Без перспективи членства в ЄС ривок української економіки неможливий
Цього року святкування Дня Європи та 10-річчя Східного партнерства ЄС припали на один тиждень. Хороший час замислитися про те, який формат потрібен для подальших стосунків України та Європейського союзу.
За вже 30 років пост-комуністичної транcформації лише країнам-новим членам ЄС вдалося стати на шлях стійкого економічного зростання. З інших країн Східної Європи та колишнього СРСР лише Грузія за Саакашвілі зробила ривок, і вплив цього імпульсу для економіки відчувається до цього часу.
Але яким є шанс для України отримати такого політичного лідера, як Саакашвілі, коли ані нам, ані іншим менш успішним країнам регіону цього не вдалося? "Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков", – співав ще Володимир Висоцький. Та й стійкість такого варіанту невелика.
Отже, очікувати, що, як барон Мюнхаузен, ми самі витягнемо себе з болота за вуха, не варто. Лише системний поштовх, яким є перспектива членства в ЄС, здатен змінити ситуацію.
Урядовці країн-нових членів хвилі розширення 2004 року згадують, як сусідні країни буквально змагалися за першість – хто раніше закриє переговори з ЄС за черговою главою acquis communautaire, правової системи ЄС, яку потрібно було впровадити в кожній з країн. Відставання від сусіда активно критикувалося в медіа і створювало серйозну політичну проблему для уряду, адже громадяни побоювалися, що їхня країна може залишися за бортом розширення ЄС. Навіть Словаччина, якій лише 1998 року вдалося змінити автократичний уряд Владіміра Мечіара, встигла з 6 років догнати сусідів і потратити до цієї хвилі розширення ЄС.
Цьому активно допомагав є сам Євросоюз, відправляючи десанти держслужбовців в міністерства майбутніх членів, щоб навчити їх виробляти якісну державну політику за стандартами ЄС.
Позитивні наслідки для нових членів Євросоюзу очевидні. В Україні частіше згадують пряму допомогу новим членам з бюджету ЄС. І це правда – лише Польща за 15 років отримала від ЄС понад 160 млрд. євро. Вони перетворилися на нові дороги та інші інфраструктурні об'єкти, які після десятиліть соціалізму вимагали негайних інвестицій. І ця інфраструктура заклала базу для припливу вже приватного капіталу.
Але не менш важливим було і просто членство в Євросоюзі. Спільне законодавство та спільні ринки товарів та послуг, капіталу та робочої сили підштовхнули приплив іноземних інвестицій. Інвестори побачили можливість використати дешевшу робочу силу, яку можна було б вбудувати у внутрішньоєвропейські виробничі ланцюжки без ризиків та за допомогою новоствореної інфраструктури. Саме незадоволений попит на таку робочу силу став причиною відкриття ринку праці Польщі для українців.
Як наслідок, саме східноєвропейські країни в останні 15 років стали лідерами випереджального вирівнювання економік всередині ЄС.
Чи здатне Східне партнерство допомогти Україні пройти тим самим шляхом? Очевидно, що ні – плани і стан євроінтеграції шести країн партнерства надто відрізняються. Водночас, виділивши трійку – Україна, Грузія, Молдова – яка прагне членства в ЄС можна було б сформувати нову групу для розширення.
Зараз саме такими поступовим шляхом Євросоюз йде на Балканах, де 6 потенційних членів розбиті на групи, і з двома країнами вже ведуться переговори щодо вступу. При цьому, як свідчить дослідження брюссельського CEPS, рівень якості державного управління в найближчим до вступу країнах Балкан співставний з Грузією, Україною та Молдовою.
Українські друзі в ЄС готові допомагати і нам пройти шляхом балканських країн. Литва активно просуває план, за яким до 2027 року, коли ця країна головуватиме в ЄС, Україна, Грузія та Молдова пройдуть шлях до надання їм статус кандидатів на членство в Союзі.
Чи є формальній перспективі членства в ЄС альтернатива у вигляді просто виконання своїх домашніх завдань, про що радісно говорять як європейські, так і, часто, українські політики?
На жаль, ні. Українська економіка знаходиться в конкурентному середовищі. Вчетверо більші на душу іноземні інвестиції в Польщу дозволили створити більш продуктивні робочі місця, де можна платити більше і залишатися конкурентними. Без припливу інвестицій українські виробники втрачатимуть або найкращих працівників, які "поштучно" інтегруватимуться до ЄС, або конкурентоздатність, якщо швидко підвищуватимуть зарплати.
За більш вірогідного першого варіанту реальною є загроза втрати найактивніших громадян, які шукатимуть кращого майбутнього в ЄС. Це прискорюватиме старіння населення, створить тягар для бюджету та штовхатиме Україну назад в обійми Росії, адже найактивніші прихильники євроінтеграції вже самі будуть в ЄС.
