Війна, яку нині веде Росія проти України і яку ще називають гібридною, має два складники: збройна агресія і гуманітарна агресія. Збройна агресія завжди має на меті фізичне підкорення або знищення супротивника; мета гуманітарної агресії – знищення національної ідентичності народу за допомогою м’якої сили. «Український тиждень» стверджує, що країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновиться, якщо буде збережено її ідентичність. Однак вона ніколи не відновиться і ніколи не стане знову незалежною державою, якщо її народ втратить ідентичність унаслідок гуманітарної агресії. Гуманітарна агресія має чотири складники: 1) мовно-культурна війна, яку Росія веде весь час проти України; 2) інформаційно-пропагандистська війна; 3) війна проти української історичної пам’яті; 4) конфесійна війна. Якщо гуманітарна агресія проти якоїсь держави закінчується успішно, держава просто зникає. Висновок дописувача: у протиборстві з Росією Україна може вистояти лише як українська Україна, яка покладається насамперед на власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. Тому надзвичайно важливе завдання – не тільки зміцнювати обороноздатність країни, а й провадити притомну, адекватну гуманітарну політику. Видання наголошує, що необхідні рішучі дії влади, спрямовані на безжальне вигнання ворожої агентури, яка вільно почувається в Україні. А надзавданням української дипломатії має стати створення антипутінської коаліції, щось на кшталт антигітлерівської коаліції, щоб реалізувати відповідальність Росії за злочини, які вона вже скоїла і скоює проти окремих країн та міжнародної спільноти. І це буде попереджувальний захід та превентивний інструмент для недопущення світової пожежі, яку Путін обіцяє розпалити. Про це наголошується в статті «Місія України – знищити московську імперію».
Непомітно для себе українці опинилися в новому світі – світі постправди й фейкових новин. Як стверджує дописувач «Дзеркала тижня» Дмитро Базів, – не тільки Україну, а й усталені демократії дедалі більше засмоктує у вирву популізму та передвиборного примітивізму. Якщо нічого не змінювати в нинішній системі представницької демократії, кожні нові вибори виноситимуть нагору дедалі більше піни та віртуальних казкових персонажів. Ситуація змушуватиме (уже змушує) навіть відносно адекватних політичних персонажів включатися в цю гру, що закручує спіраль безвідповідальності ще дужче. Із процесу формування політичного порядку денного остаточно витіснятимуться критичне мислення і логіка. Тому питання виживання для української демократії (і не тільки української) – як знешкодити політичних популістів, і традиційних, і віртуалів? Як скоротити їхню популяцію (сукупно правих і лівих), загнавши в безпечний для прогресу електоральний ареал–5-10%? Дописувач переконує, що необхідно істотно скоротити кормову базу для цього виду політичних хижаків. Оптимісти вважають, що є два шляхи. Перший – просвіта: прищеплення критичного мислення, всілякі тренінги, що роз'яснюють, як відрізняти правду від інформаційних маніпуляцій та відвертої брехні. Другий – зростання добробуту: мовляв, ситий виборець менше схильний до дурниць. Обидва варіанти автор називає малоефективними, що доведено низкою демократій по обидва боки Атлантики. Він визнає, що люди вірять у прості рішення, політичні дива і фокусників-месій, а ще – ласі на матеріальні подачки безпосередньо перед голосуванням. Як нейтралізувати цю надзвичайно небезпечну й деструктивну групу, вибивши ґрунт з-під ніг політичних хижаків-популістів, які живляться їхнім невіглаством? Є деякі механізми, вважає дописувач. Серед них – законодавчо закріпленні можливості добровільно відмовитися від участі у виборах усіх рівнів і референдумах (на п'ять років) за умови грошової компенсації від держави. Докладніше про цей та інші механізми йдеться в публікації «Як винищити популістів?».
У Донецьку російські куратори вирішили провести «вибори без вибору»: рід час «всенародного голосування» пост «президента ДНР» повинен отримати ставленик Кремля Денис Пушилін. Як переконує тижневик «Новое время», це – людина несамостійна і слухняна. Єдина мета заходу – показати Європі, що в регіоні є «легітимна влада». Видання зазначає, що фактично перемога вже у Пушиліна в кишені. Але вона означає ще одну перемогу – її здобув помічник Путіна Владислав Сурков. За словами Іллі Пономарьова, колишнього депутата російської Держдуми, за вплив на окупованому Донбасі борються три групи. Перша – це Сурков і його оточення. Друга – російські спецслужби ФСБ і ГРУ: вони не тільки контролюють силовиків в угрупованнях, але і займаються бізнесом на віджатих українських територіях. Третя група – це ті, кого в українських зведеннях називають «російсько-терористичними військами»: кадрові військові з Росії, які контролюють донецьку «армію» і працюють в регіоні з контрабандою. «Ці три групи ненавидять один одного, конкурують між собою. Тому на Донбасі немає єдиного центру впливу, – вважає Пономарьов. – Донбас – це павутина з інтриг, бізнесу і обкатки найбрудніших політичних технологій». На цьому наголошується в статті «Афіша лялькового театру».
У всіх бідах в Україні заведено звинувачувати владу. Президента, з яким перманентно не щастить. Депутатів, які йдуть у владу, щоб заробляти гроші. Міністрів, які невідомо чим займаються й постійно змінюються. Утім, ці люди лише вершина айсберга, стверджує «Український тиждень». Навіть найідеальніший президент ніколи не зможе втілити свої найідеальніші плани без підтримки апарату й загалом державної машини. Усі його чудові починання можуть загрузнути в бездонних нетрях бюрократичної системи. Хай там які прекрасні закони продукуватимуть народні обранці, їхня доля буде теж незавидною, якщо маленькі сірі мишки, яких заведено називати бюрократами, банально їх ігноруватимуть. Усе плинне й тимчасове в цьому світі, вічна лише бюрократія, наголошує дописувач. Ці люди системи за будь-яких трансформацій, зміни влади та режимів переважно залишаються недоторканими. Саме вони консервують систему, і в їхніх силах пришвидшити чи пригальмувати процеси. Їхній вплив на функціонування державної машини без перебільшення величезний. Власне, вони і є цією машиною, тож недооцінювати їх означає вічно ходити по колу, стаючи на одні й ті самі граблі без жодного шансу на успіх. Тижневик переконує, що бюрократія в Україні, трансформувавшись із совкової в олігархічну, перемикнулась з обслуговування партноменклатурного апарату на обслуговування олігархічних кланів, й так і не стала національною. Тому їй не цікава Українська держава як така, вона байдужа до її розвитку та розквіту, не готова заради неї жертвувати бодай чимось, хоча нібито й забезпечує її функціонування. Докладніше про те, як «непомітні» чиновники унеможливлюють реформи і як їх здолати, йдеться в публікації «Бюрократичні консерванти».
А в матеріалах «Ті, що зупинили час» і «На сторожі конкуренції» «Український тиждень» розповідає про шкоду для економіки державних монополій. Видання пише, що формально збиткові або на межі рентабельності компанії, які все ще офіційно залишаються у власності держави, насправді дають десятки мільярдів тим, хто ними управляє від імені народу України. Тому справді ефективним регулюванням державних монополій може бути лише повна ліквідація їх всюди, де це можливо. Однак насамперед необхідно ліквідувати численні державні монополії в енергетичній сфері, які зловживають перехресним субсидуванням та адміністративним стримуванням цін.
Тижневик «Новое время» розповідає про те, як скупка проблемних активів діячів режиму Віктора Януковича і дружба з ключовими персонами чинної влади допомогли колишньому російському бізнесменові Павлу Фуксу перетворитися в респектабельного українського мультимільйонера. Видання зауважує, що бізнесмен вміє дружити і за кілька років в Україні він навів мости з топовими персонажами української неформальної політики. Прізвище Фукса вже засвітилося в зв'язці з лідером партії «За життя» Вадимом Рабіновичем, який зараз дуже активно співпрацює з одіозним проросійським політиком Віктором Медведчуком. Докладніше про їхню дружбу і не тільки йдеться в статті «Новий український».
