Не про політику. А як побороти страхи

Міжпарламентський Союз. 138 Асамблея. м.Женева

Вперше у житті виступала на асамблеї міжнародної організації перед 100 з чимось країнами світу.

Правда, присутні були далеко не всі, та й слухають уважно лише деякі. Але виступаєш від імені України, перед величезним залом Міжпарламентського союзу; іде запис відео, переклад на 5 мов, виступ потрапляє назавжди в історію цієї організація, якій вже за 140 років, і у YouTube..., величезна відповідальність.

...Страшніше виступати мені було лише у школі у шкільному театрі, коли з мого монологу "Чи любите ви театр...?" вирішили починати всю виставу, і ще – на з'їзді Батьківщини 2014-ого року.

Якщо зовсім чесно, то на з'їзді Батьківщини, перед сотнями делегатів, тоді одна людина (слава Богу!) порадила мені почати виступ з жарту, і з невеличкої самоіронії, і цим мене врятувала. Бо коли сотні людей починають хіхікати, одразу стає легше на душі) без цієї поради мабуть не впоралася б.

У школі ж – це була найстрашніша історія для мене: вийти перед класом до дошки, чи ще гірше: на сцену в актовій залі і щось звідти прочитати чи розказати. Потім я вирішила, що хочу бути політиком.

А політику, здається, не личить боятися публічних виступів.

Мені тоді навіть уявляти, як ти десь там виступаєш перед аудиторією чи натовпом, було справжнім катуванням, тому я вирішила рухатися маленькими кроками: маленькі виступи та короткі монологи.

Той монолог про театр, який мала прочитати зі сцени школи, я повторювала всі ніч, напевне, разів 100. Руки пітніли, у горлі пересохло, через прожектор мені не були нічогісінько видно зі сцени, і хотілося лише втекти й заховатися десь за оксамитовими кулісами. До сих пір пам'ятаю кожен рядок з цього монологу: "Любите ли вы театр, как я люблю его...?"

Було круто;)

Далі – була книга Ларрі Кінга про те, "як говорити з ким завгодно і де завгодно". Ця книга мене надихнула записатися у команду дебатів в Інституті міжнародних відносин. В перших міжнародних дебатах наша команда з тріском провалилася і зайняла одне з останніх місць, покривши себе ганьбою десь на тиждень)

А вже потім, набагато пізніше, у Сорбонні, в справжніх британських дебатах я почала отримувати задоволення від процесу. І вигравати.

Страшно лише перші секунди.

Це, як коли стрибаєш з пірсу у Криму у холодну воду. Страшно тільки, коли дивишся вниз і уявляєш, як же тобі наважитись туди стрибнути, ще й головою вниз. І якщо не змусиш себе це зробити у перші секунди, то мабуть і за годину не наважишся, бо страх росте і малює страшні картинки) єдиний для мене варіант був стрибати одразу, просто змусити себе і все, а потім – чистий кайф...

...Вже набагато пізніше я питала у Юлії Володимирівни, чи може вона когось мені порадити, щоб навчив мене класно виступати і не боятися і, бажано, за пару занять;) Вона мені сказала, що тут не навчишся за 2 години, і єдина порада – не боятися, що ти боїшся, бо це нормально; практикуватися раз за разом, ходити на ефіри, вчитися на своїх помилках, знову виступати, знову вчитися і так разів 100. І все! В принципі, як і все у житті.

Коротше, не бійтеся боятися, і не зупиняйтеся перед своїми страхами) десь так.

Ну і сорі за довгий пост) Нерви перед виступом надихнули;)