ДМИТРО МАЛАКОВ - ЛЮДИНА, ЩО НЕСЛА ІСТОРІЮ...

9 січня 2019 року, на 82-му році життя, закінчився земний шлях видатного українського краєзнавця, історика, члена Національної спілки краєзнавців України, лауреата Премії імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України Дмитра Малакова.

Україна завдячує цій великій людині колосальною працею – численними фундаментальними дослідженнями історії Києва. Як ніхто інший, науковець на все життя прикипів душею до рідного міста: тут минуло життя, тут Доля подарувала найбільші життєві й професійні звершення, тут відкрила його ім’я для численних друзів, колег, послідовників. Важко переоцінити значущість монографій, альбомів, путівників Дмитра Малакова, які пролили унікальне, досі не пізнане світло на відомі й малознані сторінки історії української столиці. На окрему увагу заслуговують спогади дослідника очима киянина, який пережив разом з Києвом фактично всі події з часу Другої світової війни й донині...

З відомим гончарським містечком Опішним, що на Полтавщині, Дмитро Васильович мав особливу єднаючу нитку: як добрий друг славетної родини Кричевських, приятель Катерини Кричевської-Росандіч упродовж 75 літ (!), він завжди залишався черезокеанським «місточком» спілкування єдиного в Україні Музею мистецької родини Кричевських з нащадками династії в Америці. Завдячуючи Дмитру Малакову, унікальна спадщина Кричевських продовжила поступовий шлях повернення в Україну. Дослідник щиро й тепло підтримував музейні ініціативи, попри хворобу, відвідав Опішне 2015 року,  залишивши безцінні спогади про родину Кричевських…

У ці скорботні дні пригадаймо світлою згадкою людину, що несла Історію…

 «Я познайомився з Катериною Кричевською, тоді вона ще не була Росандіч, під час нацистської окупації Києва влітку 1942 року, – пригадував Дмитро Васильович. – Вона і мій старший брат – Георгій Малаков, відомий графік, згодом – Заслужений художник України, працювали у виробничо-художніх майстернях в Києві для того, щоб уникнути евакуації до Німеччини. Георгію на той час було 13, Катерині – 15 років».

Тоді в цих майстернях виготовлялася різноманітна мистецька продукція. Працівниками були київські мистці та молодь – переважно ті, хто вчився в художній школі або не встиг до неї вступити. Вони виробляли продукцію з глини і гіпсу, писали живописні картини. Цікаво, під час німецької окупації це були погруддя Тараса Шевченка, статуетки козаків, пейзажні краєвиди – твори на українську тематику. Продукція майстерні йшла на продаж у салони, де здобула попит серед німців, мадярів, італійців, голландців – тих, хто був не лише в складі окупаційних військ, але й різних фірм Європи, що на той час надавали в столиці робочі місця киянам.

«Упродовж 1942–1943 років у Києві відбувалися художні виставки, на яких виступали відомі майстри Василь Кричевський, Григорій Світлицький, Іван Кавалерідзе, люди, що були за віком військовозобов’язані й водночас залишилися в Києві за різних обставин. Поряд виставлялася молодь. 1943 року виставка представила творчість  216 художників – близько 1000 робіт українського національного мистецтва.

Мій старший брат, тоді 15-річний, а Катруся 17-річна теж виставляли свої роботи, були премійовані міською управою окупованого нацистами Києва. І навіть газета «Нове українське слово» надрукувала світлину, що зображувала двох молодих, уже потім уславлених українських мистців. Вона також ілюструє й книгу Катерини Кричевської «Мої спогади».

Дмитро Малаков добре пам’ятав життя окупованого й повоєнного Києва, окрім того, знав історію переїздів членів родини Кричевських до тимчасових помешкань у столиці. «На вулиці Великій Житомирській родина Василя Григоровича прожила два роки. Збереглася робота Кричевського – «Київське подвір’я», де замальовано зимовий дворик цього будинку, вигляд на Поділ 1941 року. Завдяки Благодійному фонду «Дар», вона потрапила з Каракасу в Україну й зараз зберігається у Харкові». Свого часу, працюючи в музеї української діаспори, науковець багато років присвятив дослідженням київських адрес родини Кричевських різних років.

«З 1943 року – евакуації Кричевських – зв’язок обірвався. Катерина приїхала до Києва разом з чоловіком Драго вже 1993 року, вперше через 50 років по війні. Разом з ними ми об’їздили всі київські місця, пов’язані з Кричевськими. На запрошення кілька разів випадала нагода особисто побувати в гостях у нового покоління Кричевських у Каліфорнії, 2009 року я був у неї востаннє. Зараз ми продовжуємо підтримувати зв’язок, листуємося, спілкуємося через інтернет. Вражає неймовірна творча, людська енергетика Катрусі, її любов до життя, до всіх його проявів, творча невтомність, яку наснажує особливе бачення світу. Незважаючи на вік, мисткиня продовжує активно жити, навіть малює шаржі на сучасне життя.

Я добре знайомий і з іншими нащадками Кричевських – Галиною Кричевською, Оксаною Лінде-де-Очоа, дещо пізніше познайомився з Василем Івановичем Лінде-Кричевським, чому дуже радію, адже це своєрідний зв’язок з визначною родиною.

В особистій колекції теж маю картини родини Кричевських. Є кілька робіт Василя Васильовича і Миколи Васильовича, подарованих Катериною. Для мене особливо цінною є картина Миколи Кричевського, що зображує вигляд на київську обсерваторію, де в той час жила наша родина. Свого часу  мій брат не забарився з «відповіддю» – написав краєвид із будинком, де жили Кричевські. З робіт Катерини – переважно нові. Частину пересланих робіт передаю в Національний художній музей України. Можна тільки радіти тому, що Василь Григорович наснажив потужною мистецькою генетикою не одне покоління своїх нащадків».

…Колективи Музею мистецької родини Кричевських та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному щиро поділяють болючу скорботу рідних, близьких, усієї культурної спільноти держави.

Вічний спокій світлій душі Великого Українця…