Львів – 72-річний мешканець Львівщини, член Української Гельсінської спілки Михайло Сарвас наприкінці 1980-х–початку 1990-х років списав кілька зошитів про тодішні події. Його щоденники розповідають про перші демократичні мітинги не лише у містах на західних теренах України, на Дніпропетровщині, Полтавщині, Черкащині, але й у Криму, на Донбасі, а також у Москві та Ризі. Він був учасником демократичних мітингів з 1988 року до 1993 і описав детально, що на них відбувалось.
Маріуполь, Москва, Луганськ, Хуст, Вільнюс, Житомир, Рига, Чернівці, Львів, Жовті Води, П’ятихатки – це перелік міст, написаний на обкладинці зошита, в яких із 1989 року по 1991 був Михайло Сарвас. Тоді він, інженер-механік за фахом, вирощував і продавав квіти. Відтак брав свої зароблені гроші і їхав туди, де відбувались активні події. Коли забракло грошей, то продав свій автомобіль, продовжуючи подальшу мандрівку з «розвалу СРСР».
Для мене тоді найголовніше було, щоб Україна вийшла з СРСРМихайло Сарвас
«Я хотів все записати, але без своїх коментарів: хто і що говорив, як відбувалось. У мене пам’ять непогана. А мої щоденники нікого не возвеличують у тих минулих подіях, там все, як було. Я не збирався бути депутатом, мені не була потрібна реклама. Хотів написати щоденник і віддати його для істориків, якщо колись хтось буде писати про ці перші демократичні мітинги і виступи, то може корисними будуть і мої записи. Вирішив, що треба писати, бо рано чи пізно почнуть собі приписувати всякі речі. А для мене тоді найголовніше було, щоб Україна вийшла з СРСР», – розповідає Михайло Сарвас.
Синьо-жовтий прапор у руці, ручка і папір – у другій. Таким Михайло Сарвас запам’ятався багатьом. Під час мітингів він записував імена та прізвища тих, хто виступав, короткі цитати, а опісля все описував з детальнішими фрагментами з виступів, про те, які вирували емоції і які перепони чинили кадебісти тим, хто брав участь в акціях.
Першим неформальним середовищем у Львові було «Товариство Лева», а у 1987 році львівські письменники виступали на вулицях міста, зокрема у сквері неподалік львівської філармонії і там можна було почути заборонені поетичні рядки.
А перші масові народні віча збирались у 1988 році біля пам’ятника Іванові Франку, на місці, де сьогодні пам’ятник Тарасові Шевченку, перед Ратушею, на стадіоні «Україна». Комуністична влада чинила всілякі перешкоди, але не могла протистояти вже тій атмосфері, яка панувала. Люди інформували одне одного, де і коли відбудеться мітинг.
Комуністи не врахували, що маса людей колонами йтиме з усіх кінців містаМихайло Сарвас
«Я приїжджав у Львів на всі перші мітинги і біля пам’ятника Франкові і біля Порохової вежі. Тоді комуністи вирішили, щоб якось людей відтіснити від центру, на околицю. Дозволили стадіон «Україна», мовляв, хай говорять про свою незалежність. Це був 1988 рік, все відбувалось хаотично. Але комуністи не врахували, що маса людей колонами йтиме з усіх кінців міста, несли прапори. Я тоді прийшов із тризубом, який мені допоміг виготовити мій сусід-столяр. Кадебісти знімали все це. Виступали наші дисиденти, всі хотіли говорити і багато. Іван Гель і всі так любили говорити на мітингах. Я жартував, що якби у Івана Геля впав мікрофон, то падаючи, він говорив би до останньої секунди. Перші мітинги були у районах. У Щирець Пустомитівського району всі зі Львова приїхали. Люди стояли на своїх подвір’ях і коли їм казав «Слава Україні», оглядаючись, чи не чують сусіди, тихо відповідали «Героям слава!»
Травми нагадують про минуле
72-річний чоловік говорить, що десятки травм на тілі залишились у нього, як спомин про демократичні мітинги. Він зазнав ударів під час знесення пам’ятника Леніну у Львові, прорвався із синьо-жовтим прапором на мітинг у Чернівцях, провів 15 діб під арештом за те, що у липні 1990-го в Києві, коли там відбувався візит Михайла Горбачова і канцлера Німеччини Гельмута Коля, кинув у радянського генсекретаря том Леніна.
«Охорона тоді просто заніміла від несподіванки, а Горбачов шарпнувся і від нервів, очевидно, копнув книжку. А я услід кричав, що він має відповісти за Чорнобильську аварію. Мене арештували за хуліганство, тоді вибили два хребці», – згадує Михайло Сарвас.
А ще радянські паспорти чоловіка списані автографами депутатів литовського парламенту, лідерів Народного руху України. Напис «Да здравствует независимая Украина!» написав президент Литви Вітаутас Ландсбергіс.
Михайло Сарвас десятки разів бував у Москві на початку 1990-х років, де на Красній площі стояв із синьо-жовтим прапором і різними проукраїнськими плакатами. Він описав і мітинги в Криму та на Донбасі.
Ми були руйнівниками, а будівничими руйнівники не можуть бутиМихайло Сарвас
«Тоді можна було потрапити на Красну площу, бо більшість міліціонерів у Росії тоді були прихильні до Бориса Єльцина і тоді Росія не так виглядала, як сьогодні. Вдавався до різних обманів, щоб там якусь акцію провести. Їздив і в Крим, але тоді більшість людей ходили на проросійські мітинги. Голова НРУ Криму попросив мене не розмовляти в під’їзді його будинку українською, бо його і так бандерівцем називають. То я просто мовчки пройшов. Головне завдання для мене було, щоб знищити радянську систему, але тоді у наших громадських діячів було відсутнє стратегічне бачення, як будувати країну, вони не мали досвіду. Я не претендую на істину. Ми були руйнівниками, а будівничими руйнівники не можуть бути. Тоді на наше місце мали прийти молоді люди. Ми зробили своє і мали відійти. Були ж молоді люди», – зауважує Михайло Сарвас.
Щоденники про демократичні процеси в Україні, можливо, вийдуть колись окремою книжкою, бо ці спомини відкриють дуже багато цікавого для сучасників про ті бурхливі події кінця 1980-х–початку 1990-х років в Україні, як на них реагувала Галичина, яким було бачення української держави лідерами тих перших демократичних процесів, можливо, комусь і не вельми сподобається щирість і відкритість у щоденнику, зауважила дослідниця Ольга Котовська.
Таке враження, що читаючи їх, спостерігаєш за цим всім вживуОльга Котовська
«Михайло Сарвас має неабиякий хист до живого опису подій. Таке враження, що читаючи їх, спостерігаєш за цим всім вживу: з яким ентузіазмом і вірою в незалежну Україну галичани потягами їздили на святкування 500-річчя Запорізької Січі, як потай знімали радянські прапори, як раділи українській пісні на фестивалі «Червона Рута». Учасники тих подій знали, що Михайло Сарвас веде щоденники й неодноразово в 1990 роках планували їх видати. Втім, сталося так, що вони зникли на добрих двадцять років і нарешті віднайшлися», – каже Ольга Котовська.
В одному із зошитів-щоденнику Михайло Сарвас описує події липня 1990 року у Нікополі, де вшановували 500-річчя Запорозької Січі, страйк у Херсоні, Цюрюпінську, події у Кривому розі і Донецьку:
«28 липня був у Кривому Розі. На відміну від попередніх мітингів на цей раз були поширені оголошення по всьому місту. На площу перед театром прийшли близько 100-200 чоловік місцевих і 45 осіб зі Львова, які приїхали спеціально автобусом. Мітинг №2 – універсам «Кривбас». На площі перед магазином зібралось приблизно 80 чоловік. Мітинг №3 – пам’ятник Шевченкові – 300 чоловік. Тут вже виступили крім львів’ян і місцеві хлопці. Ну і, звичайно, М. Коробко і Л. Скорик. Депутати розказували про незадовільний хід сесії, а решта виступаючих про недовіру владі КПРС і про її заміну. Правда, криворіжці, виступаючи, робили це лячно, але їх можна було зрозуміти, адже для них це перші кроки», написано в спогадах.
Михайло Сарвас не став ані депутатом, ані не прагнув якихось посад, хоч знав сотні людей, серед яких були впливові особи. Він завершив політичне турне містами України у 1990-х роках і повернувся до своєї улюбленої справи – вирощує квіти і ягоди.
