Що відбувається в системі управління країною. Погляд зсередини
Розвиток країни визначається якістю роботи інституцій. Й усвідомленням пріоритетів. Головне – людський капітал, а не віджатий кар'єрчик, газова труба чи незаконно зрубаний ліс-кругляк, який можна загнати під липовими документами за валюту. Надра країни можуть бути переповнені нафтою, але вона так і залишатиметься бензоколонкою у структурі світової економіки. Інша країна може мати найкращі чорноземи у світі, але її населення стрімко виїжджатиме в Польщу, Британію й будь-куди навіть під час карантину, аби хоч якийсь час попрацювати на тамтешніх полях. Такими можуть бути наслідки агресивного олігархічного феодалізму, тупо замаскованого "під ринок". Таке маскування й імітація мають, прямо скажемо, сумні наслідки.
Хоча, напоказ – у нас є всі класичні елементи управління, притаманні високорозвиненим системам. Президент, парламент, депутати, фракції, уряд,, міністерства, державні служби, комітети, величезна армія силовиків, малодієва, але чисельна антикорупційна інфраструктура й інші установи – з усім належним їхнім статусам обслуговуючим персоналом та відповідними показниками коефіціенту корисної дії. Наскільки скоординовано й ефективно працює вся ця система? Люди поза системою влади можуть лише здогадуватись, що і як там відбувається. Й вимірювати цю ефективність своїм власним рівнем життя, можливостями розвитку бізнесу, ефективністю медичної системи, рівнем освіти своїх дітей, забезпеченням Збройних Сил й іншими важливими показниками.
Аби спробувати уявити, що відбувається, як приймаються рішення, чому, навіть нові в політиці люди, мотивовані зробити життя людей кращим, а країну сильнішою, змушені приймати рішення "із зав'язаними" очима, з погано працюючим спецзв'язком й не маючи всієї необхідної інформації, розповів в інтерв'ю "Медіа-клубу" Сергій Рахманін. В розмові був навіть фрагмент, який я назвав сповіддю депутата. Як на мене, це справді варто послухати. Аби ліпше розуміти, що відбувається, чому так відбувається і не дивуватися наслідкам такої роботи всієї системи влади.
Нещодавно Микола Давидюк публічно радився: чи йти йому у політику. Моя думка, після всього почутого: треба йти. Слави це не принесе. Якщо не впадете в схематоз, мільйонів теж. Але чим більше людей, які хочуть реальних позитивних змін в країні, а не косметичних маніпуляцій й імітацій від відомих політиків та їхніх партнерів-олігархів, тим більше шансів зрозуміти, як це царство мороку функціонує, що потрібно для його синхронного демонтажу і створення менш-більш нормальної системи замість всієї цієї імітації управління. Тим вищими є шанси не просто на збереження країни, а й на елементарне виживання людей. Думаю, я не перебільшую. Тож пропоную вам інтерв'ю – сповідь відомого журналіста, а нині – депутата Сергія Рахманіна. Подивіться. Послухайте. Якщо зовсім бракує часу – хоча б з 33-ї хвилини, коли пан Рахманін розповідає, як відбувається погодження державного оборонного замовлення парламентським комітетом Ради. Це справді драматичний сюжет.
