Епопея зі створенням єдиної православної церкви добре протестувала українське суспільство. І не лише на наявність ворожих агентів, дурнів та корисних ідіотів. Як переконує «Український тиждень», куди важливіше те, що Собор став справжнім лакмусом і рентгеном, через який довелося пройти майже всім. Або доведеться. Й усі розмови про передвиборчий піар президента, про те, що створення церкви й томос не додадуть йому рейтингів, про те, що народ більше цікавлять економіка й шлунок, ведуть здебільшого ті, хто не вхопив своїх п’яти хвилин слави в цьому процесі. Якщо хтось досі не зрозумів, про що йдеться, це сумно, зазначає автор статті. Адже утворення єдиної церкви та відрив її від РПЦ, а отже, ФСБ і Путіна – політика й питання національної безпеки. Московській імперії завдано найжахливішого удару, на який можна було сподіватися. І неважливо, зросте від цього рейтинг президента чи ні. Бо йдеться про чи не найважливіший після проголошення незалежності держави крок, стверджує дописувач. Адже незалежність легко перетворити на ніщо, коли уми й серця людей забиті ворожою пропагандою. Лише відсікши її та заповнивши пустоти справжніми цінностями, незалежність можна вберегти й наповнити сенсом. На цьому наголошується в статті «Автокефальна діагностика».
Будуючи український світ, варто пам’ятати, що небезпека відтворення «русского мира» в Україні не минула, наголошує «Український тиждень». Адже відтворювати «русский мир» можна й спілкуючись українською та вдягаючись у вишиванку, якщо транспонувати ідеологію нетерпимості, вибіркових і подвійних стандартів, обмеження прав і свобод, підміняти народовладдя сурогатами на кшталт «суверенної демократії». Будуючи український світ, важливо не «дзеркалити» «русский мир», а будувати свій – український, ґрунтований на непорушності прав людини і базових принципів демократії. Лише вийшовши за межі формату російсько-українського імперськоколоніального дискурсу, можна буде вести розмову про справжній суверенітет і сподіватися на гідне майбутнє. Заголовок публікації – «Втекти з «русского мира».
Чому погіршується соціально-економічна ситуація на окупованому Донбасі, аналізує дописувач «Українського тижня» журналіст Денис Казанський. Він стверджує, що «віджим» українських промислових підприємств, відсутність законів і судів, розрив економічних зв’язків з іншими регіонами України, безправ’я місцевого населення, насильство проти всіх, хто висловлює незгоду з тим, що відбувається, прирекли ОРДіЛО на поступове вмирання. Якщо у 2019 році жодного прогресу в питанні його реінтеграції в Україну не буде (а це залежить від результатів українських виборів і низки інших зовнішньополітичних чинників), занурення тимчасово окупованих територій Донбасу в безодню занепаду та зубожіння триватиме, переконує автор. Стаття називається «Ще один втрачений рік».
Кілька зухвалих реформаторів у чиновницьких кріслах не можуть зламати і модернізувати систему – це доведено Україною, стверджує тижневик «Новое время». Видання переконує, що зараз в країні не знайдеться і десяти осіб серед топових державних діячів, яких можна назвати успішними реформаторами. А ще в 2014 році, коли президент Петро Порошенко і голова його адміністрації Борис Ложкін особисто вербували в органи влади людей з корпоративного сектора з досвідом і бажанням працювати на країну, здавалося, що в Україні ось-ось почнеться модернізаторськими бум. За час, що минув кабінети влади накривало хвилями грузинських та польських агентів змін, туди заходили успішні українські бізнесмени і топ-менеджери. Але, як пише видання, українська бюрократична машина довела, що вона в змозі перемелювати будь-яких реформаторів. Бюрократизм, низькі зарплати –до подібного більшість реформаторів були готові. Але мало хто з них усвідомлював, що доведеться ще й долати опір представників влади та їхнього близького оточення. Історії Абромавічуса або Данилюка доводять ще й те, що реформатори, як правило, виявляються один на один зі своїми опонентами і системою чиновницьких зв'язків. І лише там, де їм вистачає сил і повноважень, вони проштовхують зміни. Про це, як зазначає видання, знає Вікторія Гонтарева, яка за три роки роботи на посаді глави НБУ зуміла повністю реформувати банківський сектор країни, вичистивши з нього майже сотню недієздатних або кишенькових банків олігархів. При цьому вона нарікала на недостатню підтримку від президента та від правоохоронних органів, які мали б оперативніше реагувати на відмивання капіталів банками-зомбі. Наслідок – в Україні кадрової революції не відбулося, радше йдеться про якусь еволюцію. Відтак, як стверджують експерти тижневика, зник запит на глибокі реформи: на носі вибори, і владі потрібні слухняні лояльні виконавці. Хоча запитують з них як із незалежних і ефективних менеджерів.
Кабмін ухвалив рішення про реорганізацію Державної фіскальної служби країни у два окремі центральні органи влади – Державну податкову та Державну митну служби. Про те, що з цього може вийти, розповідає «Дзеркало тижня». Намірів в урядовців було кілька. Кінцева та найбажаніша мета – об'єднання аудиту і постаудиту в єдиний процес. Міжнародна просунута практика – митний постаудит інтегрується в податкову перевірку, з одного боку, скорочується тиск на бізнес, тому що перевірок буде в рази менше, з іншого – підвищується рівень контролю, бо тепер уже податкова точно знає, звідки підприємець одержав товар, за якою вартістю, де та як його збував. Усе чудово в цій моделі, але, як зазначає тижневик, за роки реформи на нормативному рівні навіть спроб не було ці перевірки інтегрувати. Чому позитивний західний досвід в Україні не спрацював, і як реформувати фіскальну службу, йдеться в матеріалі «Чергове розлучення».
Українці з року в рік продовжують втрачати інтерес до читання. 2018-й не став винятком. 36% дорослих українців не прочитали за рік жодної книги. В цифрах це мільйони людей, яких в школі навчили читати, але не навчили проводити за читанням дозвілля. Свій вільний час українці здебільшого продовжують просиджувати біля телевізора. Про наслідки і про те, як можна виправити ситуацію, в тижневику «Новое время» розповідає письменник Андрій Кокотюха.
