29 серпня, у День вшанування пам’яті загиблих захисників України, на Стіні пам’яті будуть розгорнуті чотири нові секції. Це – портрети і короткі дані тих, хто загинув, захищаючи Україну від російської агресії у 2016 – на початку 2018 року. Стіна пам’яті – це народний проект, завдання якого – берегти і вшановувати пам’ять тих, хто віддав життя за Україну. Про це Радіо Свобода розповів координатор «Народного проекту «Стіна пам’яті» волонтер Павло Нетьосов.
– На превеликий жаль, російська агресія проти України і на території України триває, майже щодня мартиролог українських героїв поповнюється новими іменами…
Упродовж липня місяця наша команда, до складу якої увійшли абсолютно різні люди (капелани, волонтери, митці та учасники бойових дій на сході України), почали збір коштів, щоб проект «Стіна пам’яті» існував і розвивався.
Щоб «Стіна пам’яті» існувала надалі, ми запросили відомих, публічних осіб записати відеоролики з проханням не забувати про це місце і підтримувати цей проект.
– Хто брав участь у записі цих роликів?
– Серед тих, хто приїхав до «Стіни пам’яті» і звернувся до небайдужих людей – кілька десятків осіб: учасники і ветерани бойових дій на сході України, митці (режисер Ахтем Сеітаблаєв, актриса Ірма Вітовська-Ванца, співак Сергій «Фома» Фоменко, матері загиблих бійців та інші.
До акції на підтримку «Стіни пам’яті» також долучились капелани, громадська організація «ELEOS-Україна», волонтери, пересічні українці, яким болить ця війна.
– Коли Ви збагнули, шо агресія Росії проти України – це справжня війна?
– З перших її днів. На передову ми з однодумцями поїхали влітку 2014 року, поблизу міста Щастя на Луганщині почалися мої волонтерські будні. У вересні 2014 року до нас звернулись військові, і наша команда почала працювати як група пошуку загиблих. Якщо точніше казати, то нас попросили поїхати на окуповану територію – ми тривалий час між собою ї називали «тією стороною» – і забрати звідти й повернути додому загиблих бійців. Власне, після тих перших поїздок і з’явилась ідея вшанувати загиблих, – адже, як нам здалось, у столиці України, у Києві, має бути місце, де герої справді не вмирають; місце, куди можна приходити і вдивлятися в обличчя цих хлопців, переглядати їхні короткі біографії.
– «Стіна пам’яті» як проект і місце пережила кілька трансформацій, так?
– Так. На Покрову (14 жовтня – ред.) 2014 року ми робили першу виставку пам’яті загиблих оборонців України в Андріївській церкві, а поруч вивісили банер з надрукованими фотографіями загиблих. І почалось: люди зупинялись, вдивлялись у ці світлини, хтось упізнавав побратима, однокласника або родича. Рідні воїнів почали приходити і дітям ці фотографії показувати – «дивись, це твій татко». Нещодавно одна жінка, чий чоловік загинув, мені сказала: «Я приводжу сина до «Стіни пам’яті», він завжди татка знаходить і з ним спілкується». Важливість цього проекту стала зрозуміла ще тоді, восени чотири роки тому: люди почали приносити сюди лампадки, запалювати свічки, мами і удови почали тут знайомитись і спілкуватись.
– Коли Стіна пам’яті з’явилась на стіні Михайлівського монастиря і чому вона тут, а не на старому місці?
– Банер на старому місці, біля Андріївської церкви, вітер розірвав. І ми збагнули, що треба робити щось краще й якісніше. Домовились з Патріархом Філаретом, що «Стіна пам’яті» буде розміщена на монастирській стіні. Ми відмовились від розміщення банерів, сподобався варіант з пластиком, але пластик розбили молотком, це був реальний акт вандалізму. Тож після дискусій і консультацій з фахівцями вирішили зробити друк на металі, який тепер Ви і бачите. Виготовлення однієї секції триває упродовж тижня.
– Скільки загиблих налічує Ваша база даних на цей час?
– Дві тисячі сто загиблих – на «Стіні пам’яті», а в електронній «Книзі пам’яті» станом на весну 2018 року маємо дані про понад 3800 осіб. Так у мене склалось, що разом з командою ми займались пошуковими роботами, одночасно намагались робити виставки, присвячені пам’яті загиблих у нинішній війні воїнів, серед іншого, це мандрівна виставка «Блокпост пам’яті». Тепер я сконцентрував увагу і сили на проекті «Стіна пам’яті», а Максим Попов опікується «Книгою пам’яті». Але з іншого боку, складно вважати якийсь з проектів «своїм», якийсь «чужим»: ті кілька тисяч українців різних національностей і віросповідання поклали життя за Україну і за кожного з нас, давайте їх шанувати і пам’ятати. Вони заслуговують на це!
