ПРО РИНОК ЗЕМЛІ

Спілка археологів України розповсюдила заяву своєї Президії стосовно «можливого запровадження в Україні ринку земель сільськогосподарського призначення». Заява відкрита, проте спрямована конкретнім адресатам, тобто вона розрахована на якусь реакцію. Саме про це я і хочу висловити кілька думок.

1. Адресати. Заяву спрямовано: Президенту України, Прем’єр-Міністру України (в посаді, якого зробили аж дві граматичні помилки), Голові Верховної Ради України (якого в заяві, пов’язаній із законотворчістю, вказали чомусь лише третім) та міністру культури, молоді та спорту.

Президент України весь обсяг кореспонденції не читає, і не лише в нашій країні. Тобто, відповідний працівник Офісу Президента України прочитає це і розпише… Правильно, розпише на систему виконавчої влади, бо основний законопроект розроблено та подано урядом. Таким чином, примірник Президента відправлять до Прем’єра.

2. Голова Верховної Ради. України так само не читає усієї кореспонденції. Співробітники його секретаріату спрямують цю заяву на той комітет, який, на їхню думку, повинен відповісти. А, оскільки в заяві йдеться про пам’ятки, то це буде комітет ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики.

Але цей комітет не фігурує в жодному (!) зареєстрованому законопроекті про ринок землі, про що президія САУ могла самотужки дізнатися на сайті Верховної Ради.

Отже, секретаріат комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, отримав лист про пам’ятки, але по законопроекту, який цього комітету не стосується, перешле його до Міністерства культури, молоді та спорту.

3. Прем’єр-МіністрУкраїни, отримавши листа від САУ та другий примірник від Офісу Президента, перешле його до Міністерства культури, молоді та спорту.

4. Міністр культури, молоді та спорту:

– отримає листа САУ від САУ;

– отримає листа САУ від комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики;

– отримає листа САУ від Прем’єра;

– отримає листа САУ від Прем’єра для Президента.

Таке своєрідне каре з чотирьох однакових листів-заяв опиниться на столі профільного заступника міністра, яким наразі є пані Ірина Подоляк. А далі воно буде спрямовано до людини, яку добре знають усі археологи. Це Богдан Моця, який зараз виконує обов’язки начальника відповідного управління.

Підозрюю, що я знаю, що скаже Богдан Олександрович та, навіть, що він запропонує. Але це інша окрема тема, а тут я хочу зрозуміти про що саме це звернення та чому воно з’явилося. Але він точно зауважить, що ринок землі та різні ризики, пов’язані з ним, належать до компетенції інших міністерств.

Тепер по суті. Цей текст навіть мені, людині яка щось розуміє в охороні пам’яток, дочитати до кінця було важкувато. Якщо хтось розраховував на реакцію перших осіб у державі, то писати треба було по іншому.

Заява присвячена можливому введенню ринку землі. Від самого початку там перераховані такі країни як Британія, Франція та Німеччина, де ринок землі існував за багато століть появи археології та такого поняття як «пам’ятка». Ці країни наведені в порівняльному контексті, бо кількість пам’яток, яка там зафіксована, на порядок або ще більше вища за нашу. Таким чином, вже від початку складається враження, що ринок землі або не впливає на охорону пам’яток, або взагалі її стимулює.

Дуже заплутаний хід думок цього тексту (а заяву склав член правління САУ, кандидат юридичних наук О. Малишев) раптом акцентує наголос на «презумпції державної власності на всю археологічну спадщину». Якщо президія САУ ризикнула підтримати цю тезу, то варто було би в цій заяві ще і прокоментувати норму ст. 8 Закону України «Про охорону археологічної спадщини», де йдеться, що «археологічні пам’ятки і предмети підлягають державному обліку незалежно від підпорядкування і форми власності».

А далі, після дуже розлогого та малозрозумілого вступу, нарешті йдеться про те, на що мала би бути спрямована ця заява від початку – на «доступ археологів на приватну територію з дослідницькою метою».

Тут, як мені здається, більшість мої колег невірно формулюють суть проблеми.

По-перше, проблема доступу археологів на приватну територію з дослідницькою метою ніяк не відрізняться від аналогічних проблем зоологів, ботаніків, геологів, ґрунтознавців та усіх інших, хто бажає досліджувати певні, конкретні території.

По-друге, у тих країнах, які названі в тексті заяви як контраргумент – це Британія, Франція, Німеччина та Польща, все дано однаково вирішено– треба домовитися з власником та отримати від нього дозвіл.

По-третє, безумовний доступ до виявлених пам’яток у тих самих країнах мають лише співробітники органів охорони. Бо основним інструментом охорони пам’яток всюди є державний моніторинг. А співробітники академічних наукових інституцій, тим більше – комерційних структур, проводять дослідження з дозволів власників землі, без уваги на мету та значущість їхніх робіт.

Але яким боком тут ринок? Спробую дещо пояснити на такому прикладі. Уявіть собі, що ви археолог, який вже кілька років розкопує якесь поселення. Наразі це оране поле, тобто чиїсь земельні паї, які хтось-там орендує. Що для вас зміниться в разі запровадження ринку землі? І по факту, і по суті – нічого.

Інша справа, що землі пам’яток не кадастризуються як землі історико-культурного призначення та не вилучаються або викупаються в державну власність. Але це не проблема ринку, це інше питання, яке пов’язане з проблемою експертизи землевідводів, про яку сьогодні говорить багато колег. Я повернуся до цього наприкінці свого тексту, бо зараз хочу закінчити із заявою САУ.

У мене стійке враження, що члени президії САУ не знають, або не розуміють, про що йдеться в тих вісьмох пропозиціях, під якими вони підписалися. Бо більшість із запропонованого не стосується ані «можливого запровадження в Україні ринку земель сільськогосподарського призначення», ані «доступу археологів на приватну територію з дослідницькою метою».

Правда, це не лише проблема президії САУ. Одна моя знайома (навмисно не пишу, що то була Олена Титова, бо це не має значення!) днями запевняла мене, що ринок землі небезпечний, бо власник може змінити цільове призначення (категорію) та почати там, наприклад, будівництво.

Але це зовсім не так! Зміна цільового призначення земель регламентується Земельним Кодексом України, а ймовірна можливість запровадження ринку землі цього процесу ніяк не стосується.

З усіх пропозицій САУ мені до вподоби ідея створення державного археологічного кадастру. Ми в Україні обговорюємо її ще з радянських часів, але ніколи не маємо підтримки тих, від кого така робота має залежати, тобто від усіх наших урядів.

Багато хто знає, що в Польщі така базова (!) програма втілювалася аж 20 років, її забезпечували державними ресурсами, а тільки археологів, які працювали безпосередньо в полі було залучено на порядок більше ніж усіх археологів, які зараз в нас є.

Мені відомо, що деякі колеги сподіваються на таку програму, причому розраховують на підтримку нинішньої влади. Хочу попередити про певні ризики!

Найбільша кількість археологів України сьогодні працює в системі Національної академії наук. НАН України є державною організацією, створеною як неприбуткова державна бюджетна установа. Наукова діяльність НАН фінансується за рахунок видатків загального фонду Державного бюджету України. Особливістю фінансування НАН є те, що питання про використання коштів Державного бюджету України вирішують загальні збори Академії.

Отже, якщо археологи, які працюють в системі НАН, наполягатимуть на впровадженні ними археологічного кадастру і завертатимуться до Уряду, то Уряд, в свою чергу, спрямує ці пропозиції до Президії НАН. Але кошів на НАН дадуть стільки, скільки їх є зараз, не більше.

Таким чином, поважні наукові інституції будуть змушені скоротити кількість тем про важливі наконечники-горщики, типології-хронології і виконувати цей кадастр. А додатково фінансувати роботи НАН не буде ані нове Мінкультури, ані Мінрегіонбуд, ані Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, бо це забороняє Бюджетний Кодекс.

Тоді постає закономірне питання – чи можна такий кадастр зробити в системі охорони пам’яток? Тут я, як і обіцяв, нагадаю історію зі скасуванням експертизи землевідводів, бо бачу, що її вже мало хто пам’ятає, а без цього зрозуміти причини проблем важко.

Стара система охорони пам’яток (як це не дивно!) доволі непогано працювала в ті жахливі дев’яності роки. Зокрема це стосувалося археології. Бо існували дієздатні обласні органи охорони. Проводилася експертиза землевідводів, робилися паспорти, розроблялися зони охорони, укладалися охоронні договори. Наприклад у Вінниці, яку я дуже добре знаю, було в різні роки 6-8 власних експедицій, а пам’яткоохоронці запрошували ще й археологів з Києва. Роботи усім вистачало, а конфлікти, пропри певні образи, залагоджували цивілізовано.

Але в другій половині 90-х років у Києві було створено сумнозвісну комерційну структуру, яка ще й була афільована з поважною науковою установою. І від імені цієї наукової інституції до губернаторів почали надходити десятки листів зі скаргами на пам’яткоохоронців. Мовляв, навіщо вам вони, коли є ми, спеціально створені для цих робіт. Водночас співробітникам органів охорони перестали видавати Відкриті листи, без яких вони працювати не могли. Тобто, їм навіть не відмовляли, а попросту – не відповідали.

І через деякій час люди були змушені шукати собі нову роботу, а деяких взагалі скоротили.

Таким чином було встановлено монополію комерційної установи, яка запровадила свої правила гри. Хочу упередити можливі коментарі опонентів – архів профільного комітету ВР завалений скаргами тих часів на свавілля комерційних археологів. І ось, одного року аж три різні губернатори (Волині, Харківської та, якщо не помиляюся, Чернігівської) виступили, кожен окремо, із заявами, що це неприпустимо. А до цього ще додалися депутати-мажоритарники, які знали про випадки на своїх округах.

Так і виник той законопроект, яким було скасовано експертизу. Проти нього, як це не дивно, гуртувалися ті залишки пам’яткоохоронців, які чудово розуміли наслідки такого скасування. Але аргументів не вистачило – на кожне зауваження викладалися десятки конкретних прикладів.

От і виникла ситуація – без експертизи, без нормальної системи охорони пам’яток, без коштів на паспортизацію (бо хто їх може  запланувати, якщо спеціалістів немає!) и т.д.

Фінал цієї тривалої історії відбувся доволі нещодавно – окремі органи охорони на місцях ліквідували взагалі, а їхні повноваження поклали на обласні держадміністрації. Ось тому в нас є області, де на одного співробітника, який повинен опікуватися охороною пам’яток, цих пам’яток припадає по декілька тисяч.

Помилкою президії САУ є переконання, що центром всесвіту є лише одна наукова установа. Мені здається, що проблему треба вирішувати за рахунок створення системи взаємовідносин. Що кожен обласний музей повинен мати хоча би одну археологічну експедицію. Що повинні існувати обласні органи охорони з правом бодай виявлення нових пам’яток. Тоді молоді археологи не шукатимуть роботи в комерційних установах, де дуже наполягають на своїх правах, але не пам’ятають про  відповідальність.

Я можу передбачити аргументи тих, хто категорично не згоден з моєю думкою. Тому наголошую, це виключно моя особиста точка зору, я не планую наразі жодних дій. Але я чітко усвідомлюю, що все, чого ви прагнете останні роки рано чи пізно призведе то того, що з’явиться хтось, хто не знатиме ані мене, ані вас, та скаже: «а давайте зробимо так як в інших країнах!». І тоді ви згадаєте, що в Британії, Франції, Німеччині та Польщі теж немає «досвідчених археологів» в органах охорони пам’яток і що там наука, охорона та комерційна (рятівна) археологія це три абсолютно окремі галузі, які не перетинаються та й не лізуть не в свою справу.

P.S. Ледь не забув! Днями представники САУ організували зустріч з профільним віце-міністром Іриною Подоляк. Коли під час підготовки цієї зустрічі їм запропонували обговорити проблему чорної археології, вони відмовилися. Тепер усе!