Доступність посилання

ТОП новини

Історія однієї зради: хто ви – агенте Петров?


Серед провідних членів Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко (на фото посередині). У березні 1847 року після доносу почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня. На допитах він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства
Серед провідних членів Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко (на фото посередині). У березні 1847 року після доносу почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня. На допитах він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства

(Рубрика «Точка зору»)

Працюючи над романом «Донос», довелося вивчити постать зрадника Кирило-Мефодіївського товариства Олексія Петрова, студента юридичного факультету Київського університету в 1844–1847 роках, чия історія майже біблійна за своєю притчевістю.

Його ім’я залишила в історії тільки особиста справа в ІІІ відділі його імперської величності канцелярії. А також власноруч написаний спомин «З далекого минулого», опублікований аж у 1935 році в ленінградському журналі «Звенья». І дві невеличкі передмови до цієї публікації, в тому числі й сучасника і земляка М. Успенського. Саме він вказує на дату смерті О. Петрова – 1886 рік. Бо доля зрадника така, що не тільки не збереглося жодного його зображення, але і час його смерті датують по-різному. Зокрема, часто вказують на 1883 рік, коли був написаний згадуваний спомин.

Що ж ми знаємо достовірного про цю людину, яка своїм вчинком вплинула на хід суспільного розвитку України у середині ХІХ століття? (Адже, якби не було його доносу, українофільство ще би розвивалося в сприятливих умовах певний час, що могло стати потужним чинником і для літературного процесу, і для громадського).

Народився Олексій Петров у Чернігівській губернії. Батько Михайло – росіянин, родом із Смоленщини, мати – українка, Єфросина Лежучка. Мешкали вони в Стародубі, який нині розташований у російській Брянщині. Родина була бідна. За батьком не було ніяких статків. Мати мала 150 десятин ріллі і чотирьох кріпаків. Із п’ятьох дітей одна дитина вмерла ще в 1843 році. Невдовзі помер і капітан Михайло Петров, який служив у жандармському корпусі. А в 1844 році старший син Олексій, випускник Курської гімназії, вступає до Київського університету. Тут жив і працював його дядько – професор математики духовної академії Давид Подгурський. Мати, яка отримувала пенсію за чоловіком, ледве давала собі раду з чотирма дітьми. Тож Петров жив за рахунок приватних уроків. Це був освічений юнак, який, до прикладу, добре знав німецьку мову.

Злочин і кара

Невідомо, якби склалася його доля, якби не злощасний донос. Навіть в умовах царської Росії донос вважався явищем ганебним. Не дивно, що лейтмотив споминів Петрова із 1883 року – це заперечення доносу як такого. Мовляв, його дядько, отримавши від нього статут товариства, сам поніс його попечителю Київського навчального округу Траскіну, а Петрова викликали до генерала вже як підозрюваного. Однак цю версію спростовують матеріали слідства, в тому числі й власноруч написані доноси Петрова.

Цікаво, що вже наступного, 1848 року, мати нарікає у листах, що відчуває у Стародубі зневагу. «Вчинок мого сина викликав тут загальне обурення, яке було обернене на мене. Я винна тільки в тому, що вважала священним обов’язком виховувати в дітях почуття відданості царю і Отечеству. Всюди, де я з’являлась, мене переслідували сарказмами і вбивчими натяками. Для уникнення неприємностей, я залишалася вдома, але моє відчуження сприйняли за пиху і не переставали переслідувати… Внаслідок повітовий казначей Ткаченко своїм рапортом від 20 червня 1847 року доніс казенній палаті, що я несправедливо отримую пансіон». У підсумку пенсія була зменшена удвічі, а вдову жандармського капітана Петрову змусили повернути нараховану незаконно суму за попередні три роки, що прирекло її на ще гірші злидні. Цікаво, що на скаргу Петрової у ІІІ-му відділенні відповіли доволі цинічно. Мовляв, хай тішиться, що її не дали під суд за навмисний обман.

Ба більше, сам начальник корпусу жандармів Л.Дубельт у своїх записках пише, що в ІІІ відділені, куди прийняли на роботу Петрова за царською протекцією, чиновники сторонилися колишнього студента як донощика.

Показово, що шеф жандармів граф Орлов у поданні до Миколи І пише, що Петрову після доносу буде складно закінчити не тільки Київський університет, але й будь-який інший: «В якому б університеті не дати йому можливість закінчувати курс, цілком ймовірно, що навчальне керівництво через обурення на його донос, а також через те, що багато відомих осіб має особливе співчуття до тих, на кого Петров доніс, будуть шкодити йому під час навчання і екзаменів, та не удостоять його того ступеня, який би він досягнув при звичайних обставинах». Тож цар своїм самодержавним рішенням сам надав йому закінчену вищу освіту без подальшого навчання та іспитів.

Для Олексія Петрова все складалося винятково щасливо. Прямо зі студентської лави його взяли в Петербург на посаду і оклад, який отримували чиновники, що прослужили десяток років. Проте тавро донощика зяяло на Петрові до останніх його днів. У 1883 році Костомаров вперше назвав його прізвище у цій ницій ролі в «Киевской старине», що й спонукало Петрова написати відповідь, яку, однак, він так і не наважився надіслати.

Його спомин – це крик відчаю. Про останні роки приятель М. Успенський пише, що єдиним бажанням Петрова було «як-небудь гідно закінчити своє животіння». Він жив у великій бідності, добуваючи крихти уроками музики. Помер цілком несподівано, без хвороби і страждань».

За три роки до смерті Петров зізнається: «35 років важких випробувань, без проблиску щастя, без миті радощів, зріднили мене з моїми стражданнями, і вони стали для мене дорогими». Він пише про «густу тінь несправедливих звинувачень», про «наклеп», який зробили на нього – «невинну людину». (Цікаво, а що ж тоді він вчинив у 1847 році?).

Донощик цілком справедливо пише про злий жарт долі. Адже «ви, панове, переживши випробування, тепер відпочиваєте в чинах і в пенсіях, то в скільки разів повинен бути вищим вашого добробуту добробут того чиновника, який, на вашу думку, став причиною нещасть, і з погляду уряду надав йому відому послугу; в яких чинах повинен би я бути тепер і розмір якої пенсії мав би забезпечити моє існування?». І справді Шевченко, Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, Посяда, Тулуб – всі вони зробили успішні кар’єри і стали поважними людьми, навіть після періоду царської немилості. Натомість Петров, окрім власного «розбитого життя», «змушений передати осоромлене ім’я своїм дітям».

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олександр Гаврош

    Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив Львівський факультет журналістики. Має понад дві тисячі публікацій у пресі. Автор понад тридцяти книжок, в тому числі збірників публіцистики «Точка перетину», «Закарпаття під прицілом»,«Блукаючий народ». Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, драматург, сценарист. 

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG