МАГІСТРАЛЬНИЙ ШЛЯХ УКРАЇНИ
У України є магістральний шлях. Він зумовлений цивілізаційною матрицею України-Русі і тією обставиною, що битва за спадок Київської Русі між Україною та Росією призвела до дуже нерівного його розподілу: більшість матеріальних активів досталися Росії, а більшість духовних – Україні.
Як же так? – запитаєте ви, адже у Росії весь цей час і науки було більше, і мистецтва було більше, і власне інтелектуали всі їхали туди.
А ось так. Якщо ви дозволяєте домінувати матеріальним мотиваціям, множите на нуль духовні мотивації для своїх інтелектуалів і закриваєте їм перспективу, дибілізуєте через телебачення народ, то за 10 років ви втрачаєте основну частину духовного потенціалу, отримуєте домінування ватників і переслідування всієї ліберальної інтелігенції. І жодні матеріальні активи чи духовні скрепи ситуацію не спасають.
Головний актив України – духовна свобода суспільства, яка все ще залишається і зумовлює, між іншим, громадянські підвалини демократії, бо інституційно і процедурно демократія в Україні знищена на користь олігархії.
То у чому ж полягає магістральний шлях України?
Перш за все, у розрізненні самостійності та суверенітету. Магістральний шлях – це самостійність Міхновського як свобода громадянського суспільства у вільному виборі своїх трансцендентних змістів, своєї перспективи, своїх актуальних смислів. А суверенітет походить від верховної політичної влади, яка, яка показує вже наше теперішнє, може торгувати ним оптом і вроздріб.
Вибирати потрібно той шлях, де духовний вибір є можливим, головним і домінуючим. Вибирати потрібно той шлях, де громадянської самостійності найбільше; де найменше впливу Росії та Заходу, зокрема ЄС; де найменше диктат МВФ чи спокуса НАТО; де найбільше сподівання на власні сили у війні, на власну трансформацію політичної системи на своїх ідеях та підходах, на економічну революцію з власними незапозиченими інноваціями.
По-друге, потрібно чітко розрізняти партикулярні та інтегративні ідеї як матеріальні проекції духовного вибору. Злий жарт з непідготовленими умами зіграла постколоніальна ситуація України.
Вийшовши з імперії, ми чомусь почали вважати, що інтегритет Україні зовсім не потрібен. Як тільки заговориш про універсальні ідеї, про єдине людство, про інтегральність України, то зразу чуєш – десь ми це вже чули, ви пропонуєте нам нову імперію чи новий СРСР.
Інтегритет України ніколи не був і не буде імперським, бо матриця України як мережі самоуправлінських громад в солідарному співволодінні та співуправлінні спільним надбанням на основі загальнодоступного права на приватну власність не передбачає імперського централізму та підданства цареві.
Водночас в Україні все ще впливовими є партикулярні ідеї інтегральності – всілякий націоналізм, дикий лібералізм, російський імперіалізм. Партикулярні ідеї, ратуючи за єдність під примусом, насправді розколюють Україну. Це відбувається тому, що Україна завжди опиралася і буде опиратися будь-яким партикулярним ідеям, якщо вони обмежують індивідуальну свободу.
Цього не розуміли імперіалісти, і тому втратили Україну. Цього не розуміли націоналісти, і тому повсякчас програвали Україну. Цього не розуміють олігархи, і тому програють в Україні.
Націоналізм, хоч інтегральний, хоч етнічний, хоч політичний, все одно не об'єднує все суспільство. І не тому, що політичний націоналізм приховує в собі етнічний чи навіть спрощений інтегральний з його кров'ю та грунтом і мілітаризацією. І навіть не тому, що націоналізм повсякчас зводиться до мовного фетишизму.
А тому, що нація як уявна спільнота і повсякденний плебісцит виявилася доволі архаїчною сьогодні і не має жодних перспектив у світі, де зв'язок між територією, нацією та державою розпався, люди почали собі домінуючим чином будувати та використовувати геть інші свої спільноти, а щоденний плебісцит почав все менше мати місцевий та й взагалі територіальний характер.
Дикий лібералізм це несолідарний лібералізм – через олігархію та корупцію. Олігархів неможливо націоналізувати, бо вони інтернаціональні за суттю. Олігархам завжди легше буде домовитися з окупантами, ніж з власною громадою. Водночас олігархи в Україні не мають майбутнього, вони руйнують Україну. Олігархам потрібен розкол країни, бо солідарна українська громада легко може позбутися олігархів, а зачинені у локальних кордонах областей місцеві громади не мають жодного шансу боротися з олігархами.
Подивіться на так звані ДНР і ЛНР – змогли вони позбавитися олігархів? Лише контролювати їх перестали, бо втратили механізми громадянського впливу на державні та муніципальні інститути на користь отаманщини з російським керуванням.
Корупція ж як інше втілення дикого лібералізму в Україні не є ані ліберальною, ані національною за своєю природою, бо вона руйнує і те, і інше.
Скандальне інтерв'ю історика Павла Гай-Нижника "Корупція сто років тому: як обкрадали армію УНР і до чого це призвело" це холодний душ для тих, хто вважає корупцію неуникненним злом, яке можна перетерпіти. Це інтерв'ю потрібно читати всім – і націоналістам, і лібералам, і солідаристам. Корупція – це одна зі справжніх причин програшу України у війні з Росією 100 років тому, яка досі замовчувалася публічними істориками та політиками. А то вони ж звикли розповідати, що Петлюра програв тому що патронів та ліків не вистачало і тому що поляки пихато хотіли плати за допомогу, а потім зрадили.
В основі програшу України Росії 100 років тому лежить українська корупція, яка значним чином зумовила поразку Петлюри. Якщо ми підемо тим же шляхом, опинимося там само, де і 100 років тому.
Російський імперіалізм чи європейський інтегралізм є впливовими в Україні тому, що Україна досі не має свого інтегритету, тобто реалізованої відповіді на питання: навіщо нам жити разом.
Інтегритет України це не інтеграція в Росію, яка тепер являє собою світозлобну архаїчну корумповану олігархічну інтелігентськи-ненависну країну, що тримається скрепами телебачення та терору, занепадає духовно і випробовує на собі китайську експансію. У Росії немає ані нових трансцендентних горизонтів (православ'я головного мозку не пропонувати), ані ідей соціального світовлаштування, ані технологічних інновацій, ані навіть навичок пристойного партнерського гуртожитку з іншими народами, бо брехня, зневага та ненависть росіян до всіх, включаючи самих себе, це агонія цивілізації.
Усі, хто намагатиметься в Україні встановити будь-який контакт з нинішньою російською владою, будуть отримувати зневагу і продукуватимуть непорозуміння. Росія – токсичний актив будь-якої політики в Україні.
Інтегритет України це не європейська інтеграція і не долучення до Заходу, це не МВФ і не НАТО, бо все це просто функції включення у світ зверху – економічні, політичні, безпекові.
Інтегритет України виникає на рівні громадянської самостійності. Це право громади на участь у державному та муніципальному управлінні, яке має бути політичною програмою, Конституцією і навіть Суспільним Договором. Це відмова від влади на користь самоуправління – республіканського та на рівні громад.
Це співволодіння та співуправління спільним надбанням, яке виключає можливість монопольного олігархічного використання надр, землі, інфраструктур та колишньої загальнонародної власності.
Це зрештою вихід на позицію єдиного людства у масштабних проектах творення штучного інтелекту, генної інженерії, біо- та екотехнологій, колонізації Місяця та Марсу, виходу на трансцендентні горизонти конструктивістської постнауки.
У 2004 та у 2013 Майдан був можливий, бо тоді ми були єдині у своїх сподіваннях і рішеннях. З 2014 по 2019 олігархи зробили для свого захисту єдино можливе – вони розкололи українську громаду: на армії, на вірі, на мові; на корупції, на здирництві і нерівнодоступних субсидіях; через пропаганду в телебаченні необорного зла, з яким треба змиритися, бо вічна війна; через захист олігархічними ботами партикулярних ідей.
І ось ми розколоті, і вже не можемо іти на Майдан. Розкол в Україні гірший за Майдан. Зневіра українців гірше неправедності влади. Несправедливість в Україні гірше бідності.
Україна може перестати претендувати на свій магістральний шлях, якщо розколеться, бо нинішня влада як олігархія та корупція веде Україну до розколу. Україна може швидко рухатися в майбутнє, але лише по своєму магістральному шляху. Відхилення від нього карається історичними поразками.
Магістральний шлях України існує, бо він прописаний в цивілізаційній матриці. Ми можемо відхилитися від нього, бо нам персонально не подобаються люди, які його просувають, а можемо наблизитися до цього шляху, зробивши ставку на принципи, а не на людей.
Не вибирайте менше зло, вибирайте хоч і найменшу, але можливість добра.
Щоб зробити цей вибір, потрібно мислити минулим і майбутнім, а не лише теперішнім.
У нас не вибори президента. У нас вибір магістрального шляху України.
Давайте виведемо Україну на магістральний шлях!
