Напередодні Дня пам’яті жертв Голокосту, який відзначається 27 січня, в день визволення в’язнів табору смерті Аушвіц у 1945 році, в Україні поновилася дискусія про те, що буде гідним пошануванням пам’яті жертв нацистських розстрілів у Бабиному Яру у Києві.
У понеділок, 25 січня, на двох подіях, організованих окремо одна від одної, різні бачення того, як відзначати 80-ті роковини розстрілів, обговорювали історики, громадські активісти, представники різних релігійних громад у Києві та Єрусалимі.
І хоча тема розмови була спільною, погляди і підходи, про які говорили в середині України та зі зовні, суттєво відрізнялися – настільки, що деякі учасники говорили про «війни пам’яті», які нав’язуються Україні з-поза її меж.
Бабин Яр: що пам’ятати?
Політика масового винищення євреїв на окупованих територіях під час Другої світової війни виконувалася Третім рейхом неухильно. Але на відміну від країн Західної Європи, де євреїв вивозили на Схід, до Польщі і там знищували у таборах смерті подалі від очей їхніх співгромадян, Голокост на у Східній Європі був явним – розстріли проводилися прямо в тих місцях, де жили місцеві євреї.
Так місцеве неєврейське населення перетворювалося на свідків, деколи учасників цих розстрілів, а деколи на рятівників своїх єврейських сусідів. «Голокост від куль», як назвали пізніше цю частину нацистських злочинів, почався у вересні 1941 рокуз приходом німецьких військ і тривав всі два роки окупації. Але, на відміну від Західної Європи, де про масові ідеологічні вбивства євреїв почали говорити відразу після війни, радянська влада замовчувала Голокост ще протягом кількох десятиліть.
Про це під час онлайн-семінару «Нерозказана історія Голокосту в Східній Європі. 80 років від трагедії Бабиного Яру», організованого ізраїльським Інститутом міжнародної дипломатії Абби Ебана спільно з Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» та Київським національним університетом імені Тараса Шевченка говорили українські та світові дослідники.
Понад двогодинна дискусія включала виступи ізраїльських, американських, українських істориків зокрема з Американського єврейського університету, Єврейського університету в Єрусалимі, Київського державного університету імені Тараса Шевченка, привітання від голови правління Меморіального комплексу Яд Вашем в Єрусалимі Авнера Шалєва та голови Наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Натана Щаранського.
Німецький історик Кай Струве з Інституту історії Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера розповів про те, як у період з 1941 по 1943 рік нацисти розстріляли в Бабиному Яру у Києві від 70 до 100 тисяч людей, винищивши майже все єврейське населення міста. Саме через це Бабин Яр став страшним символом Голокосту в Східній Європі.
Він та інші учасники цього вебінару говорили про те, що протягом десятиліть радянська влада замовчувала цей злочин, а нова влада у колишніх радянських республіках СРСР не ставила собі відновлення пам’яті про Голокост серед пріоритетних завдань. І що зараз, у 80-ті роковини Голокосту потрібно гідно вшанувати пам’ять про ті події.
За словами Натана Щаранського, «на цьому місці, де було скоєно ще один злочин – стирання пам’яті про Голокост Радянським Союзом», тому настав час «перетворити це місце однієї з найбільших трагедій Другої світової війни, на місце пам’яті, спогадів та навчання». І цим буде займатися Міжнародний меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», де він є головою Наглядової ради.
Як пам’ятати?
Якраз напередодні його центр представив художню концепцію Меморіалу, над якою працювала міжнародна група авторів на чолі з художнім керівником – російським режисером Іллею Хржановським. Згідно з концепцією, майбутній Меморіальний комплекс включатиме кілька музеїв – Музей трагедії Бабиного Яру 1941-1943, Музей Голокосту в Україні та Східній Європі, Музей історії забуття трагедії Бабиного Яру, Музей історії місця та Куренівської трагедії.
Також музейно-освітній комплекс передбачає інсталяцію, присвячену жертвам трагедії, простір для молитви, до складу якого увійдуть синагога, церква, мечеть та неконфесійний простір, Освітній та науковий центр, майданчик для дискусій, Медіатеку, бібліотеку, архів і колекцію, Освітньо-ігровий простір для дітей і Центр реабілітації наслідків психологічної травми.
До роботи Меморіалу в різних функціях залучені відомі в Україні та за кордоном особи: крім Натана Щаранського, шанованого радянського дисидента, ізраїльського політика і державного діяча, у Наглядовій раді є колишній президент Польщі Александр Кваснєвський та популярний український співак і політик Святослав Вакарчук, до Громадської ради серед інших увійшов актор і режисер Ахтем Сеїтаблаєв, над архівними кіноматеріалами працює чи не найвідоміший у світі сучасний український кінорежисер Сергій Лозниця.
Конфлікт навколо Бабиного Яру
Але ця концепція ще на етапі свого формування викликала великий спротив серед багатьох інших представників української громадськості, які писали про це у пресі та у численних відкритих листах.
Вони говорили про те, що за цим проєктом стоять близькі до російського президента Володимира Путіна олігархи Павло Фукс та Михайло Фрідман, які пообіцяли на проєкт близько 100 мільйонів доларів – суму нечувану в українських реаліях, і що таким способом країна, яка вже сім років веде збройну агресію проти України намагається підкласти бомбу під міжнародну репутацію України та мир всередині української держави, створивши численні приводи для провокацій та маніпуляцій.
Одна з таких провокацій, за словами дисидента, колишнього політв’язня, спів-президента Вааду України Йосифа Зісельса, могла статися вже цими днями, коли Міжнародний меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» приступив до побудови «дерев’яної синагоги» – мистецького проєкту, який мав бути розташований позаду нинішнього пам’ятника Менори. Як повідомив Зісельс, ця художня інсталяція, як і сама Менора, побудована ще за радянської влади, мала бути на території знищеного ще радянською владою Кирилівського православного цвинтаря.
Коли там наприкінці минулого року почалися підготовчі роботи, то знайшли людські рештки. Директор Меморіального центру «Бабин Яр» Максим Яковер сказав, що розкопки здійснювала організація, яку рекомендував Український інститут національної пам’яті (УІНП), а знайдені кістки могли бути серед «поверхневого ґрунту», завезеного, разом з «будівельним сміттям» з іншого місця.
У звіті, який надав керівник Меморіального центру Бабин Яр, мовиться, що поховань у даному місці – невеликій ділянці, розміром 10 на 10 метрів, за пам’ятником «Менора», знайдено не було, а роботи проводилися на підставі дозволу Міністерства культури.
Тим часом УІНП підтвердив, що місце, де Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» 25 грудня провів розкопки, згідно з документами є територією колишнього Кирилівського православного кладовища. УІНП у своїй заяві додав, що територія, де проводилися розкопки, також межує з давнім єврейським цвинтарем, а поруч є караїмський та мусульманський цвинтар. У заяві державної інституції наголошується, що «не слід без особливих на те підстав проводити у межах кладовищ земляні роботи, які можуть потривожити тлінні останки людей або пошкодити поховання».
У своїй заяві УІНП також нагадав, що «цей простір, на жаль, тривалий час був простором трагедії, забуття та воєн пам’яті». Кожен проєкт із меморіалізації Бабиного Яру, якщо він реалізовуватиметься без належної чутливості до цього складного простору та поваги до всіх, кого він торкається, буде лише провокувати напруження в суспільстві та конфліктність», – мовиться у заяві.
Але на думку Зісельса, саме про це людям, що стоять за Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр», і йшлося, бо конфліктна ситуація створюється для російської пропаганди. Як сказав Зісельс в ефірі телеканалу «Еспресо» в суботу, 23 січня, при розкопках були присутні православні священники з УПЦ (МП), які прямо погрозили, що «спалять синагогу», якщо її побудують на місці православного цвинтаря.
«Я ще тоді сумно пожартував у фейсбуці, що одна команда з Москви – побудувати дерев’яну синагогу, друга команда з Москви – її підпалити, а третя команда буде –зазняти це все і показати всьому світу, як Україна зустрічає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту», – сказав Йосиф Зісельс. Він додав, що про можливі провокації, повідомив українські правоохоронні органи.
Як бачить Бабин Яр український державний проєкт?
Про те, що російський проєкт вже посіяв розбрат в релігійних колах України сказав, виступаючи на пресконференції на тему «Річниця пам’яті жертв Голокосту», отець Георгй Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості.
Виступаючи не від імені конкретної церкви, а від спільноти українських християн, він наголосив, що Бабин Яр має стати місцем спільної молитви для представників усіх конфесій і для тих, хто не вважає себе віруючим. Але зараз через різні бачення меморіалу розділилася єврейська спільнота, і в православній також немає єдності, адже відкрити протест проти планів будівництва у Бабиному Яру заявили деякі православні ієрархи.
Та ще більшою, ніж проблему з будівництвом меморіального комплексу на цвинтарі – єврейському чи православному – Йосиф Зісельс вбачає у тому, що російський проєкт є нечутливим до того, яку роль Бабин Яр грає не лише в історії єврейської громади, але в історії України в цілому.
На його думку, Бабин Яр є унікальним серед інших місць пам’яті жертв Голокосту. Бо крім майже 34 тисяч євреїв, у Бабиному Яру були вбиті і понад 700 пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова, і десятки тисяч радянських полонених солдат, і учасники ОУНівського антинацистського підпілля, і радянські підпільники, і мешканці кількох таборів ромів – загалом, за оцінками істориків, до 100 тисяч людей. Тому, будь-яка модель вшанування жертв Бабиного Яру має не роз’єднувати, а об’єднувати українське суспільство навколо цього місця трагедії.
Виступаючи на пресконференції на тему «Річниця пам’яті жертв Голокосту», яка у понеділок, 25 січня проходила частково в стінах Українського кризового медіа-центру, а частково онлайн, Зісельс наголосив, що на його думку, президент України Володимир Зеленський і Міністерство культури зробили помилку, проігнорувавши існування українського проєкту, виробленого українськими істориками, і представленого громадськості на початку 2019 року.
За словами професора Олександра Лисенка, який є заступником голови Робочої групи, яка розробляла український проєкт, він має на меті «об’єднати існуючі оповіді» та «стати символічним елементом історичної й культурної спадщини української держави». Згідно з цим проєктом, планується упорядкувати нинішньої території заповідника «Бабин Яр» та створити не лише Музей Голокосту, але і Музей Бабиного Яру, де розповідатимуть не лише про жертви нацистського, але і про жертви радянського режимів, і про навмисну політику забуття Голокосту на території колишнього СРСР.
Бо український проєкт – похідна від української культури, від української політики пам’яті, а російський – похідна від нинішньої російської політики пам’яті, де є місце вибірковому замовчуванню, перекручуванню історичних фактів, культу сили і смерті, відомому як «побєдобєсіє», говорить Зісельс.
Як він наголошує, учасники російського проєкту намагаються взагалі не помічати, що Росія веде неоголошену війну проти України, про те, що значним елементом цієї війни є пропаганда, яку вона використовує у себе вдома, в Україні та орієнтує на Захід. Будується ця пропаганда на тому, що всі здобутки радянської армії у боротьбі з нацизмом Росія приписує лише собі, колишнім радянським республікам і їхнім рухам спротиву відводить тільки роль колаборантів, замовчує участь СРСР у розпалюванні Другої світової війни і державну політику антисемітизму, яка запанувала в СРСР відразу після Другої світової війни.
І якщо в цих нюансах можуть не дуже добре розбиратися закордонні учасники російського проєкту, то на думку Йосифа Зісельса, українські мали б розуміти. А головне, українська влада мала б розуміти, що «пам’ять про війну має об’єднувати українське суспільство, але не роз’єднувати його».
Олександр Лисенко та Йосиф Зісельс закликали владу надати українському проєкту державне фінансування і підтримку державних інституцій, провести широке обговорення концепції, винести доопрацьовану концепцію на затвердження уряду, визначити, яка державна установа опікуватиметься проєктом, а тоді вже створити спеціальний фонд, куди приватні донори можуть вносити свої пожертви.
«Не приватний проєкт має запрошувати до співпраці, а українська держава має запрошувати благодійників до свого проєкту, адже це є справа державної ваги», – вважає Йосиф Зісельс.
