Нова візія Європи та місія проактивної дипломатії України
Минулий рік був багатий на події світової політики: обрання нового президента у США, протести в Росії, Білорусі, Грузії, зміни в Нагірному Карабаху, чергова фаза Брекситу, купа регіональних війн та суперечностей. І в цьому вирі подій становище України є невтішним. З гіркотою слід визнати, що до України зникає або втрачений інтерес з боку великих гравців в силу зовнішніх (ковід, економічні труднощі) та внутрішніх причин – бо ми не оновлюємо свій порядок денний і не думаємо стратегічно про просування наших інтересів за кордоном. Тим часом, Росія продовжує вести агресивну і експансивну політику щодо сусідніх країн та інформаційно-психологічну війну проти Заходу. На останньому фронті Москва має успіхи.
Тому, після зимової сесії Парламентської асамблеї Ради Європи 2021 року та численних обговорень викликів світової політики з іноземними дипломатами та представниками парламентів різних країн, я глибоко задумалась про бачення Європи майбутнього та роль України у її побудові.
Криза Європи та наступ делегації РФ
Хоча 2020 рік і минув під знаком карантину, це не означає, що він був безплідним. Якщо говорити про ПАРЄ, то численні зустрічі у Страсбурзі та Києві, понад 30 онлайн засідань комітетів, пропозиції резолюцій, декларації, дзвінки і листування, – це саме та робота, яка надзвичайно важлива для побудови мережі контактів і перетворення її на мережу друзів та союзників України. Саме у цьому суть функціонування ПАРЄ, бо необхідно виконувати місію – просувати українські інтереси в Європі і водночас гуртуватися з однодумцями з інших питань – прав людини, культури, екології і не тільки.
На кожній зустрічі, засіданні, телефонному дзвінку я доносила український погляд на ситуацію в Європі. Мова не лише про загрозу російської агресії, але й про необхідність нового бачення Європи. Проте коли ти бачиш, що 107 делегатів голосує за чергову індульгенцію для РФ, то розумієш: щось тут не так... напевно.
Росія знову повернулась до ПАРЄ. Незважаючи на невиконання багатьох зобов'язань перед РЄ та продовження порушення прав людини на окупованих українських територіях. У січні 2021 року, коли українська делегація та наші найближчі союзники з Балтік+ намагались опротестувати мандат російських делегатів, голосів у підтримку відповідної резолюції назбиралося, менше ніж торік. За великим рахунком, ми не мали шансів на успіх від самого початку ініціативи.
Чому так сталося і що відбувається?
Перша причина дуже глибока та потребує серйозних рефлексій: це екзистенційна криза європейського підходу щодо Росії. Європейці не знають, що робити з РФ: є європейські політики, які хочуть діалогу з Москвою і пробачають їй усі "гріхи": окупації, війни та, наприклад, борг у 13 млн євро (членські внески до Ради Європи). Є ті, які б і не проти активно взаємодіяти з Україною, проте не довіряють нам або в них мало досвіду співпраці з українцями.
Друга причина – відсутність чіткого інтересу з боку Європи до українських питань. На жаль, ми не можемо похвалитись наявністю інвестиційних економічних інтересів європейців в Україні. І давайте будемо відверті – ніякі інвестиційні няні не вирішать всіх проблем корупції судової системи в Україні. Чого лише вартує ситуація з Конституційним судом України.
Третя – втома від того, що українська дипломатія часто зводиться до лише "українських питань", коли ми не розширюємо коло тем для співпраці. Я не один раз чула від іноземних парламентарів в неформальному спілкуванні, що на рівні двосторонніх відносин з українськими парламентаріями вони опиняються в пастці теми "Україна та РФ-агресор", і далі цього розмова не заходить, а ще рідше – має результат.
На сьомому році війни образ жертви не працює і нецікавий. Більше того, я переконана, що цей імдж грає проти нас. У пошуці прийняття, жалю і допомоги від інших, ми забуваємо розвиватись. А потенціалу у нас не просто багато, а настільки багато, що ми могли б займати лідерську позицію у пошуку візії Нової Європи.
Україна вже знає ціну екзистенційної кризи, коли традиційні політичні інститути не встигають реагувати на сьогоднішні гібридні загрози та маніпуляції. Ми її платимо щодня, починаючи з 2014 року. Наш гіркий досвід дав нам шанс усвідомити, що публічні висловлювання для врегулювання проблем необхідні, проте недостатні. Дипломатія повинна бути проактивною та більш далекосяжною.
Саме тому, українською місією має стати пропозиція нової візії Європи, яка, зокрема, буде унеможливлювати можливість отруєного діалогу з РФ. Під час свого виступу в ПАРЄ, я наголошувала на цьому – що російська дезінформація та гроші негативно впливають на Європу, а такі справи як отруєння та арешт Навального дають змогу задуматись, якою ми хочемо бачити Європу в майбутньому.
Що робити в таких умовах?
На мою думку, ми маємо завоювати серця та уми європейців. І для цього нам потрібна проактивна дипломатія, інструменти soft power та демонстрація нашого власного економічного розвитку. Тільки тоді ми змусимо європейців почути українські застереження, бо використовуватимемо зрозумілі європейському політикуму аргументи та методи роботи, а також будемо економічно та політично привабливими. А для цього нам потрібно бути більш політично прагматичними, не втрачаючи при цьому тих ідеалів, які живили Революцію гідності. Ми повинні стати більш відкритими до світових та регіональних проблем, які прямо не стосуються України.
Якщо використовувати платформу ПАРЄ – то тут безліч тем, які активно обговорюються, і з яких ми могли б бути проактивними. Ми повинні вчасно комунікувати з міжнародними партнерами та реагувати на геополітичні виклики, конфлікти між країнами, тому що важливо завжди чути інформацію з перших вуст і нагадувати нашим колегам, що права людини – це те, що сторони конфлікту мають оберігати у першу чергу. Наприклад, я брала активну участь в обговоренні осінньої війни в Нагірному Карабаху у рамках ПАРЄ та пропонувала окремі принципи, на яких має ґрунтуватися підхід міжнародної спільноти до оцінки конфлікт. Також я ініціювала заяву делегатів ПАРЄ по Білорусі, коли післявиборчі протести там лише починалися, і це була перша реакція ПАРЄ на свавілля білоруської влади. Такі дії важливі для демонстрації нашої проактивної дипломатичної позиції, це показує що ми переймаємось не тільки своїми проблемами.
У нас є багато чутливих спільних тем з міжнародною спільнотою, наприклад захист прав етнічних меншин, мінімізація впливу мови ненависті, боротьба з фейками. Мене обрали постійним представником Європейської комісії проти расизму та нетерпимості, і я займатимусь, зокрема, викоріненням дискримінації щодо ромської спільноти. На сесії я виступила на тему етнічного профілювання представників ромських громад, де апелювала до загальноєвропейської проблеми – необхідності толерантності до етнічних меншин. Як на мене, саме долучення до дискусії про європейські проблеми дуже потрібні Україні. Не лише задля вирішення цих, без перебільшення, суттєвих проблем, що постають перед Європою, але й для нарощування власної ваги, як партнера.
Ми маємо проактивно та креативно підтримувати теми Донбасу та Криму у світовому порядку денному
Навряд чи я відкриваю велику таємницю, коли кажу, що кількість дезінформації, поширюваної РФ, зашкалює в багатьох європейських столицях. Плюс велика кількість внутрішньоєвропейських проблем, втома від конфліктів схиляє Захід до прийняття ідеї "діалогу з РФ" або навіть реальних російських отруйних обіймів. На противагу цьому, хоч і в важких умовах, нам потрібно постійно контактувати з європейськими інституціями, партнерами та колегами, щоб не давати їм жодного шансу втратити інтерес до ситуації в Україні.
Саме тому дієвими механізмами, як в зовнішній політиці, так і у внутрішній, повинні стати інструменти soft power та культурної дипломатії. Ми можемо готувати та розповсюджувати різний креативний культурний продукт (фільми, заходи, мистецькі події тощо) про чутливі для нас теми, та експортувати їх до європейського культурного простору. Три року тому я продюсувала фільм "Крим сьогодні: брудний секрет Росії" для каналу Aljazeera, який не тільки апелював до критичного мислення, людяності та гуманізму, але й розказав іноземним глядачам про життя корінного народу в Криму та небезпеку російської агресії, в якій перебуває не лише Україна, а й увесь світ.
Я вірю, що подібні проєкти потрібні і для внутрішньої авдиторії – тому в своєму авторському телевізійному проєкті "Як звучить Україна", я присвятила два номери окупованим територіям України – Криму та Донбасу. Переконана, що ми повинні нагадувати людям на окупованих територіях, що вони не залишились з агресором наодинці, і Україна пам'ятає та робить все можливе для повернення своїх територій і громадян!
Ми можемо стати лідером у боротьбі з агресивною пропагандою та дезінформацією, запропонувавши світу власне рішення захисту інформаційного поля під час гібридної війни. Такі нагадування методами soft power повинні робитись з позиції сили та залученості у ширші контексти. Обов'язково потрібні зустрічі тет-а-тет з іноземними політиками, лобіювання українських ініціатив з широкого кола питань, активні виступи на комітетах та пленарних засіданнях міжнародних організацій. Інакше наші пропозиції та поправки до рішень ПАРЄ чи інших організацій й далі викликатимуть роздратування.
Але усе в наших руках! Майбутнє Європейського континенту, якщо ми хочемо його бачити демократичним, орієнтованим на права людини та сталий економічний розвиток, багато у чому залежить від України. Але навіть на кримському фланзі ми маємо не просто повторювати тези про очевидну незаконність окупації, а наголошувати, що деокупація Криму та відновленням там української влади є ключем до безпеки самої Європи у чорноморському та середземноморському регіонах. Критика порушень прав людини у Криму – це не послуга Україні, а недопущення корупції ідеалів у тій Європі, мрії про яку плекали багато поколінь гуманістів, митців та політиків. І ми маємо пропонувати нові формати розмов про Крим, наприклад на майданчиках Кримської платформи.
Реактуалізувати себе у Європі через наш економічний успіх
Нам потрібно нарощувати свій економічний потенціал, щоб стававати цікавішими та поглиблювати цей формат співпраці. Поки що ми не можемо похвалитись економічними успіхами та інвестиційними інтересами з боку міжнародної спільноти, проте над цим варто працювати. Нам потрібні кооперації з міжнародними економічними компаніями, з представниками світових креативних індустрій, з промисловими гігантами та спільно реалізовувати проєкти. І ми самі повинні виходити на зв'язок та пропонуває ідеї, а не чекати їхньої ласки.
Агресія РФ проти України забезпечила нам роки теплої ванни у міжнародних організаціях. Підтримка партнерів, їхня готовність агітувати за Україну на міжнародних майданчиках та симпатія до української позиції були настільки суттєвими, що ми часто могли забезпечувати позитивні для нас рішення без надмірних інвестицій. Проте, з часом мобілізаційна сила співчуття Україні та засудження порушення міжнародного права РФ слабшала. Досягнення нових перемог вимагало все більшого інтелектуального, фінансового та людського ресурсу.
Отже, у 2021 році, на майже восьмому році російської агресії, Україні для здобуття перемог уже недостатньо цитувати попередні рішення міжнародних організацій, які закликають Росію деокупувати захоплені українські землі, недостатньо порівнювати Путіна з одним із жахливих диктаторів минулого, недостатньо нагадувати про втрачені життя цивільних осіб та українських воїнів на Донбасі та зламані долі внутрішніх переселенців. Щоб досягати результатів, ми маємо пропонувати Європі щось більше.
І цим більшим є долучення та пропонування Україною ініціатив на усіх фронтах, зокрема економічному, культурному та інноваційному. Що більше їх буде – тим більший буде інтерес до нас з боку великих міжнародних гравців.
Я вірю, що Україна може допомогти Європі знайти світло навіть у найтемніші часи. Це наша відповідальність та місія – допомогти Європі згадати мелодію, яка грала під час створення Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Організації Північноатлантичного договору, Європейського Союзу. У часи, коли треба захищати свободу, демократію та права людини, українська мелодія повинна виконуватись гучно, красиво та впевнено!
