МУЗЕЙ-САДИБА ОЛЕКСАНДРИ СЕЛЮЧЕНКО: З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ

На початку 1988 року в колишньому помешканні та творчій майстерні гончарки Олександри Селюченко заснований Меморіальний музей-садиба, які, як і мистецький доробок, згідно із заповітом, передано в дар українському народу в особі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.

1953 року, після смерті матері, мисткиня продала батьківське подвір’я, що вже на той час прийшло в занепад. Утримувати його в належному стані в неї не було ні здоров’я, ні коштів. Родина Демченків, що придбала батьківщину Олександри Селюченко, зруйнувала всі будівлі, щоб побудувати власне житло. Також було проведено перепоховання батька – Федора Селюченка, який помер від голоду 1947 року й був похований на своєму подвір’ї. Поруч, по-сусідству, у родини Поросюків Олександра Селюченко придбала частину будинку й присадибної ділянки. У цій садибі, на вулиці Губаря, 29, майстриня жила до останніх днів. Нині цей будинок прикрашає пам’ятна дошка (автор – Михайло Денисенко, 1999) з написом: «У цій хаті жила і творила славетна опішненська Гончарівна Олександра Селюченко». Оселя мисткині становила меншу частину всього будинку (дві кімнати, веранда й комірчина).

Далі на подвір’ї стоїть сарай, де зберігалися дрова, вугілля, реманент, полиці для сушіння робіт. «Мій Париж», – називала господиня цю просту дощану будівлю. Ліворуч від неї – літня невелика піч, на якій Олександра Селюченко готувала страви, а далі, углиб двору – горно, збудоване влітку 1984 року київськими художниками Миколою Малишком і Олександром Фисуном.

Документ, датований 26 червня 1987 року, уперше засвідчив перелік речей, що знаходилися в будинку та господарських приміщеннях після смерті гончарки Олександри Селюченко. Наступний акт, від 29 червня 1987 року, містить список останніх творчих робіт мисткині, які було знайдено невипаленими. Для подальшого збереження цих унікальних робіт було прийнято рішення про їх випалювання. Тож у ніч з 13 на 14 жовтня 1987 року на подвір’ї гончарки Олександри Селюченко, в її горні випалювали останні роботи майстрині, а вже 22 грудня Відділ фондів Музею гончарства оформив акт прийому предметів на постійне зберігання. З того часу музейні співробітники працювали над збереженням і опрацюванням спадщини заслуженого майстра народної творчості України Олександри Селюченко. Вагомий внесок у справу збереження пам’яті про велику Мисткиню, створення Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко зробив основоположник Музею гончарства Олесь Пошивайло, який мав тривалі дружні відносини з майстринею. Довгий час життєдіяльність Музею-садиби забезпечували працівники Наукового відділу фондової роботи.  З травня 2008 відвідування Меморіального музею-садиби увійшло до основного екскурсійного маршруту Національного музею-заповідника українського гончарства й стало можливим сім днів на тиждень.

Предметом гордощів фондової збірки Національного музею-заповідника українського гончарства є понад 1000 глиняних творів Олександри Селюченко, з них 250 – останні роботи мисткині. Нині вони експонуються в затісних кімнатах Музею-садиби й у повному обсязі розкривають найвагоміші грані глибинної, різноманітної за тематикою й жанрами творчості художниці.

Гончарська книгозбірня України прийняла на зберігання особисту бібліотеку Гончарки, яка налічує майже 300 видань. Велику мистецьку й наукову цінність має особистий архів мисткині: листи, щоденники, спогади (близько 250 одиниць збереження), фото (близько 800 штук), майже 300 аркушів декоративної мальовки, більшість з якої виконано рукою Олександри Селюченко.

Понад 500 предметів повсякденного побуту, якими користувалася майстриня, зберігаються в її будинку. Під час створення першої експозиції Музею-садиби, на момент відкриття, усе залишили в недоторканому вигляді, як було за життя мисткині. 2010 року в господарській будівлі, під час ремонту, було виявлено 87 предметів, які належали майстрині. Було проведено всі відповідні операції (реставрацію, ФЗК, опис та внесення до Книги надходжень). У березні
2012 року знайдені речі поповнили експозицію Музею-садиби. Це – гіпсові форми, з якими працювала майстриня, глиняні роботи (барині, дивні звірі, свистуни, посуд) і навіть парфуми. У квітні 2013 року експозицію Музею-садиби оновлено: з фондів Національного музею-заповідника українського гончарства передано на експонування 125 предметів, які належали Олександрі Селюченко (декоративна скульптура, квітники, кухлі, напільні вази, тарелі тощо). Повернулася на своє місце, на покуття, ікона, яка ще за часів відкриття Музею-садиби після реставраційних робіт потрапила на полицю фондів. Сформовано виставку декоративної мальовки на папері, світлин, документів тощо.

Першочерговим завданням Музею-садиби є поширення знань про народну майстриню Олександру Селюченко, залучення до музею широкого загалу відвідувачів, а також збирання й систематизація матеріалів, які стосуються життя та діяльності Гончарки. За останні роки музейна збірка поповнилася цікавими матеріалами (фото, спогади очевидців), зібраними співробітниками Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко. Проте пошукова робота щодо спогадів ще далека до завершення.

Великий масив роботи позаду, але 30 років для музею – це зовсім небагато. У подальшому плануємо розвивати нові напрямки діяльності Музею-садиби, адже важливим стимулом для цього є Книга відгуків, наповнена записами про захоплюючі враження від побаченого й почутого.

Наталя Ібрагімова,
завідувач Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко