Про фільм "Іловайськ 2014. Батальйон "Донбас": "На нашій, не своїй землі"

Подивилася фільм "Іловайськ 2014". Чи то фільм? Запитання риторичне. Це апокаліптична реальність, що через українську оптику виведена на екран. Дякую сценаристам Михайлові Бриниху і головному героєві, реальному учасникові бойових дій Тарасові Костанчуку (позивний Бігшут), що понад два роки працювали над цим. Звісно, кінематограф – це мистецтво. Проте фільм про війну під час війни – це подвійна війна і подвійна відповідальність. У залі, у Львові, на Театральній, 7 людей. По той бік залу, на екрані, себто на дикому Сході, воїни-добровольці знищують сепарню та окупантів так, як хтось оре землю в себе на городі. Війна – це найтяжча робота з побудови власного дому й засівання своєї землі. Ціною власного життя. Тому наскрізними у фільмі є дві тези: Шевченкова "На нашій, не своїй землі" і від головного героя (реального командира штурмової групи Тараса Костанчука – Бішута), який мовить її до московського окупанта, відпускаючи його під три чорти: "Йди додому. Я на своїй землі". У цьому наша основна ментальна помилка – не режисерська чи сценаристська. Відпустити ворога. Толерувати зрадника. І навіть допомагати йому (як у фільмі – виймати у сепаратистки і тупої "вати" кулю...). Тому наші війни з Москвою тривають, перманентно загострюючись, із 1169 року. Ми не є масово нещадні до ворога. Натомість його нещадність до нас безпомильна, послідовна, ірраціональна. Абсолютно хибною є наша так звана великодушність і всепрощенство там, де тільки відстріл перетворює війну в перемогу.

Проте поза тим фільм – це блискучий мистецький фокус нашого життя як вічної битви і найтяжчої плати за свободу своєю передчасною смертю. Сьогодні ідеологія фільму не менше важлива за кількість боєприпасів у зоні воєнних дій. Чи здатне суспільство оцінити подвиг героїв-добровольців – визволителів Іловайська? Звісно, що ні. Казав свого часу Т. Карляйль: "...потрібний не лише герой, а й світ, вартий його... У протилежному випадку герої перейдуть для світу, а що найважніше – для нації – майже безслідно". Раби не впізнають правдивих героїв, хоч і дивляться на них (Олена Теліга). Ми за час війни не стали мілітарним суспільством. Навпаки, суспільство смертельно інфікувалось пацифізмом і спершу обрало баригу, потім блазня, а не воїна. Тільки не ВОЇНА, бо він надто дисонує з загальним настроєм примирення й умиротворення, гедонізму і гниття, угодовства й толерантности. Тому війна далі вбиватиме нас, а не їх.

Авторський колектив фільму (режисер Іван Тимченко) не просто здійснив титанічну мистецьку роботу, а встановив діягноз сучасному українському суспільству. Нація, яка не хоче воювати, – насправді не вміє і не хоче жити. І це не алогізм. Це жорстка реальність, яку здатен визнати тільки сильний. То скільки в нас тих сильних? Як показує фільм, а отже, екзистенційно-мистецька фокус-група, ядро сильних НЕ ЗНИЩИТИ, навіть якщо воно стає прямою мішенню на піділовайських полях з волі своїх і чужих ворогів. Мілітаризуймося, панове! І то у всьому. Дякую за фільм авторській групі. Дякую воїнам, що вони Є!!!