ЧОРНІ АРХЕОЛОГИ

У когось ще є сумніви, що це не катастрофа? Може хтось бачив непограбовану, непориту пам’ятку? Не буду вкотре повторювати, що ми загнані в глухий кут – поговоримо про причини. Давайте трохи про те, що часто-густо формулюють у вигляді тези – держава (органи) нічого не робить.

В радянському законодавстві (Закон УРСР від 1978 року «Про охорону і використання пам’яток історії та культури») існувало визначення «предмети, зв’язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність». Вони вважалися окремою категорією пам’яток, а їх використання регулювалося цим законом.

Додатково законом визначалися археологічні предмети, знов-таки, як самостійний вид пам’яток: «Пам’ятки археології – городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам’яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів».

Цей радянський закон передбачав будь-яку форму власності на пам’ятки, зокрема і приватну, яка тоді називалася «особистою» – «Пам’ятки історії та культури перебувають у власності держави, а також колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій і в особистій власності громадян».

«Старовинні предмети» або «предмети старовини» (тобто, археологічні знахідки), які перебували у «особистій власності громадян» підлягали державному обліку: «Предмети старовини, твори образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, будівлі, рукописи, колекції, рідкісні друковані видання, інші предмети і документи, що перебувають в особистій власності громадян і становлять значну історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, визнаються пам’ятками історії та культури і підлягають державному обліку з метою найповнішого виявлення пам'яток і сприяння у забезпеченні їх схоронності».

Радянський закон втратив чинність у 2000 році, коли Верховна Рада ухвалила Закон України «Про охорону культурної спадщини». Саме з цього і почався відлік початку катастрофи.

Справа в тому, що в цьому новому законі від початку не існувало навіть згадки про «предмети». Жодних «археологічних знахідок», «старовинних предметів» або «предметів старовини» в ньому не було. Правда, закон містив норму, що «усі пам’ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об’єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю». Але це породило суттєву правову колізію.

Начебто усі розуміли, що археологічні предмети з приватних колекцій походять виключно з пам’яток і є результатом незаконного пошуку та розкопок. Проте закон визначав, що «пам’ятка» це об’єкт культурної спадщини, занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. А от юридично довести зв’язок між конкретним предметом з приватної колекції – амфорою, мечем, пряжкою, та конкретним об’єктом, занесеним до Реєстру, було практично неможливо. Ось чому відомий колекціонер Сергій Платонов міг дозволити собі заявляти, що в нього немає археологічних предметів (бо не існує їх зв’язку з конкретними пам’ятками!), а є лише певні «старожитності».

І саме тоді, в 2000 році, відбулася та подія, про яку вже мало хто пам’ятає. Маловідомий до того бізнесмен Сергій Платонов презентував свою колекцію, частину якої він згодом подарував Національному музею історії України. Отже, явище, про яке до того лише зрідка пліткували стало беззаперечним фактом – підтвердилося, що у країні існують великі приватні зібрання, які ґрунтуються на двох складових – незаконному пошуку та нелегальному ринку.

Але найнеприємніше було те, що держава легко проковтнула приманку у вигляді подарунку, бо жодного коментаря стосовно сумнівності походження цієї колекції та необхідності в подібних мезальянсах ніхто з офіційних осіб не зробив.

А згодом розпочалася цілеспрямована пропаганда, яка виправдовувала існування археологічних колекції, навіть обговорювалася ідея спільного музею приватних колекціонерів та Інституту археології НАН.

Окреме визначення закону про «рухомі предмети» з’явилося лише в 2005 році, але, знов-таки, як предметів пов’язаних «з нерухомими об’єктами культурної спадщини, – елементи, групи елементів об'єкта культурної спадщини, що можуть бути відокремлені від нього, але складають з ним єдину цілісність, і відокремлення яких призведе до втрати археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової або культурної цінності об’єкта».

Але трохи раніше, у 2004 році, було прийнято Закон України «Про охорону археологічної спадщини». Історія його появи дуже цікава та безпосередньо стосується чорної археології.

Цей закон було розроблено в надрах Інституту археології НАН та внесене до Верховної Ради його директором, який на той час був народним депутатом. Профільний комітет з питань культури і духовності цей проект відхилив і за правилами його мали зняти з розгляду. Але якимось дивом він раптом опинився в іншому комітеті, заступником голови якого і був його автор. І закон було прийнято.

Але це ще не все. Це ледь не єдиний закон, який стосується спадщини, на який було накладено президентське вето. Справа в тому, що проголосований закон зокрема містив норму про ліцензування купівлі-продажу або передачі археологічних предметів. І лише завдяки цьому вето ідею з ліцензуванням продажу археологічних предметів було скасовано.

Наслідками Закону «Про охорону археологічної спадщини стали:

1. Поява визначення «культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об’єктів археологічної спадщини»;

2. Запровадження норми, яка юридично закріплювала існування приватних колекцій – «Археологічні пам’ятки і предмети підлягають державному обліку незалежно від підпорядкування і форми власності», або «Юридичні і фізичні особи, у користуванні або володінні яких перебувають археологічні об’єкти або предмети».

Цілком очевидно, що саме формалізація (або легалізація, якщо вам так більше подобається!) приватних археологічних колекцій, разом з відсутністю регулювання появи та обігу археологічних предметів, і знесла останні перепони на шляху грабіжників. Саме тому народний депутат Микола Жулинський зробив 2005 року відчайдушну спробу виправити ситуацію.

Законопроект про внесення змін до Закону України «Про охорону археологічної спадщини», який він зареєстрував у Верховній Раді, містив хіба не найжорсткіші обмеження стосовно як пошуку, так і колекцій. Пропонувалася навіть обмежити права певних посадових осіб та їх сімей збирати археологічні предмети. Але ці правки були категорично відхилені керівництвом Інституту археології НАН, яке зауважило, що фахівці Національної академії наук України вважають, що при розробці законопроекту автором не враховані досягнення у збереженні археологічної спадщини.

Отже, проект відхилили і проблем у прибічників археологічного ринку не виникало майже 8 років.

Але 2013 року четверо народних депутатів – В’ячеслав Кириленко, Марія Матіос, Олександр Доній та Богдан Бенюк, зареєстрували новий проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелегальним розкопкам та обмеження цивільного обігу археологічних предметів.

Фактично це був розширений та перероблений з урахуванням змін, що відбулися в законодавстві з 2005 року, проект Миколи Жулинського. На той момент склалася цікава політична ситуація – законопроект був поданий від депутатів опозиційних фракцій, тому на перший огляд шансів у нього не було. Але водночас на стіл тодішнього Прем’єр-Міністра потрапило аналітичне дослідження однієї дуже поважної спецслужби, яке доводило, що ситуація з археологічною спадщиною катастрофічна та вкрай небезпечна. Тому було прийнято безпрецедентне рішення – проект опозиції підтримати.

У лавах детектористів, дилерів та колекціонерів розпочалася паніка. На думку юристів, яких вони терміново залучили до роботи, цей проект закривав усі шпаринки та дірки, і не залишав їм жодного шансу. Але несподівано…

Несподівано проти цього проекту виступила головна державна наукова установа – Інститут археології НАНУ та найбільша громадське об’єднання археологів – Спілка археологів України. У висновку, зробленому від імені ІА та САУ зазначалося, що «пропонований проект, у разі його прийняття, жодним чином не покращить наш не вельми досконалий механізм правового регулювання охорони археологічної спадщини». Звісно, після такої заяви долю цього проекту було вирішено, про що з радістю повідомили на найбільшому археологічному інтернет-аукціоні «Віоліті».

У висновку, підписаному керівником Інституту зазначено: «Вик. Кандидат юридичних наук Малишев О.О.». Я пропоную звернути увагу на цю людину!

Кандидат юридичних наук Олександр Малишев не спеціалізується в жодній галузі права, оскільки тема його дисертації «Міські сирітські суди в Україні: історико-правове дослідження». Як каже відома польська археолог Магдалена Мончинська: «коли люди не здатна ні на що в науці, вона береться за історіографію».

Я не знаю, як пан Малишев потрапив до кола Інституту археології, кажуть через свою мати, яка працювала у юрвідділі Президії НАНУ, але це неважливо. Важливо інше – найреальніший шанс, який давав цей проект, був знищений з подачі фахівця з історії міських сирітських судів. Бо думку більш кваліфікованих юристів керівники ІА та САУ навіть і не шукали. Тому проект, який до смерті налякав «чорнушників», поховали і навіть не випустили на перше читання.

До чого я згадую всі ці історії? Я їх згадую тому, що зараз у мене є серйозні підстави не вважати усе це простими співпадіннями. Ось що нарізі відбувається.

Нещодавно з подачі народного депутата Ірини Подоляк було зареєстровано законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелегальному вилученню об'єктів археологічної спадщини.

Про що там йдеться? Не секрет, що глобальний закон проти нелегальних розкопок та незаконного обігу археологічних предметів сьогодні проголосувати вкрай проблематично – у більшості нардепів хтось знайомий або шукає, або покупає. Тому вирішено зосередитися на двох ключових моментах.

Перший – скарби. Чинний Цивільний кодекс визнає власником скарбу того, хто його знайшов. Правда, якщо цей скарб становить культурну цінність право власності на нього набуває держава. Але ЦК не визначає як само визнається ця «культурну цінність»! Людина, яка знайшла скарб, не повинна нікого про це повідомляти, а, отже, сама визначає є той скарб культцінністю чи ні.

Саме через цю правову колізію потихеньку вмирає минулорічна справа проти людини, яка планувала вивезти давньоруський скарб, знайдений на Чернігівщині.

Другий момент – детектори. Зараз на руках десятки, якщо не тисячі металошукачів. Вони були законно продані та придбані. Заборонити їх продаж вже неможливо, хоча би з тих міркувань, що заборона не матиме зворотної сили.

Але їх використання можна обмежити за допомогою ліцензування. І зараз таке ліцензування вже існує, але в обмеженому вигляді. Кожен археолог повинен мати спеціальний дозвіл для того, щоб під час розкопок використовувати детектор металу. Археолог повинен, решта – ні!

Здається, все цілком зрозуміло? Не все!

Ось, читайте: «представлений законопроект № 8314, попри важливість проблематики, якої він стосується, містить числення як формальні, так і змістовні недоліки, а його можливе прийняття може мати здебільшого негативні наслідки як для охорони археологічної спадщини, так і для низки інших сфер».

Це висновок, який щойно надійшов до Верховної Ради з Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Його автором є старший науковий співробітник Інституту, кандидат юридичних наук, спеціаліст з історії міських сирітських судів Олександр Малишев, який вважає, що ліцензії на використання детекторів та обов'язковість повідомлення про знайдений скарб «може мати здебільшого негативні наслідки для охорони археологічної спадщини»! 

Шановні колеги археологи! Ті з вас, хто в 2013 році поливав брудом проект Кириленка, Матіос, Донія та Бенюка, та всіх, хто мав до нього відношення, публічно клялися сісти та за 2-3 місяці подати свій варіант. Іще тоді мені зауважив Гліб Юрійович Івакін: «Ось подивишся, вони навіть не почнуть»! Він був правий! Ви нічого за усі ці роки не зробили. Може так і треба – археолог в системі НАН повинен займатися фундаментальними дослідженнями, а не проектами регуляторних актів. Але чому ви вже більш ніж півтора десятиліття так наполегливо заперечуєте будь-яку спробу стати на заваді археологічному мародерству?

Цей Малишев – це ваша людина! Останні роки він періодично з’являється в Мінкультури як представник вашої комерційної структури – Державного підприємства НДЦ «Охоронна археологічна служба».

Ви весь час звинувачуєте державу в бездіяльності. Але державі потрібен правовий механізм, якого немає. Тому, я закликаю усіх, хто поділяє мою думку підтримати цей законопроект! Це ледь не останній наш шанс. Тому пишіть листи на його підтримку, вони конче потрібні, бо головним комітетом визначено не комітет ВР з питань культури і духовності, а інший. Пишіть на ім’я Андрія Парубія та Андрія Кожем’якіна, від них зараз багато що залежить!

І останнє – я знаю, деякі з вас зараз знов почнуть обговорювати особисто мене або авторів проекту. Я не проти цього, це ваше право. Але може краще вже обговорювати проблему? Бо термін «чорна археологія», який багатьох з вас дуже ображає, все більше і більше виглядає як такий, що має цілковите право на існування!