Зустріч з Дмитром Якутовичем пройшла в музеї Максима Рильського

Автор: Музей Максима Рильського | 10 липня 2018 00:22 |

В Музеї М.Рильського в рамках проекту «Родинний портрет української історії» відбулася зустріч з Дмитром Якутовичем – представником легендарної династії вітчизняних художників.

На екрані змінюють одна одну давні чорно-білі світлини, кожну з яких коментує одягнений у вишиванку 59-річний Дмитро Якутович:

- Це мій батько, Георгій Якутович, в Карпатах – під час зйомок фільму «Тіні забутих предків». Сергій Параджанов запропонував йому бути художником-постановником картини. До речі, в ній ще зовсім маленьким в одному з епізодів знявся і я. А мій старший брат Сергій Якутович кількома роками раніше знявся у фільмі Андрія Тарковського «Іванове дитинство». Пам’ятаєте, у фіналі стрічки річковою косою біжать дівчинка з хлопчиком? Так то був Сергій. Рік тому його не стало. Він продовжував справу батька. Той був видатним графіком ХХ століття, а Сергій – ХХІ-го… Брат все життя був Дон Кіхотом. Чудові і його ілюстрації до Сервантесового роману. Сергій змалку був дуже самостійним. Шестирічним (без дорослих!) подався у Карпати. А 16-річним три місяці провів на Соловках - працював на острові разом з тамтешніми бичами (колишніми зеками). Привіз додому три тисячі рублів. У 1968-му це були великі гроші…

За своє життя Сергій Якутович проілюстрував 160 книжок, був художником-постановником фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Тарас Бульба» Володимира Бортка, «Поводир» Олеся Саніна, а також кількох спектаклів за участі свого друга Богдана Ступки в Театрі ім.І.Франка…

- А ось на цій світлині, - продовжує оповідь пан Дмитро, - генерал В’ячеслав Якутович, мій дід. В роки Другої світової він був учасником оборони Пулковських висот під Ленінградом, а до війни новинарив у Києві, писав під псевдонімом В’ячеслав Славко, перекладав українською твори дитячих письменників, а також поезію Миколи Ушакова. А на цьому фото моя мама, Павловська Олександра Георгіївна. Зараз їй 89 років. Свого часу вона була чудовим ілюстратором дитячої літератури, працювала у видавництві «Веселка», викладала в Республіканській художній школі. До речі, Володимир Чепелик, нинішній голова Спілки художників України – один з її вихованців. На мамі тримався наш дім, вона була чудовою господинею і справжньою хранителькою родинного вогнища. За нашим столом могло півсотні чоловік зібратися – і всім було тепло і затишно…

- Родинний дім Якутовичів на Кудрявській, - додає Світлана Котова, двоюрідна сестра Георгія В’ячеславовича, - був справжньою мистецькою комуною. В 60-ті – 70-ті разом з ними там жили і творили Рапаї, Гавриленки, Данченки, Малікови… Юра (так рідні і друзі називали Георгія Якутовича – В.Ц.) був совістю нашого роду. В його присутності я не могла збрехати. Він інтуїтивно відчував щонайменше лукавство. «Жити так, як Юра!», - не лише мій девіз. Я хрестила його сина Сергія, і Ольгу (Сергієву дружину), і Антона (Сергієвого сина). І нікого з них вже нема на цьому світі…

- З Георгія В’ячеславовича і п’яти слів, - пригадує В’ячеслав Кремньов, друг родини Якутовичів, - не можна було витягнути. Сергій же був чудовим оповідачем. Феноменальну пам'ять має Дімочка (Дмитро Якутович – В.Ц.). Це якась містика, але династії Якутовичів притаманна не лише надзвичайна концентрація талантів, але й неймовірна концентрація нещасть. Зі своєю майбутньою дружиною Сергій Якутович познайомився в Москві, навчаючись в тамтешньому поліграфічному інституті. Як ілюстраторка, Ольга стала відомішою і затребуванішою в Японії, аніж в Україні. Багато її робіт зберігається в Імператорському музеї Токіо. Її передчасна смерть у 2008-му стала важким ударом для Сергія. А незабаром ще один удар – на 38-му році життя помирає його син Антон. Жив у Парижі, входив до десятки кращих художників Франції! Кілька його картин придбала королева Англії! Його дружина Беранжер – відома французька композиторка (пише комп’ютерну музику), ведуча власної музичної програми на «Франс-1». Ці втрати прискорили смерть і самого Сергія Якутовича. Непросто складалося життя і його молодшого брата Дмитра. Змалку він був надзвичайно здібним в музиці й математиці. Та в 1971-му разом з родиною їде на зйомки фільму Леоніда Осики «Захар Беркут». В дорозі їхнє авто потрапляє в аварію, внаслідок чого Діма майже повністю втрачає слух. Майбутня музична кар’єра стає неможливою. Діма змушений переорієнтуватися на живопис, беручи приватні уроки у батьків та їхніх друзів-художників. У 80-ті він потрапляє в ще одну автокатастрофу й отримує групу інвалідності. З успіхом бере участь в багатьох виставках художників-інвалідів, але, як на мене, ця «фора» є зайвою – його яскрава і самобутня творчість не потребує ніяких поблажок! Зворушливо спостерігати, з якою турботою він доглядає за своєю старенькою мамою – Олександрою Георгіївною. Може й краще, що вона не усвідомлює всіх тих нещасть, які випали на долю родини Якутовичів. Ця династія – честь України! Творча спадщина Якутовичів має не регіональний, а світовий вимір. Це наш український внесок у світове мистецтво!

- Рід Якутовичів, як і рід Рильських, - підсумувала Вікторія Колесник, директорка Музею М.Рильського, - належить до тих українських еліт, які формують дух нації.

А також нагадала, що прабабуся Дмитра і Сергія Якутовичів була особистим секретарем Михайла Грушевського, а прадід, Олександр Дмитрович Павловський, кавалер трьох Георгіївських хрестів - одним із засновників Київського інституту мікробіології. Бабуся ж, Ніна Давидівна Манучарова, представниця давнього дворянського роду, була відомим архітектором, проектувала стадіон «Динамо» і дачу Постишева в Межигір’ї, очолювала Науково-дослідний інститут художньої промисловості Академії архітектури УРСР. Ще в ХІХ сторіччі представникам роду Якутовичів належав двоповерховий будинок на Андріївському узвозі, в якому зупинявся Тарас Шевченко. Тривалий час в їхньому родинному архіві зберігалося кілька малюнків Кобзаря…

А далі мова зайшла про творчість самого доповідача – Дмитра Георгійовича Якутовича.

- Зверніть увагу, - апелює до присутніх Віктор Бугайов, кандидат технічних наук, викладач кафедри промислового дизайну Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва ім.М.Бойчука, - як грамотно побудована композиція цієї (вказує на одне з полотен) картини. Як точно розкриває її ідейний задум символьна естетика художника…

- Буває, дивишся роботи колег, - додає художниця Олена Єрмак, - ніби все там є: і дерева, і передній план, але… душно! Не вистачає повітря! А в роботах Дмитра (показує на картину Д.Якутовича «Осінній натюрморт») воно є! Він єдиний непрофесіонал (мається на увазі відсутність у автора академічної художньої освіти – В.Ц.), який перевершив професіоналів!