Доступність посилання

ТОП новини

Родичі загиблих у катастрофі українського літака в Ірані чекають на відповіді


Родичі льотного екіпажу літака «Боїнг 737-800» авіакомпанії «МАУ», який впав в Ірані, сумують біля меморіалу в аеропорту «Бориспіль» під Києвом, 8 січня 2020 року
Родичі льотного екіпажу літака «Боїнг 737-800» авіакомпанії «МАУ», який впав в Ірані, сумують біля меморіалу в аеропорту «Бориспіль» під Києвом, 8 січня 2020 року

Минув рік із того часу, як родини тих, хто був на борту українського літака, збитого в небі над Тегераном, втратили своїх близьких. Але досі родини загиблих не отримали відповіді, що ж призвело до цієї трагедії.

Вранці 8 січня 2020 року літак «Міжнародних авіаліній України», на якому було 167 пасажирів і 9 членів екіпажу, був збитий невдовзі після вильоту з міжнародного аеропорту столиці Ірану двома ракетами. Загинули громадяни Ірану, Канади, Швеції, Афганістану, Великої Британії, українців на літаку було 11 – 9 членів екіпажу і 2 пасажирів.

Кореспонденти Української та Іранської служб Радіо Свобода зустрілися з деякими членами чотирьох родин, які розповіли про свій біль втрати і невідомості.

Історія 1. «Він завжди говорив, що розбитися літак може тільки в результаті вибуху»

Володимир Гапоненко, як каже його дружина, перед відльотом помітно нервував – у новинах повідомляли про те, що в Ірані ведуться практично воєнні дії. Напередодні в аеропорту Багдада в результаті авіаудару США був вбитий командувач спецпідрозділу «Кудс» Корпусу вартових Ісламської революції Касем Сулеймані, а тоді Іран відповів ракетним ударом по іракській авіабазі, де дислокувалися американські війська та їхні іракські союзники. Через це збройні сили Ірану, включно з системами ППО, перебували у повній бойовій готовності.

Катерина Гапоненко досі не може собі пробачити, що не зупинила чоловіка, не відмовила від польоту, бо вже на той час було відомо, що деякі авіалінії скасовували рейси.

«Я злюся на себе, що не мала достатнього впливу на нього, щоб відмовити його від рейсу. Чи не наполягла на цьому.

Так, треба було чоловікові дати відмову від рейсу. При чому не відмову в тому плані, що «я не лечу, візьміть резерв», а відмову в плані «ми не полетимо всі разом, тому що там йдуть воєнні дії; ми, пілоти, відмовляємося туди летіти», – ділиться своїми сумнівами вдова командира екіпажу літакa Boeing 737-800NG, що того зимового ранку здійснював рейс номер PS752 з Тегерану до Києва.

50-літній пілот був одним із найбільш досвідчених льотчиків «МАУ», а головний аеропорт Ірану – один з найскладніших у світі. Не полетіти означало піддати небезпеці когось менш досвідченого з команди пілотів. Володимир Гапоненко ретельно дбав про безпеку і перед вильотом з Тегерану. З’ясувавши, що літак перевантажений, він відклав рейс майже на годину.

Він мені неодноразово говорив, що навіть відмова одного з двигунів, навіть відмова двох двигунів не означає авіакатастрофи
Катерина Гапоненко

«Він не боявся. Він був настільки упевненим у собі, в своїх силах, в технічній справності літаків, що він мені неодноразово говорив, що навіть відмова одного з двигунів, навіть відмова двох двигунів не означає авіакатастрофи, – пригадує Катерина слова чоловіка. – Розбитися – це зовсім крайній фактор. Він завжди говорив, що розбитися літак може тільки в результаті вибуху».

Або від прямого влучення ракети. Чи навіть двох. За словами українського генерала Ігоря Романенка, колишнього заступника Генштабу ЗСУ та спеціаліста у сфері ППО, після влучення першої ракети екіпаж ще намагався розвернутися і повернутися в аеропорт.

«Але вони дивились, що він ще в повітрі, і тому ухвалили рішення застосувати другу ракету. І ця друга ракета добила остаточно. Тобто, після впливу другої ракети фізично літак не міг уже після тих порушень знаходитись у повітрі», – пояснює він.

Для Катерини змиритися з загибеллю коханого чоловіка, батька двох доньок здавалося майже неможливим.

«Весь час вірилося, що раптом ось не всі тіла знайшли, раптом не всі загинули, раптом він вижив – він же такий сильний, він же такий хоробрий. Він все брав під контроль. Мені здавалося, що наш тато, мій чоловік буде жити вічно, що з ним нічого не трапиться, тому що він настільки сильний, самодостатній чоловік. За ним – як за кам'яною стіною. З ким – з ким, а з Вовою точно нічого не станеться», – пригадує Катерина.

Молодша донька вважає, що тато згори просто нас усіх оберігає. І тому з нею ніколи нічого поганого не станеться. Адже найгірше вже відбулося
Катерина Гапоненко

Ще важче було дітям, каже вона. Старша донька заперечує факт смерті тата – говорить, що тато поруч з нею. «Вона вірить, що тато її контролює, тато їй підказує, і він залишається поруч. А молодша донька вважає, що тато згори просто нас усіх оберігає. І тому з нею ніколи нічого поганого не станеться. Адже найгірше вже відбулося», – додає Катерина Гапоненко.

До болю втрати додається і невідомість, яка крутиться в голові сотнями запитань.

«Докладної інформації про те, як пройшли останні хвилини життя наших близьких, до нас теж не доносять. Ми не знаємо, як все сталося, коли саме вони загинули, від чого вони загинули, що спровокувало, що спричинило їхню смерть. І особисті речі. Мені було повернуто тільки свідоцтво пілота з МЗС. Ніяких більше речей мені не повернули. Ні телефон, ні планшет, ні сумку. Ні кейс, ні одяг. Нічого мені не повернули, що належало моєму чоловікові», – каже вдова головного пілота.

У версію іранської сторони про «людський фактор» вона не вірить.

«Я хочу, щоб іранська сторона визнала не тільки свою вину, але і відповідальність, кримінальну в тому числі, за те, що трапилося. Це був факт навмисного вбивства. Я на цьому завжди наполягала і буду наполягати. Це було вбивство, і тут людський фактор не грає ніякої ролі», – каже Катерина Гапоненко.

Історія 2. «Тату, літак упав. Тату, це український літак упав»

Не дочекався свого старшого брата і Максим ЛихноДенис був стюардом на цьому фатальному рейсі.

Я не знаю, про що вони говорили, але я зрозумів, що сталось щось дуже жахливе. І ми поїхали в аеропорт
Максим Лихно

«Ми того дня з татом їхали в аеропорт забирати Дениса після рейсу.

Він мав прилетіти, здається, о 8:00, якщо я не помиляюсь. Ми його чекали, було ще хвилин 30 перед аеропортом, перед в’їздом до нього. І в цей момент нам телефонує його дівчина Таня і зі сльозами каже: «Дай татові трубочку, будь ласка». Я не знаю, про що вони говорили, але я зрозумів, що сталось щось дуже жахливе. І ми поїхали в аеропорт», – згадує Максим у розмові з кореспондентом Радіо Свобода.

Як пригадує батько, Михайло Лихно, вони в цей момент чекали на дзвінок від сина, що вони вже прилетіли і його треба забрати біля терміналу D. Але минуло 15 хвилин, 20 хвилин, дзвінка не було.

«За ці 15-20 хвилин Максим сидів в інтернеті і знайшов кадри, де падає літак. Він так спокійно говорить: «Тату, літак упав».

Минає ще секунд 10: «Тату, це український літак упав».

Привітний, відкритий випускник Національного авіаційного університету мріяв літати: спочатку стюардом, потім пілотом.

«Денис чомусь захотів бути стюардом. Напевно, це була його мрія ще з університету».

Найважче родині було сказати про загибель сина мамі, яка ще напередодні, 6 січня, у Святвечір подавала родині кутю, мала поруч двох синів, майбутню невістку – і раптом втратила землю під ногами.

Ще перед тим, як прийти додому, Михайло Лихно викликав для дружини «швидку», і виявилося, що не даремно.

Вона вже по очах все це зрозуміла. Зомліла, упала, там «швидка» під’їхала
Михайло Лихно

«На той момент, коли піднімався, викликав «швидку», що людині погано. Коли піднявся, озвучив ці слова, хоча вона вже по очах все це зрозуміла. Зомліла, упала, там «швидка» під’їхала. Це вже такий момент, який я не можу зараз вам передати словами».

Через рік після трагедії батько не перестає плакати за сином.

«Настільки я це все переживаю…(плаче)...

Психологічно я не уявляю, що його немає. І я постійно тримаю його коло себе (в думках). Сонце сходить, і я бачу, що це він посміхається».

Михайло Лихно каже, що, як і багато інших родин, він би хотів побувати на місці, де загинув його син.

«Я тут же сказав, що я також полечу на те місце, де загинув… Нам пообіцяли, і візи нам відкрили, але виникло питання супровідників, а потім коронавірус, і все це тягнулось по сьогоднішній день», – каже він.

І я сам себе питаю: «Чому туди летіти?». Ви знаєте, коли над цим починаєш думать, глибоко вдумуватися, то просто не знаю. Чи пережити цей момент трагедії, чи «прочувствовать», чи, я прямо вам скажу, землю зубами гризти…(плаче)... Прямо зараз рвонув би туди, от коли вдумаєшся в це. Напевно, воно десь там, в душі сидить…».

Про винуватців трагедії Михайло Лихно каже, що навряд чи винні будуть покарані. Максимально, на його думку, покарають «тих, хто натискав на кнопку». Легше від цього родині не буде.

«Ви знаєте, я часто згадував ці слова і дружині ці слова говорив: коли ми говоримо собі «За що це мені?», ми шукаємо винного. І коли ми шукаємо винного, у нас прокидається злоба. І ми хочемо когось покарати, комусь зробити боляче. А коли ми питаємося: «Для чого?», ми не шукаємо винного. Ми шукаємо в цьому якийсь сенс. Це моя думка. І чомусь одразу не виникає в душі такого зла, коли ти скажеш: «За що?».

Історія 3. «Цими ракетами в мені таку дірку прострелили, яка не затягнеться, може, навіть ніколи­»

Крістіна Александрович, колишня дружина бортпровідника Ігоря Матькова, каже, що Ігор мріяв стати пілотом авіакомпанії, чекав на вільну вакансію. Попри те, що пара розійшлася, вони зберегли близькі стосунки – обговорювали польоти, ділилися планами.

Кажу: «Мені так тривожно за твій Тегеран»
Крістіна Александрович

«Я йому побажала хорошого рейсу, спокійних пасажирів. І кажу: «Будь ласка, коли завтра вранці прилетиш, відразу ж мені напиши або подзвони, щоб я не хвилювалася». Кажу: «Мені так тривожно за твій Тегеран». І він такий: «Добре». У мене це його «добре» прямо у вухах стоїть досі. Це останнє слово, яке він мені сказав».

Крістіна каже, що через якийсь час після того, як Ігор загинув, вона переглядала старі SMS-повідомлення, якими вони обмінювалися, ще коли тільки познайомилися.

У мене був телефон – ще кнопкова «Нокія». І я побачила SMS, яку він мені тоді надіслав – 10 років тому. Він написав: «Якщо я помру раніше, ніж ти, я обіцяю, що на тому світі буду оберігати тебе і чекати».

Вона пригадує, що багато людей приходили, намагалися підтримати, на похороні були сотні людей, але однаково їй було важко повірити в реальність того, що відбувалося, і змиритися з втратою.

Мені здається, що ось цими ракетами в мені дірку прострелили
Крістіна Александрович

«Мені здається, що ось цими ракетами в мені таку дірку прострелили, яка не затягнеться, може, навіть ніколи. Я втратила дуже близьку людину».

Як і інші родичі загиблих, вона говорить, що вони очікують відповідей на свої запитання:

«Людей не повернеш, що б там не було. Повинна бути в житті якась справедливість. Їх просто вбили, людей, які ні в чому не винні. Люди, діти, екіпаж, які не летіли на війну, не були ворогами – їх убили. І це просто так зараз залишити?»

Історія 4. «Шакіба дуже сумувала за домом, хотіла, щоб син не втрачав зв’язок з Іраном»

Шахін Мокаддам переїхав разом з дружиною Шакібою до Канади майже вісім років тому. Вся родина дружини залишалася в Ірані, і вперше за весь цей час вони вирішили їх навідати, побачитися з рідними, показати маленького сина – Растіна, а Растіна познайомити з батьківщиною батьків. Та врешті до Ірану поїхала тільки дружина з сином – Шахін Мокаддам залишився вдома, доробляти ремонт у новому помешканні.

9 грудня у Растіна був день народження. Він всім друзям розповів, що їде в Іран, був дуже схвильований. «Напередодні вильоту я з ним разом ліг спати. Зайшов у кімнату, побачив, як він спить, наробив купу фотографій. Десь о другій-третій ночі Шакіба мене розбудила, спитала, чому я з сином сплю, сказав: «Остання ніч, дай насолодитись».

Щодня дружина і син телефонували і ділилися своїми враженнями від поїздки.

Ми по п’ять-шість годин на день були в відеочаті. Вони на концерті були, в зоопарку, в гості запрошені, я з ними разом там був. Шакіба на концерті була, куди тільки жінкам приходити дозволяють, сміялась, що я був єдиним чоловіком серед глядачів.

Та коли Шахін Мокаддам зібрався зустрічати родину в аеропорту, зателефонував друг Хосроу і запитав: «Ти чув про авіатрощу?». Кажу: «Ні». Він каже: «Український літак розбився».

В мене кришталева ваза була в руках, з рук випала, слід залишила на підлозі. Далі нічого не пам’ятаю, тільки потім побачив, що Хосроу в мене, майже 50 людей тут. Вони мене повернули до свідомості.

За його словами, підтримати його прийшло 600 людей – в черзі стояли до кінця провулку, бо не могли всі разом зайти. Підтримка уряду Канади також була відчутною – вже на другий день зателефонували з офісу прем‘єр-міністра, наступного дня відбулася зустріч, і відтоді представники уряду проводять щотижневі зустрічі з представниками родин, що об’єдналися в асоціацію.

«Поки у нас є сили, будемо тиснути на уряд, як весь рік це робили. Бачите, зараз вже міністр говорить про суд. Це не просто так сталось. Це результат наших щотижневих засідань, суспільного тиску, роботи ЗМІ. Спочатку вони говорили лише про компенсації. Пропонували якісь дивні цифри, обіцяли виписати чек. Але всі родини були разом і продовжують підтримувати один одного, і вони нарешті зрозуміли, що ми не чекаємо на компенсації. Вони вбили наших дітей. Хто може назвати, скільки коштують їхні життя?»

У річницю трагедії правозахисна організація Human Rights Watch заявила, що іранська влада не змогла провести прозоре і достовірне розслідування катастрофи пасажирського літака «Міжнародних авіаліній України», який збили 8 січня 2020 року поблизу Тегерана.

«Сім’ї 176 жертв збитих літаків мають право знати, хто відповідальний за смерть їхніх близьких. Іранський уряд повинен негайно виплатити сім’ям належну компенсацію та провести прозоре та неупереджене розслідування з відповідним переслідуванням незалежно від посади та рангу», – сказав Майкл Пейдж, заступник директора Human Rights Watch з питань Близького Сходу.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG