КОНЦЕРТ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ШЕВЧЕНКУ

Тараса Шевченка за життя не вшановували за письменницьку та мистецьку діяльність. І не лише через те, що не було формального приводу: ювілею, пам’ятної дати тощо. Адже його творчість до заслання вмістилася у неповних дев’ять років (1838-1847 рр.). Бо в час десятирічної каторги (1847-1857 рр.) наш геній добру половину (останні люті літа) взагалі не написав жодного поетичного рядка.

Отже, ювілеїв не було, якби й хотіли, бо із сорока семи прожитих років Тарас мав змогу творити ледве  дванадцять. І за такий короткий проміжок встиг стати рятівником-пророком свого народу, поетичним світочем світового масштабу!..

А якби творив у вільній Українській державі?!.

Скільки втратило людство, конкретні народи від того, що недоспівали Шевченко, Лермонтов. Байрон, Джек Лондон, Сергій Єсенін, Василь Стус, Микола Куліш, Михайло Семенко, Олекса Слісаренко і все українське національне Відролження, починаючи з 20-х ХХ століття та закінчуючи його вісімдесятими?!..

Втім, Шевченка не вшановували насамперед з причин бунтарської антицарської, антикріпосницької спрямованості його полум’яної творчості. А також за безмежну любов до Батьківщини-України, до поневоленого українського народу, якому поет бажав якнайскорішого визволення з-під національного і соціального гніту. Саме через те він став ворогом номер один імперії і зазнав жорстоких переслідувань з часу арешту у квітні сорок сьомого року і аж до передчасної смерті,  до якої його довели цар Микола і його наступник імператор Олександр. Та вся тогочасна російська влада , що уособлювала  жорстоку дійсність. Яка засобами насилля убивала все чисте, світле — людську мораль, духовність, усе розумне, добре і вічне аж до фізичного знищення. І це  маємо й  наприкладі  Шевченка — його творчості та трагічної життєвої долі.

Ні, великий син свого народу ще за життя удостоївся його заслуженої любові. Адже став виразником народних дум та сподівань, провісником визволення із московського ярма, першим захисником і невтомним борцем із несправедливістю. Саме тому його животворне слово поширювалося серед людей, будило і кликало до супротиву своїм гнобителям...

Як національного поета, котрий прославляв героїчні сторінки минулого, гетьманів і козацтво, волю давньої, але ще не забутої України, Шевченко знайшов увагу, підтримку та шану навіть українського панства Лівобережжя. Яке у 1843-1847 рр. зустрічало його у своїх маєтках як видатну людину, талановитого поета і художника. Але так було лише до того, поки Тараса Шевченка  російська влада не оголосила  державним злочинцем.

Тож зрозуміло, що за таких умов про якесь публічне, громадське пошанування

народного співця (наприклад, у 1858 році, коли виповнилося двадцять років його поетичної діяльності) не могло бути й мови. Хоч яке «двадцятиліття»?.. Коли в ньому десять літ невимовно тяжкої неволі-солдатчини.

Воно розпочалося тільки  після смерті українського Велета. Коли царизм, здавалося б, перестав боятися мертвого поета. Однак  таке тривало два-три місяці... І вже з початку перепоховання нашого Титана на високій канівській кручі влада знову взялася переслідувати Шевченка, забороняючи його творчість і, навіть, згадку про нього.

Але  через кілька тижнів після чорного ранку 26-го лютого 1861 року (дата старого стилю) чи не першим вшануванням поета став літературний вечір 14 квітня у Петербурзькому університеті. Організований його професором і великим Шевченковим приятелем Миколою Костомаровим, якому  Тарас присвятив до щему такі страшні рядки:

Дивлюсь:твоя, мій брате, мати.

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята...

(Написано після  арешту учасників Кирило-Мефодіївського братства, в час перебування у казематах Петропавлівської фортеці).

Костомаров виступив перед студенством зі своїми спогадами про Великого Українця. Вони, як і висновки знаного історика, були дуже сміливими та пророчими. Під палкі оплески вдячних слухачів він заявив, що ім’я Шевченка — безсмертне. Як і його творчість.  Бо він — нескорений Прометей, вірний син свого народу. Якому служив до останнього подиху і віддав за нього, за Україну своє життя!..

Друге вшанування Великого Поета відбулося через два тижні, 27-го квітня 1861 року, літературно-музичним ранком у залі дворянського зібрання в Петербурзі (нині приміщення філармонії). Його організувало Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим (більше відоме як Літературний фонд). Що було засноване восени 1859 року і серед його членів-засновників разом із відомими письменниками Іваном Тургенєвим та Миколою Некрасовим, а також  редактором-журналістом Миколою Чернишевським та іншими видатними людьми, значився й  Тарас Шевченко.

Захід передбачав дві мети — вшанувати пам’ять недавно померлого Кобзаря та зібрати кошти для  допомоги його родичам.

Тож спочатку на ньому прозвучало немало теплих,  проникливих слів про славетного українського поета. Якого багато хто з присутніх добре знав і щиро поважав. Спогади, розповіді про зустрічі з Тарасом нікого не залишили байдужим.  Як і наступний благодійний концерт. Про нього слід сказати окремо й грунтовніше, адже його організатором та активною дійовою особою став близький приятель покійного Тараса («брате-друже  мій єдиний Семене!..» - так він його називав), видатний співак і композитор, артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, якого, до слова, петербурзька публіка, як і широкий загал, знали лише Артемовським.

Але ще раз нагадаємо про призначення концерту — збір коштів для родичів Шевченка.

І тут слід зробити невеликий відступ та пояснити суть справи. Що бере початок за рік до цих подій. Коли у березні 1860 року згадане Товариство літераторів звернулося до поміщика рідного Тарасового села Кирилівки Валеріана Фліорковського з проханням звільнити братів поета Микиту і Йосипа, сестру Ярину з родинами із кріпосної залежності. (Тарасова старша сестра Катерина Красицька уже померла). Мотивуючи тим, що вони близькі родичі видатної, шанованої в Україні  та Росії людини. І поміщик звільнив своїх одинадцять кріпацьких душ, давши їм особисту волю. Але … Без ланової землі та інших грунтів... Навіть їхні садиби, зокрема й хати, залишалися поміщицькою власністю!..

Така «воля» обурила і Тараса, і його родичів. Тим паче, що проголошений через кілька днів після поетової смерті Маніфест царя ОлександраІІ про скасування кріпосного права передбачав звільнення селян із землею. Щоправда,  вони  її в  поміщиків повинні були викупити. Та про земельну кабалу, що розтяглася в Російській імперії (з викупом) на довгі десятки років — то тема  іншої розмови.

У даному ж випадку хитромудрий кирилівський поміщик так обставиви справу, що брати Шевченка і сестра навіть не мали права на викуп землі!.. І повернули його собі аж у 1865 році після бюрократичних поневірянь-звернень у різні державні структури.

Але, якби там не було, саме концерт 27-го квітня мав зібрати (і зібрав) чималу суму коштів, аби найближчі Тарасові родичі мали за що викупити у колишнього пана свої земельні наділи. Тобто виконати  те, чого не дала зробити Шевченку передчасна смерть…

Слід сказати, що концерт мав величезний успіх!.. У ньому прозвучали  українські пісні. І  саме ті, які знав  та любив Великий Кобзар.  Що, як відомо, й сам був неабияким співакою... Та знав силу силенну народних пісень...

Дуже талановито співали Семенові друзі-колеги, відомі артисти російської оперної сцени Дар’я Леонова та Федір Нікольський. У першої було чудове контральто, а в другого (тенор) голос був надзичайно красивого тембру...

Леонова тоді проспівала  сповнені глибокого ліризму пісні «Ой вийду я за гайочок» та «Зелений барвінку»...

Чудово виконав пісні і співак-самородок, аматор музичного мистецтва  В.Чумачевський. Це були й сьогодні відомі та популярні народні твори «Ой не шуми, луже», «Ой дівчина по гриби ходила» і «Ой крикнула лебідонька».

Цей же співак разом із аматорським чоловічим хором, як соліст, виконав і дуже патріотичну пісню про Морозенка та сербську народну пісню зі змішаним хором.

Злагоджено прозвучала й веснянка у жіночому хоровому виконанні.

Справжньою окрасою концерту став і виступ Семена Артемовського. Який піднесено виконав український романс «Гуде вітер вельми в полі» на слова ще одного Тарасового незабутнього приятеля із Чернігівщини Віктора Забіли (музика М.ихайла Глінки) та українську народну пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою», у свій час присвячену Великому Кобзареві.

Концерт пройняв його слухачів аж до глибин душі і серця. Як писала через кілька днів популярна газета «Северная пчела»: «Всі, кому була дорога пам’ять Шевченка, прийшли на цей концерт, і чимало очей були маслянистими і вологими...»

Звичайно, після цих слів  нічого  додати...

Ольга Осипенко,
провідний науковий співробітник
музею С.С.Гулака-Артемовського,
м.Городище Черкаської обл.