Декомунізація і людина
Так склалося, що декомунізацією називають і один із законів (а саме – закон про засудження комуністичного та нацистського режимів і заборону їх пропаганди) і весь комплекс державної політики, що здійснювався у цій царині впродовж 5 років.
А за політичними дискусіями чи за нормативними документами важливо, щоб стояли люди.
Ліди, які це ініціюють, люди, які впроваджують політику. І люди, чиї права будуть захищені.
Тому у вирі передвиборчих суперечок та численних інтерв'ю про підсумки, цифри і наслідки для країни, хочу відійти від узагальнень і просто розповісти про трьох людей.
Іван Мирон, 90 років, із Закарпаття.
Він став першим реабілітованим за новим законом про відновлення прав репресованих СРСР (один із законів "декомунізаційного пакету").
22-річного Івана Мирона засудили на 25 років таборів ГУЛАГу. Він відбув строк повністю. Він воював за свободу України до засудження, і боровся за гідність людини під час ув'язнення – брав участь у відомому Норильському повстанні, яке врешті призвело до руйнування ГУЛАГу.
"Я відповів, що якби Україна була вільною, то мене б не тримали в Сибіру та Мордовії. І додав: Індія зараз не відсилає своїх в'язнів відбувати покарання у Великій Британії, – згадує пан Мирон. – "Какой ви політзаключьонний, ви гасударствєнний прєступнік!" Словом, після моїх сперечань я лишився. Ну, то нас кілька лишилося таких, що ми і шістдесятників діждали".
Україна трактувала його як злочинця, бандита і зрадника держави.
До вчора. До декомунізації.
Анна Храплива (1920-2005), українка з Канади.
Добровільно вступила на службу до Канадського жіночого армійського корпусу. Служила у Великій Британії та в Британській зоні окупації Німеччини. Нагороджена Медаллю Британської імперії. Була чи не першою з українок, що удостоєна цієї високої відзнаки. Після війни роками допомагала біженцям. Анна Храплива, як і мільйони інших українців, отримала шанс повернутися в нашу історію після того, як ми позбулися одностороннього пропагандистського погляду і нав'язаної скороченої версії Другої світової війни (теж один із законів "декомунізаційного пакету").
Ганна Кирієнко, киянка.
У 33 роки вона вперше дізналася, що прадід по батькові Кирило Чепура був репресований комуністами за "контрреволюційну діяльність". І завдяки відкритим архівам (закон про доступ до архівів КГБ був прийнятий в рамках декомунізації) отримала доступ до інформацію про його долю.
"В той час йому було років як мені, – пише Ганна на своїй сторінці у Фейсбук. – Заарештований в лютому 32 року, засланий в Північний край в Росію, зі слів односельчанина, помер в таборі під час епідемії туберкульозу, поховали в ямі разом з десятками інших. На час арешту його дружина вже померла. Його забрали, залишивши сиротами чотирьох малих дітей (в архівній справі чомусь не вказана ще одна дворічна дитина). Починався Голодомор. Двоє найменших голод не пережили, інші двоє дітей пережили голод завдяки тому, що хлопчик (мій дід) доглядав за кролячими клітками у військовій частині неподалік, там його підгодовували, а він – сестру. Дивом ці діти вижили і виросли: мій дід Петро мав велику сім'ю, 9 дітей, серед яких мій батько. Один з його онуків, мій двоюрідний брат, демобілізований десантник 95 бригади".
Із них я знайомий лише із Ганною Кирієнко, з якою разом захищали вільні вибори ще на Майдані 2004 року.
Я був радий бачити портрети Анни Храпливої на пам'ятних білбордах та сітілайтах у столиці України серед українців-воїнів всіх армій об'єднаних націй, котрі протистояли агресору.
І я маю надію, що зможу потиснути руку і сказати "Дякую за приклад!" пану Івану Мирону.
Закони не змінюють життя, його змінюють люди. І саме ми, кожен із нас, а не букви на папері, є провідниками цих змін.
Я свідомий, що не дано людині прорахувати усі наслідки власних дій, але маю щастя знати хоча б про ці три.
