Якби не Майдан, незалежної України уже б не було – Євген Степаненко

Він режисер, жив у Франції, працював у російському Пітері. Але Майдан – Революція гідності – змінила його. Він був на Грушевського, був на Інститутській… Потім був на фронті. Через контузію демобілізувався. Євген Степаненко, режисер вистави «Голоси», у якій учасники бойових дій та колишні полонені – зі сцени розповідають про пережите, режисер-постановник театру та кіно, керівник Суспільного театру, ведучий програми «Війна і мир» на «Українському радіо» відповів на запитання Радіо Свобода.

– Хоч я і народився в Україні, а саме в Корсунь-Шевченківському Черкаської області, більшу половину із своїх 45 років прожив у Франції, де навчався у кіношколі, та у Санкт-Петербурзі.

До повернення в Україну в 2010 році через сімейні обставини, я вів життя такого собі «жевжика-international artist»: працював на різних телеканалах, знімав фільми та рекламу, ставив постановки у маленьких незалежних театрах, і взагалі, просто насолоджувався життям.

Перевернув мене Майдан. Я був там із перших днів, був у ніч із 18-го на 19-те лютого, а ранок розстрілів проспав… На жаль, а може Бог вберіг.

– Ви ж чули, мабуть, тези: «Майдан був дарма», «За що полягла Небесна сотня?», «За що ми стояли на Майдані?» і подібні думки? Що ви думаєте?

– Майдан був не дарма. Якби не стався Майдан, то незалежної України уже б не було. Це беззаперечно.

Майдан зламав рух України до Росії і зберіг незалежність. Ми б не залишилися собою, ми б себе не поважали. І хоч дуже великою ціною, але ми вільні і ідемо своїм шляхом.

По-друге, я ще не зустрічав справжніх учасників Майдану, які б щось подібне казали. Той, хто свідомо пішов на Майдан і свідомо брав участь у Революції гідності, не питає: «За що стояв Майдан?».

Майдан – це ж про справедливість.

Майдан – це про те, що не можна бити просто так.

Майдан – це про те, що з нами так не можна.

Майдан – це про те, що влада не може брехати і маніпулювати, казати одне, а робите інше, бо вона за це поплатиться.

Розумієте, Україна – це не Росія. І якщо Янукович розповідав, що «Україна іде в Європу», а потім після зустрічі із Путіним, зробив протилежне, то реакція на це була очікуваною. А застосування сили тільки погіршило ситуацію.

І це те, що має пам’ятати будь-яка влада.

– Є ще ті, хто упевнений, що «Майдан стояв за гроші»

– Цих я взагалі не збираюся у чомусь переконувати. Тому, хто вважає, що Земля плоска, як стіл, я не буду розповідати, що вона кругла.

– Ще є ті, хто вважає, що Майдан «стояв за Порошенка».

– Майдан був за Україну.

Знаєте, моя думка, що ті політики, які тоді виходили на сцену Майдану – самі його боялися. Вони боялися Майдану і не дуже розуміли, що з ним робити.

І те, як вони швидко поприбирали барикади, не залишаючи ніякої пам’яті, не залишаючи чогось для історії – для меморіалу, і те, як не організували швидкого і якісного розслідування злочинів на Майдані, і те, як вони зімітували люстрацію і судову реформу – є підтвердженням цієї думки.

Так, Петро Порошенко заслуговує поваги, бо він взяв на себе відповідальність за країну у надзвичайно важкій ситуації. Він знав, що «казна пуста», він розумів, що Росія буде мститися. Він зумів дуже багато зробити. Він не побоявся.

Але він не виконав того, що обіцяв і вимушений був піти.

Нерозслідування злочинів проти Майдану, неочищення влади і суддівського корпусу, недосягнення справедливості і привело команду Порошенка до поразки на виборах.

– Шість років пройшло. З огляду на все, що відбулося, Ви б вийшли на Майдан знову?

– Як каже один мій товариш: «прикольно жити на сторінках підручника з історії, але дуже вже напряжно».

Але куди від самого себе подінешся. Вийти на Майдан при потребі – це ж можливість залишитися людиною.

– Ви режисер, чому Ви пішли на війну?

– На війну пішов, бо розумів – як воює Росія.

Я на власні очі бачив розбитий вщент центр Грозного під час Першої чеченської війни. Тож, працюючи в Грузії у 2009 році, я вже розумів, як саме можуть розвиватися події.

Важливо було відразу спробувати «дати їм по зубах», бо Росія однозначно розуміє тільки силу.

Потрапив у Нацгвардію. Був у Маріуполі, в Дебальцевому, Красногорівці. Нічого особливого не здійснював, танки «як барбариски не гриз», просто виконував завдання – в Штабі оборони Маріуполя, у мобільному шпиталі, в центрі спеціальних операцій АТЦ.

Може й залишився б в армії, але зір почав падати після контузії, довелося робити операцію.

– І у мирному, так би мовити житті, ви теж недалеко від війни...

– Можна і так сказати… Веду програму із Юрієм Макаровим «Війна і мир».

Фільм про Дебальцеве зняв, фільм про Ігоря Брановицького зняв, поставив виставу «Котел», потім зробив виставу із презентації книжки «Аеропорт» в театрі імені Франка.

Ще заснував театр, а тепер ось – «Голоси».

Але, паралельно, як не дивно, знімаю балет для каналу «Mezzo Arte».

І взагалі, хочеться красиву виставу про сильні почуття. Скажімо, про суд між «Нафтогазом» і «Газпромом».

– А як виникла ідея «Голосів»?

– Сама назва «Голоси» – це був проект, власне, моєї моновистави – про розділені війною сім'ї.

Там, в основі, взагалі-то історія моєї сім’ї, мене та мого сина, який зараз у Санкт-Петербурзі, а я тут. І це все планувалося робити через історії інших ветеранів, не тільки з України.

Ми, спільно з Білоруським вільним театром із Лондона – подали цю історію на УКФ (Український культурний фонд, – ред.) і… програли. Взагалі, здається, там жоден проект про війну або пов’язаний із війною, минулий відбір не пройшов.

Ми дуже фахово підготували подачу і, овва – таке ось!

Тобто, ідея вже варилася у голові. І тут зійшлися зірки – фонд «Творча Криївка» влаштував такі собі творчі резиденції для бійців. Я долучився, але, чесно кажучи, не мав на меті щось там ставити, бо працювати з непрофесійними акторами, та ще й із ветеранами, та ще й із посттравмою – вибачте, здоров’я може не вистачити.

Але я приїхав у Верховину – побачив народ, і мене зачепило.

Дуже круті люди зібралися, і раптово – зовсім неочікувано – вийшла вистава «Голоси».

Дуже допоміг Олег Шульга (зіграв головну роль у фільмі «Позивний Бандерас» – ред.), актор і режисер, творчий керівник власне тієї театральної резиденції, Віталіна Маслова – авторка ідеї «Творчої криївки», і Таня Смірнова, акторка із Києва і дуже талановитий тренер.

Я так розумію, що метою «Криївки» була реабілітація через виставу, або власне через такий собі театральний тренінг, але коли ми потрапили в простір Івано-Франківського драматичного театру, то все змінилося. Дякуючи Ростиславу Держипільскому (головний режисер театру, – ред.) ми мали можливість працювати там. Але, коли ми зрозуміли, що до оголошеної прем’єри лише 10 днів – тут вже довелося всім працювати 24 на 7 – і слово «реабілітація» відійшло на другий план.

Це документальна вистава – і напевне я б збрехав, якби сказав, що мав якусь мету на початку проекту.

Я точно хотів, щоб ветеранів почули. Я точно знав, що вони й ми всі – маємо право бути почутими. І, як виявилося, це зрезонувало з настроєм суспільства.

Ветерани отримали свій голос.

– Враження дуже сильні…

– Особливість вистави «Голоси» в її чесності. Це чистий документальний театр – де немає жодного вигаданого слова чи жодної вигаданої історії.

Ви реабілітуєте аудиторію – це сказав хтось із глядачів, здається у Дніпрі, і напевне, це правда. Те, що створювалося, як щось потрібне насамперед учасникам – акторам, виявилося дуже потрібним аудиторії, глядачам.

Адже весь текст, рух вистави – це і про них теж. Глядачі постійно впізнають себе в учасниках – бо це «ми так говоримо», думаємо, рухаємося, дихаємо, бо це нашими словами говорять актори на сцені, це наші ноги вже шостий рік поспіль «танцюють аркан війни».

Вистава побудована, як поєднання фізичної дії та слова, і весь її ритм – це ритм та пульс війни – хаотичний і в дечому безглуздий. Але саме у цьому глядачі бачать правду.

– Як впливає вистава на її головних дійових осіб і на аудиторію?

– Ми починали процес репетицій з інтерв’ю, які учасники брали один у одного, самі розшифровували, а потім із цих текстів склалися їхні монологи.

За цей час – актори – стали великою сім’єю, друзями і побратимами.

Для учасників – вистава – це, як на мене – перелом у їхньому житті. Вони отримали унікальну можливість – говорити з усім світом. І їх чують!

Вони згадали що у них є тіло, яке не тільки ховається від обстрілів та стріляє, а ще й може танцювати.

У них є голос, який крім команд ще може читати вірші, є душа яка може не тільки нажахано сидіти в панцирі посттравми – а й говорити з усіма.

Кожна вистава для них – це як дощ, який змиває бруд.

Тут треба зрозуміти, що вони звичайні люди і кожен із них продовжує жити своїм життям: хтось служить, хтось курсант, хтось дітей виховує, а хтось пробує знайти себе в житті та міняє роботи, як рукавички.

І за ці паузи – коли актори – не на сцені, не в ритмі вистави – вони наповнюються, як і всі, ми всім цим «лайном із розведеннями», брехнею і так далі.

І вистава – для них – щоразу – реабілітація.

Про аудиторію – так само. Як би не була аудиторія скептично налаштована – байдуже, «Голоси», як вода, змивають все погане і повертають людину в чисте незамулене «Я».

– Що Вам самому дають «гастролі» і спілкування у рамках проекту «Голоси»?

– Друзів і розуміння, що Ти не один. «Голоси» – чимось нагадали Ходу ветеранів на День незалежності – ти підходиш до центра міста – і розумієш як нас багато. Потім ти йдеш вулицями і ось це «дякую» – тебе несе, окрилює.

Так само й тут – я згадав, як нас багато, що ми є, і мені стало спокійніше за долю країни.

«Голоси» точно треба людям, які зневірилися наодинці. Вони потрібні цій самій проактивній меншості.

Але так само «Голоси» потрібні і людям інертним. Вони згадують і бачать – ми поруч. Ми такі самі, як вони, але інші. І війна іде. І вона не десь далеко, вона близько.

Читайте ще:

«Це – наші історії»: ветерани бойових дій на Донбасі грають самих себе в документальній виставі «Голоси»​

«Ми все зробили правильно»: учасники Революції гідності про результати Майдану