Крива вертикаль Зеленського
"Громадяни втомились від досвідчених, системних, надутих політиків, які за 28 років створили країну можливостей. Можливостей "відкатів", "потоків", "дерибанів".
Ми збудуємо країну інших можливостей. Де всі рівні перед законом, де є чесні та прозорі правила гри. Одні для всіх. А для цього до влади повинні прийти люди, які будуть служити народу."
Так, рік тому звертався до народу новообраний Президент Володимир Зеленський. Він "набирав" команду відкрито та в онлайні, постив купу відео з підсумками дня, ролики з експертами з різних сфер, представлення команди на телешоу. Під час парламентських виборів і "прямої комунікації" з українцями до Зеленського більше вже пасував образ "царя". Глава держави їздив країною, збирав публічні наради, особисто представляв очільників областей та просто на місці "вирішував проблеми". Ця тактика теж спрацювала, і дуже скоро Україна вперше почула термін "монобільшість".
Тож "нові" заповнили перший склад Кабміну і взялися активно міняти "старих" у різних державних органах і підприємствах. Але що далі, то частіше уряд Олексія Гончарука критикували за відсутність досвіду, хаотичність дій та відсутність стратегічного бачення. Час від часу виникали гучні новини: зарплати міністрів і заступників, "плівки Гончарука", евакуація українців з Уханя. Більшість цих "скандалів" можна пояснити недосвідченістю команди й самого прем'єра – Гончарук і Ко запропонували працювати по-новому, а старі кадри "били" їх старими та досі дієвими методами.
Першим дзвіночком для Кабміну Гончарука стало звільнення з посади голови ОП, а тоді Офісу президента Андрія Богдана, який, по суті, і зібрав цей уряд. Стало зрозуміло, що відставка уряду – питання часу. Попри потенційний річний імунітет, Олексій Гончарук написав заяву про складання повноважень, парламент її задовольнив.
Тоді в Раді Зеленський емоційно апелював до нардепів. "Уряд Олексія Гончарука має здобутки, але українцям цього замало. Ми не маємо боятися правди, ми повинні визнавати помилки. Бо в день, коли ми занурюємося у теплу ванну ілюзій, потоне вся країна" – сказав він.
Можна по-різному зрозуміти, що саме мав на увазі Зеленський. Але картина "теплої ванни ілюзій" і Зеленського у ній ставала дедалі чіткішою. Де посадовців, як на політичних так і державної служби посадах, можна змінювати безліч разів, реформувати державні органи можна за 5 місяців, а для розв'язання проблеми достатньо просто грюкнути по столу чи набрати когось телефоном.
Наступником Гончарука став Денис Шмигаль. За задумом команди президента, зміна прем'єра мала відбутися блискавично, а більшість міністрів залишались би у своїх кріслах. Однак насправді новому прем'єру мало хто би позаздрив. На відміну від Гончарука, він майже не брав участі у формуванні свого "кабінету" і фактично запросив з собою тільки одну людину – міністра кабінету міністрів Олега Немчінова. Та й решта міністрів знайшлася не відразу, і передусім – через відмови кандидатів.
Першим від нової посади відмовився Тимофій Милованов. Йому запропонували очолити міністерство сільського господарства, проте той заявив, що "готовий відійти у сторону та дати можливість оновленій команді реалізувати своє бачення". Також планувалося, що в уряді залишиться Олексій Оржель, але і з ним домовитися не вдалося. Колишній міністр енергетики пояснив, що в нього "з'явилося відчуття, що замість вирішення проблем ми починаємо їх "годувати". Решта ж міністрів пояснювала свою відмову від посад тим нерозумінням програми нового Кабміну. Іронічно, що через два місяці після ротації ми так її й не зрозуміли.
Після призначення другого Кабміну мозковий центр виконавчої влади остаточно закріпився на Банковій. Я майже повністю позбувся відчуття, що уряд має хоч якусь автономію. Всі ключові рішення, наради, співбесіди відбуваються в Офісі Президента, а пан Шмигаль схоже і не претендує на окреме політичне майбутнє.
Весна не стала часом "посадок", але стала періодом фактично зачищення державних органів від "нових облич" та ставкою на перевірені часом кадри з тої чи іншої сфери.
За час карантину COVID-19, коли громадянське суспільство не може повною мірою реалізувати свої права, українське керівництво прийняло кілька політично мотивованих рішень стосовно чиновників вищого рівня. І про них варто згадати окремо.
Кейс 1. Звільнення Руслана Рябошапки.
Це кадрове рішення було поганим знаком. Йому дорікали відсутністю посадок і "розваленою" прокуратурою, хоча саме він розпочав довгоочікувану реальну реформу ГПУ. Інформаційні атаки були розраховані на широкі маси й не мали жодного логічного чи правового підґрунтя. Виявилося, що Рябошапка навіть не спілкувався з цього приводу з Президентом досі. Як на мене, саме Рябошапка був одним із найбільш активних та досвідчених у новій команді.
Кейс 2. Звільнення Максима Нефьодова і Сергія Верланова.
24 квітня уряд звільнив керівників митниці та податкової інспекції без належних підстав та пояснень. Максим Нефьодов тоді так прокоментував свою відставку: "Я про це дізнався на засіданні Кабміну, яке пройшло сьогодні ввечері. Міністр фінансів Сергій Марченко відмовився зі мною спілкуватися і втік". Своєю чергою Сергій Марченко так прокоментував ці звільнення: "В нинішніх умовах їхнє перебування на посадах було ризиком забезпечення фінансової безпеки. Вони втратили довіру людей і мали піти".
Нефьодов і Верланов пройшли відкритий конкурс і розпочали свою роботу лише восени. Основною функцією митниці та податкової є не наповнення бюджету, а адміністрування митних платежів та податків. І ті хто стверджує зворотне, чи то не надто розуміють мету існування цих органів, чи бажають повернення до часів ручного керування.
Кейс 3. Звільнення Артема Ситника.
Майже щотижня ми спостерігаємо нові спроби звільнення директора НАБУ Артема Ситника. В останні місяці було зареєстровано кілька відповідних законопроєктів та постанову, підписану депутатами. Однак усі вони наштовхуються на одне велике "але" – відповідно до Конституції України закони не мають зворотної сили. Щоправда, проєкт закону 3133, який уже пройшов правоохоронний комітет, складений так, що за умови його ухвалення очільник НАБУ таки буде звільнений з посади.
Громадські організації та міжнародна спільнота чітко висловились про неможливість втручання у роботу антикорупційних органів та згортання реформи. Проте ризик, що згаданий вище законопроєкт приймуть, залишається високим. Як і те, що наслідки від такого рішення стануть болючими для всіх.
Кейс 4. Звільнення Єгора Фірсова.
13 травня було звільнено т.в.о. Голови Державної екологічної інспекції України. Як і у випадку з Верлановим та Нефьодовим, жодних причин йому не пояснювали. Фірсова підтримували профільні громадські організації та міжнародна спільнота, підкреслюючи, в тому числі, і його антикорупційні кроки. Однак...
В останні роки Україна продемонструвала помітний прогрес у боротьбі з корупцією. Нова команда підтримала низку антикорупційних законів та розпочала реформи в державних органах з високим корупційним ризиком. Але необхідним інструментом реформ є не тільки нові правила та закони, а й належне управління інституціями.
Держава потребує менеджерів, які не були задіяні у багаторічній круговій поруці, з досвідом управління та здатні відсторонитися від "сталих" корупційних практик і здійснювати реформу органу. На жаль, зараз потроху влада відходить від цього правила і доволі часто перевага надається або дуже лояльним до влади "кадрам", або з сумнівним досвідом.
Презентуючи Індекс сприйняття корупції у 2020 році, Transparency International наголосила, що суттєвим запобіжником від корупції є розподіл гілок влади і дієва система стримувань і противаг.
Влада має бути об'єктивною та неупередженою при виборі нових керівників, і особливо – у таких вразливих до корупції органах, як митниця та податкова. Нам потрібна тісна співпраця між усіма зацікавленими сторонами. І було б непогано, якби український парламент утримався від голосування за закони, спрямовані на політичний вплив на високопосадовців. А вплив з Банкової сфокусувався насамперед на функціях, притаманних Президенту – зовнішня політика та оборона.
Адже система зваг і противаг для того і працює, аби зробити опори взаємозалежними та не дозволити жодній з гілок посісти домінантну роль. Бо саме за таких умов вертикаль влади стає рівною, а не кривою.
