146 днів, з квітня до вересня 2014 року, майже у повній облозі, боронили Луганський аеропорт бійці різних підрозділів Збройних сил України. У липні летовище на певний час вдалось деблокувати, а у серпні унаслідок наступу російських регулярних військ аеропорт повторно потрапив у оточення. Серед інших, прорив до аеропорту здійснили бійці 1-ї окремої танкової бригади. У розмові з Радіо Свобода один із них, нині лейтенант запасу Олександр Жигун, згадує ті дні.
– Я був у Луганському аеропорту недовго, два дні наприкінці липня 2014 року. Ми були у складі першої колони, котра зайшла в аеропорт. Там вже стояли наші хлопці, бійці 80-ї бригади (окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ – ред.), «двадцять п’ятки» (25-а окрема Дніпропетровська повітрянодесантна бригада – ред.). З великими труднощами тоді вдалось прорвати оточення і деблокувати летовище. До речі: у нашій бригаді були екіпажі, які стояли там до 31 серпня – 1 вересня – останніх днів оборони Луганського аеропорту.
– Щось особливе запам’яталось?
– Постійні обстріли. А ще пам’ятаю, як ми розташовували танки: ставили їх у тіні будівель летовища, щоб було бодай якесь прикриття від артилерії, ну і щоб ворожа розвідка не помітила. Швидко з’ясували, що в аеропорту є проблеми з водою, особливо бракувало питної води, та продуктів харчування. На території летовища були резервуари з технічною водою, її використовували, щоб помитись.
Й ці резервуари охороняли військові. Мене це дещо здивувало і я у бійців поцікавився, навіщо охороняти резервуари. Один з них відповів: резервуарів, де є більш-менш придатна вода, було два, – але хтось з наших солдатів злив в один із резервуарів солярку. Думаю, це була людина, «куплена» місцевими проросійськими бойовиками, або ж така, що продовжувала вважати росіян «братами» і вірила кремлівській пропаганді… Навіть на такому рівні були диверсії, як бачите.
– А що відбувалось довкола аеропорту?
– Ось цікава історія: метрів за сто від території аеропорту була бібліотека, і туди потрапив снаряд, який не вибухнув. Снаряд пробив дах точно посередині бібліотеки. І наші солдати ходили до бібліотеки, брали книги й читали. Я собі також 2 книги взяв і думав: війна закінчиться, я приїду до Луганська і здам книжки. Ніхто тоді і гадки не мав, що все триватиме аж так довго, та й бібліотека була знищена пізніше…
– А як ви опинились у танкових військах?
– У березні 2014 року моїм батькам, які мешкають на Чернігівщині (я звідти родом, але живу і працюю у Києві), зателефонували з військкомату, тоді «телефонічно» людей інформували про призов. Я у визначений час прибув у пункт призову і з 19 березня, упродовж 12 днів, був на полігоні у Гончарівці на злагодженні.
Повна назва нашої бригади – 1-а окрема танкова Сіверська бригада, її набирали здебільшого з мешканців Сіверщини-Чернігівщини. Тож нічого дивного, що я туди потрапив. У мене посада була – заступник командира роти по роботі з особовим складом, ця посада не передбачає місця у танку. То я здебільшого їздив з побратимами, сказати б, хто запрошував до себе...
– Вас (бригаду) після полігону відразу у зону бойових дій відправили?
– Ні, ми висунулись ближче до кордону з Росією, на укріплення блокпостів довкола населених пунктів Чернігівщини. Якщо пригадуєте, тоді пости формували чи не довкола кожного міста, тим більше поблизу кордону з Росією, адже ніхто не виключав військового вторгнення з боку Російської Федерації.
На початку липні ми ще відпрацювали дії бригади на полігоні нашої військової частини, а вже 7 липня відбули в АТО. У Збройних силах, у 1-й танковій бригаді я відслужив рік: з 19 березня 2014 року до 19 березня 2015 року.
