Лекцію "Зірка Максима Рильського на творчому небосхилі Ігоря Качуровського" провели у Музеї Рильського

«ЗІРКА МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО НА ТВОРЧОМУ НЕБОСХИЛІ ІГОРЯ КАЧУРОВСЬКОГО» - так називалася лекція Олени О’Лір, прочитана нещодавно в Голосіївському мануарі. Захід було приурочено до сторіччя поета, яке відзначатиметься 1-го вересня, а також з нагоди виходу книги «Ігор Качуровський. Спомини і постаті», упорядкованої Оленою Бросаліною (Оленою О’Лір).

 Ще 13-річним підлітком Ігор Качуровський (1918 – 2013) був змушений покинути Україну. Батькові щомиті могли пригадати компрометуюче минуле (був помічником держсекретаря Центральної Ради), а матері - дворянське походження. Осіли в Курську. Там Ігор Качуровський закінчив школу і (майже) педінститут. Вправно віршував, і все йшло до того, що мав стати першорядним російським літератом. А от з рідною українською було складніше:

«…Мій дядько надіслав з Києва кілька книжок, серед яких були «Хазяїн» Тобілевича та «Хіба ревуть воли…» Панаса Мирного, – пише І.Качуровський в «Автобіографії творчій». – Враження від них – на тлі читаних і перечитуваних Шекспіра й Сервантеса, Бальзака й Достоєвського, Мопассана, Гамсуна, Ґабріеля д’Аннунціо та Оскара Уайльда – було такою мірою пригноблююче, що надовго відштовхнуло мене від усього українського…».

І лише в 1942-му, за німців, коли на короткий час Ігор Качуровський разом з батьками повернувся до рідних Крут, сталася подія, яка спрямувала усе подальше життя в інше русло. Випадково до його рук потрапила «Орлеанська діва» Вольтера в перекладі Максима Рильського.

- Я побачив, - пригадував пізніше Ігор Качуровський, - клясичну досконалість вірша, відчув вироблену високохудожню мову, яка не поступалася російській, зрозумів, що цією мовою мають бути написані твори світового рівня, приналежні – на відміну від ревучих волів – до пантеону загальнолюдської культури.

А вже в 1945-му, в австрійських таборах Ді-Пі («переміщених осіб»), починає й сам писати українською.

«…Часом себе я питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину —
П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим…»
(І.Качуровський «Овідій»)

«Шостий брат» - це поет Михайло Орест. Його, як і Юрія Клена, «сьомий неокласик» Качуровський називав своїм учителем. А про вплив Максима Рильського свідчить хоча б оцей вірш, якого поет Борис Олександров (мешкав у Торонті) присвятив своєму другові Ігорю Качуровському:

Пройнялися млою клени під горою,
Місячні серпанки прогортала тінь,
Ми читали, друже, Рильського з тобою,
І в серцях бриніла золота теплінь.

На широкім лоні – срібно дзвонять коні
(Скільки несходимих ми пройшли доріг!)
Рильського Максима яблука червоні
Нам немов світили крізь туман і сніг.

Пригадалось: грима буря за дверима,
Та неначе іскра із гарячих віч, -
Нам яріло слово Рильського Максима
В чорну і понуру, і безкраю ніч.

А тепер – немає. Сумно сУрма грає,
Десь над ним курличуть в небі журавлі,
Ні, він з нами, з нами... Він живе, буяє
У травинці кожній на своїй землі!

У зеленім гаю, у Дніпрі, Дунаю.
В кольорах і звуках, у цвітінні трав...
Завжди, завжди, завжди Рильського згадаю,
Як побачу білий вишитий рукав!

Як часОм в розмові в вечори зимові
Нам забракне щирих, мов з криштАлю, слів,
Як ріжок мисливський прозвучить в діброві,
Як побачу сяйво з-під дівочих брів...

Пройнялися млою клени під горою,
Місячні фіранки прогортала тінь,
Ми читали, друже, Рильского з тобою,
І цвіла над нами голуба глибінь.

Коли Олена О’Лір деклямувала ці рядки, мені відразу ж пригадалися дуже схожі Сосюрині:

Садом я блукаю тихою ходою, 
Рум’яніє вечір од зорі заграв. 
Яблука доспілі виснуть наді мною, 
Що колись я в Рильського читав.

Я іду, і в’ються спомини незримо… 
Де ти, моя юність, дальніх днів блакить? 
Яблука червоні Рильського Максима 
Виснуть наді мною, кличуть жить і жить.

А ось Ігор Качуровський пише гекзаметром листа Борису Олександрову, в якому щиро радіє черговому успіху української перекладацької школи:

Щойно отримали ми «Одіссею» в перекладі Тена.
Я ще не встиг прочитати, лише нашвидку переглянув.
Бачу: переклад чудовий. Ніколи Жуковський і Гнєдич,
Ні Вересаєв ніколи, кажу я, такого б не втнули.
Ми бо (не віриш?) в мистецтві перекладу перші на світі.
Рильський, і Кочур, і Зеров, і Клен, і Лукаш — бездоганні.
Паламарчук, що віддав геніяльно сонети Шекспіра,
Мусів би стати також у тім самім ряду поміж ними,
Тільки що прізвище трохи задовге і випало з ритму.
Отже, ми вдячні обоє за твій подарунок розкішний,
Вдячний би був і Гомер, якби мову він знав українську
Або якби він прозрів і побачив, як видано книгу.
Ми ж бо в оформленні книг перевищили старшого брата.
Ліда збиралась тобі написати окрему подяку,
Бо ж від дитинства читає й обожнює вірші Гомера.
Їй на догоду тепер я гексаметри мушу писати.
Правда, я й сам їх люблю. Але публіка, дура, не хоче:
Часом гексаметром можна її не на жарт налякати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відповідь дай, не барись, а то знову поїду на море,
Щоб від початку ще раз прочитати ту книгу химерну,
Книгу химерну й чудесну, яка називається — Ліда…

Полюбляв Ігор Васильович віршувати в пародійно-іронічному ключі. Цей парафразис написано в повоєнні роки, під час чергової нагінки на Рильського. Пізніше опубліковано під псевдонімом Хведосій Чичка:

Максим Рильський

З книги "Під кремлівськими зорями"

(У підзаголовку обіграно назву поетичної збірки Рильського «Під осінніми зорями», звідки взято об’єкт пародії, - вірш «Мені снилось: я мельник в старому млині»)

Мені снилось: я мельник в старому млині, 
Хоч насправді я мельник в новому. 
Я прокинувсь і сумно зробилось мені, 
І так страшно, так страшно самому.

У млині щось даремно шукають щурі: 
Їм давно вже нема чого їсти. 
Або, може, під східцями, в темній дірі. 
Шарудять, затаївшись, чекісти?

Зірка світить ясна у червонім Кремлі. 
Ні, то Сталін примружує око: 
Чи немає де зради в радянській землі 
І кого б покарати жорстоко.

Проти місяця грає-літає кажан, 
Тінь крилата упала на ліжко. 
Десь про Сталіна пісню складає Бажан, 
І про Сталіна пише Малишко.

Чорний Ворон далеко в завулках гурчить... 
Де, кого і за віщо забрали? 
Може, скоро й мене Чорний Ворон помчить 
Будувати майбутні канали?

Я б хотів чимскоріш одягнути штани 
Або навіть і зовсім без оних 
Утікати, забувши свої ордени, 
У самісіньких тільки кальсонах.

Та куди утечеш? Чи сховаєшся десь 
В сподіванні рожевого ранку. 
Коли всю нашу Землю і Всесвіт увесь 
Чорний Ворон везе на Луб'янку...

В ході вечора Олена О’Лір читала і власні поетичні присвяти Ігореві Качуровському, своєму вчителеві. Ось одна з них:

Улюбленець богів, НАД СВІТЛИМ ДЖЕРЕЛОМ
Зростав поет, немов прекрасний Йосип,
Та заздрісні брати споганили багном
Дитячих снів прозорий розсип.

Цистерна без води, вага гранітних брил,
Глухе передчуття ще не відомих плавань…
А він таки знайшов — спустошений, без сил —
Свою ДАЛЕКУ ГАВАНЬ.

І в роки вигнання він мав єдиний скарб —
Нездоланих співців незахідне сузір’я,
Та на його життя поклало прикрий карб
Похмуре НАДВЕЧІР’Я.

Зневірившись, втекти до квітів і до книг —
В квітник поезії — і там служити Благу…
Скільком посвяченим він вгамувати встиг
Духову спрагу!

І янгол в дім відлюдника ввійшов,
І з серця в нього полилася ПІСНЯ
ПРО БІЛИЙ ПАРУС. Це була любов,
Жагуча, пізня.

«Мистець — не деміург, а медіюм», — луна
Для людськости його пересторога.
Він дивиться з свого криштального човна
в СВІЧАДА ВІЧНОСТИ, в зіниці Бога…

(Виділені слова – назви поетичних збірок Ігоря Качуровського)

Також свою присвяту вчителеві продеклямувала Надія Гаврилюк. А Ольга Смольницька презентувала присутнім власний переклад маловідомого вірша Ігоря Качуровського, написаного іспанською.

На завершення заходу Олена О’Лір подарувала Музеєві упорядковану нею книгу «Ігор Качуровський. Спомини і постаті», а ще почастувала усіх присутніх смачнющим пирогом «Неоклясичний», спеченого за власним рецептом)

Віктор Ціон