Нагірний Карабах поколіннями перебував на перехресті різних армій і царств. Цей матеріал пропонує огляд причин, які ускладнюють спроби врегулювати конфлікт раз і назавжди.
Нагірний Карабах, гірська територія на Південному Кавказі, століттями перебуває на перехресті імперій. Сьогодні Нагірний Карабах знову опинився у центрі жорстокої боротьби – Азербайджан і Вірменія звинувачують одне одного у найбільшому загостренні конфлікту після припинення бойових дій у 1994 році.
Коріння бойових дій, внаслідок яких із 27 вересня загинуло щонайменше 532 військовослужбовці з усіх сторін, сягають щонайменше останніх років існування Радянського Союзу, якщо не поколінь раніше.
Ось кілька основних речей, які слід знати про конфлікт навколо Нагірного Карабаху.
Давні спогади
Різні армії проходили територією Кавказу протягом століть: римляни, араби-мусульмани, турки-османи, перські сефевіди, росіяни й багато інших.
Існувало там і стародавнє Вірменське царство, яке виникло в 300-х роках до нашої доби. Для багатьох вірменських націоналістів воно є символом колишньої слави країни й вихідною точкою для будь-якої дискусії про те, хто є законним володарем Нагірного Карабаху.
Сучасні вірмени часто називають цю гірську територію Арцахом на честь частини того стародавнього Вірменського царства.
Пізніше це був напівнезалежний регіон, населений переважно вірменами-християнами, з 16-го століття у складі Сефевідської перської держави, який у 18-му столітті потрапив під владу азербайджанських ханів, тюрків-мусульман, теж залежних від Персії. Контроль над регіоном перейшов до Російської імперії на початку 1800-х років, а потім до Радянського Союзу після більшовицької революції 1917 року.
У вакуумі наприкінці Першої світової війни й хаосі громадянської війни в Росії, коли й Вірменія, і Азербайджан проголосили незалежність від Росії, вірмени й азербайджанці кілька разів ішли на сутички через різні території, зокрема й через Нагірний Карабах, до 1920 року, коли російська Червона армія знову окупувала всю територію (яку Росія називала Закавказзям) і поклала цьому край.
Спадщина Сталіна
Навіть до того, як Йосип Сталін став авторитарним лідером Радянського Союзу, він відіграв роль у рішеннях, які згодом призвели до напруженості й війни за Нагірний Карабах.
У 1920-х роках, коли Володимир Ленін намагався закріпити комуністичне правління, Сталін став комісаром у справах національностей. Серед його завдань було визначити, Комуністична партія повинна керувати далекими провінціями й численними національностями.
Він наглядав за проведенням адміністративних кордонів на мапах. У деяких випадках кордони проводилися довільно – вони навмисно розділяли певні громади. На думку істориків, це було зроблено для послаблення політичної влади деяких національних груп.
На Кавказі, уродженцем якого був Сталін, кордони Карабаху були оформлені у 1923 році, а Нагірно-Карабахська автономна область увійшла до складу Азербайджанської Радянської Соціалістичної Республіки. Результатом домовленості стало також створення Нахічевані, регіону Азербайджану, населеного переважно азербайджанцями. Він лежить між Вірменією й Іраном, але не межує безпосередньо з рештою Азербайджану.
Протягом десятиліть після цього, як і скрізь в Радянському Союзі, Комуністична партія і керівництво в Москві придушували будь-які націоналістичні чи релігійні настрої, які могли б викликати проблеми.
Так було до 1988 року.
Від Агдама до Аскерана
Цей підхід послабили під час політики гласності і перебудови Михайла Горбачова наприкінці 1980-х років. 20 лютого 1988 року місцева Рада народних депутатів у Нагірному Карабасі, де переважали вірмени за національністю, заявила про намір об’єднатися з Вірменією. На той час близько трьох чвертей зі 190 тисяч мешканців регіону були вірменами, чверть – азербайджанцями.
Це призвело до масових протестів: у Баку це викликало обурення, в Єревані – підтримку. Через два дні після заяви азербайджанці і вірмени зіткнулися біля міста Аскерана – це було перше кровопролиття у сучасній хвилі конфлікту. Через п’ять днів після цього натовпи азербайджанців лютували у передмісті Баку Сумгаїті, де проживала велика вірменська громада. Офіційно загинули 32 людини; вірмени кажуть, що кількість жертв сягала сотні.
Протягом наступних трьох років Вірменія й Азербайджан постійно сперечалися щодо законності влади, кордонів і референдумів на тлі відносно незначного вуличного насильства й погромів у селах. У серпні й вересні 1991 року обидві республіки проголосили незалежність від Радянського Союзу, а в грудні того ж року СРСР припинив існування.
І вже в лютому 1992 року, коли обидві сторони взялися за зброю, залишену радянськими військами, почалася повномасштабна війна.
Нестійке перемир’я
Бої закінчилися підписанням угоди про припинення вогню у травні 1994 року – сили місцевих вірмен контролювали майже весь Нагірний Карабах, а також кілька прилеглих районів поза межами первісної автономної області – загалом підконтрольні їм терени склали близько 20 відсотків усієї азербайджанської території. Це було принизливою поразкою для Баку. Загинуло близько 30 тисяч людей, понад мільйон були змушені залишити свої домівки. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, із Нагірного Карабаху й сусідніх районів, захоплених вірменами, а також із самої Вірменії втекли близько 870 тисяч азербайджанців, а з Азербайджану втекли близько 300 тисяч вірмен.
Із 1995 року Франція, Росія і США виступають співголовами Мінської групи, ініціативи Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка намагалася (поки безуспішно) підштовхнути Вірменію й Азербайджан до вирішення конфлікту.
Найбільш близькими до досягнення угоди сторони були у 2001 році, коли за посередництва Мінської групи президенти двох країн зустрілися в американському штаті Флорида.
Понад чверть століття сторони тримають протистояння вздовж так званої лінії контакту, регулярно обмінюючись гнівною риторикою, снайперськими й іноді мінометними обстрілами, що призводило до незначних жертв. Азербайджан витратив на модернізацію своїх збройних сил сотні мільйонів доларів, які заробив на своїх великих покладах нафти і газу. Це спонукає спостерігачів постійно попереджати про небезпеку спалаху нової війни.
Серед найбільших перешкод для досягнення угоди є суперечки щодо майбутнього статусу самого Нагірного Карабаху і долі прилеглих районів, підконтрольних силам місцевих вірмен, які відокремлюють власне Нагірний Карабах від вірменського кордону. Самопроголошеної незалежності регіону офіційно не визнає ніхто у світі – навіть Вірменія.
Осінь 2020-го
Найбільшим загостренням із 1994 року до цього часу вважалися події квітня 2016 року. Тоді під час бойових дій було вбито близько 200 військовослужбовців і мирних жителів.
Чинником, що підливає оливи у вогонь у боях, які відновилися у вересні 2020 року, стала поява нової зброї. В першу чергу йдеться про безпілотні літальні апарати. Ні Азербайджан, ні Вірменія не мають великих військово-повітряних сил, тому основна частина боїв велася на землі. Але останніми роками Азербайджан вклав значні ресурси в безпілотну авіацію, купуючи і виробляючи за ліцензією ізраїльські безпілотники, а останнім часом і більш досконалі турецькі БПЛА.
Деякі спостерігачі також звертають увагу на недостатню залученість держав-посередників, зокрема співголів Мінської групи – Франції і США. Світ зайнятий боротьбою з пандемією COVID-19, а адміністрація президента США Дональда Трампа, яка «згортає» дипломатію Вашингтону у багатьох частинах світу, наразі зайнята питанням перевиборів президента.
Тим часом Туреччина, традиційний союзник Азербайджану, протягом останніх років значно більше грає м’язами в регіоні, кидаючи виклик впливу Росії на Південному Кавказі.
Туреччина під час цьогорічного загострення відіграла набагато активнішу роль, ніж у попередніх бойових діях у Нагірному Карабасі. За повідомленнями, Анкара на підтримку азербайджанських сил відправляла своїх операторів для керування розвідувальними безпілотниками.
Аналітики кажуть, що Росія не зацікавлена у зміні статусу-кво внаслідок ескалації бойових дій у Нагірному Карабасі. Москва продала військової техніки обом сторонам конфлікту на мільйони доларів. Та, на думку експертів, Росія також не хоче, щоб Туреччина занадто глибоко втручалася у території, які Москва вважає своєю традиційною сферою впливу.
