Сьогодні (5 травня) виповнюється 50 років предстоятелю Української греко-католицької церкви Святославу Шевчуку. Він став главою УГКЦ у березні 2011 року. У день 50-літнього ювілею Радіо Свобода публікує фрагмент із книжки, яка готується до друку. Її співавторами є Святослав Шевчук і письменниця Оксана Забужко. Назва книги: «Леся Українка «Апокриф» | Блаженніший Святослав Шевчук, Оксана Забужко «Чотири розмови про Лесю Українку».
В анотації книги зазначено:
Cкладні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі cтановлять ядро її зрілої творчості, ніколи ще не були предметом професійного богословського аналізу. Московська синодальна цензура забороняла твори письменниці «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм» і водночас ті самі п’єси не допускала на сцену. Тож смисл тієї запеклої «релігійної війни», яку провадять герої Лесі Українки і вона сама з офіційною церквою, залишався для читача закритим. Аж до сьогодні, коли Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук та письменниця Оксана Забужко зустрілись, щоб обмінятися думками про твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії. Пропоноване видання містить записи чотирьох таких розмов, а також аналізовані тексти Лесі Українки в авторській редакції.
Фрагмент книги
Святослав Шевчук: Наші вільні творчі шукачі духовного – вони симпатизували протестантському баченню Церкви. Чому? Тому що протестантське бачення Церкви акцентує увагу на особистому: на особистій вірі (sola fides), на особистому розумінні Священного Писання (sola scriptura), і так само акцентує на розумінні особистого спілкування з Богом і особистого натхнення, яке має та чи інша людина. Це нічого нового, бо подібного типу дискусії існували і в ранній Церкві.
Леся [Українка] властиво намагається вийти з цих пошуків, протестів проти офіційної, номенклатурної Церкви, які неминуче скеровують її протест в протестантський контекст аналізу дійсності, і, виходячи з того контексту, вона намагається розуміти чи інтерпретувати життя ранньої Церкви. Завжди вважалося, що час переслідуваної Церкви перших століть – це майже золота доба церковного буття, коли мученики є еталоном високої духовності і свідоцтва, коли є відчуття свіжості Євангелія, щойно формуються християнські громади, які є надзвичайно привабливі, атрактивні, і всі ті, хто шукає правди й істини, просто захоплені тою свіжістю апостольської проповіді, і так далі... І тому я думаю, що це певні інтерпретативні матриці, через які можна відчитати те, що, можливо, Леся переживала.
Але тут потрібно мати на увазі ще кілька дуже важливих речей. У ранній Церкві завжди було глибоке відчуття і розуміння, що Церква – це не є демократична організація, де збираються однодумці, які поділяють ті самі ідеї і переконання, можна сказати, ті, які відчувають той самий свободолюбивий дух. Ні, Церква – це є боголюдська інституція. Той самий апостол Павло, якого часами вважають символом саме протестантського еклезіологічного мислення, був тим, хто чи не вперше намагався сформулювати засади церковного буття й організації в ранній Церкві. І Павло говорить про Церкву як про тіло Христове, як про організм. Не як про суто приватну справу, де на перше місце виходить моє особисте розуміння тих чи інших істин, моє особисте спілкування з Богом, – а говорить про різні види служіння. Тобто, тіло як певний організм: організм – організація – інституція (сміється).
Можливо, ці поняття переходять, переливаються одне в інше, але проблема є тоді, коли ми їх починаємо відокремлювати. Павло говорить про Церкву як про організм, бо він чи не вперше стикнувся з тою ідеєю пророцтв... Ми маємо чудовий гімн апостола Павла про любов, про найвищий дар, харизму, яка походить від Духа Святого – це є Перше послання до Коринтян, зокрема 13 розділ, де якраз говориться про те. Павло каже: приходить спільнота, разом збирається, і там є якісь пророчиці, які починають говорити іншими мовами, – то, каже, нехай або мовчать, або хтось нехай перекладає! [див. 1 Кор. 14] (Сміється.) Чому? Тому що Павло говорить про спільноту, яка збирається слухати Божого слова. Якщо, наприклад, та пророчиця говорить і вважають, що вона говорить в імені Бога, ну то хтось це Боже слово повинен перекласти на мову таку, яку всі розуміють: для збудування спільноти. Тобто, Павло говорить не тільки про приватне, особисте благо, місію, завдання, але говорить про спільне: спільне благо, спільне збудування і, очевидно, говорить про спільне благо як певну організацію, впорядкування, бо мусить бути певний порядок у тому зібранні... Так само в тій спільноті є хтось, хто її очолює.
Сам Павло як апостол, коли організовує перші громади, настановляє єпископів, пресвітерів і дияконів. Дуже цікаві його листи до Тимотея, молодого єпископа, якого він залишив замість себе і який має служити для впорядкування життя тієї спільноти... І навіть слово επίσκοπος – це є «той, хто наглядає», той, що дивиться для добра. Він має суто духовний уряд, тому що Павло кладе на нього руки і уділяє йому благодать Святого Духа, і таким чином він є образом пастиря Христа для тої спільноти. Отож не йдеться про фраґментований, індивідуалістичний духовний досвід. Є спільнота, на чолі з тим духоносним пастирем, який має завдання – що робити? Розрізняти духів. «Не кожному духові вірте» (Ів. 4:1). Тобто, навіть коли хтось має певний дух, натхнення, він потребує спільноти, щоби розрізнити, чи то є істинне, чи ні.
Оксана Забужко: Probate spiritus, si ex Deo sunt...
Святослав Шевчук: Так. Тобто, якщо, наприклад, я переживаю якийсь духовний досвід, я мушу його зіставити з духовним досвідом Церкви, для того щоби зрозуміти, чи це часом не є якась ілюзія, чи це не є диявольська прелесть, тобто навіяна фантазія, яка не має нічого спільного з істинним, живим, справжнім Богом. Є потреба в спільноті, щоби зрозуміти: чи я бачу те саме, що бачить інший?
Пам’ятаєте, було кілька таких ситуацій, коли учні переживали появу воскреслого Христа? Кожний на Нього дивився і мусив зрозуміти: чи ти теж Його бачиш? До тої міри, що для того, щоби дати їм зрозуміти, чи цей воскреслий Христос не є привидом, каже Христос: «Дивіться, я не привид, дух тіла і костей не має, а я маю», і каже до апостолів: «Чи маєте щось з’їсти?», – бо дух не їсть ніколи, і Йому подали крижку меду. Я пам’ятаю одного свого професора, який нам пояснював, чому саме медову вощину дали воскреслому Христові з’їсти: тому що, коли хтось кусає цю крижку меду, лишаються відбитки зубів. (Оксана Забужко: Як зліпок у дантиста!).
Тобто, осердям досвіду, життя Церкви є воскреслий Христос, він є осердям церковної традиції. Коли ми говоримо про «церковну традицію», ми не говоримо про якісь звичаї, церемонії, стереотипи... […] Важливо розуміти, що осердям християнської віри є віра у воскреслого Христа і у воплочення духа. Не у якусь абстрактність на рівні ідеї, як колись, скажімо, у грецькій філософії, – хоча ми, інтелектуали, завжди маємо небезпеку опинитися, знаєте, на рівні ідеї... А тут ідеться про конкретику – немає нічого більш втіленого, ніж християнська віра. І тому осердя церковної традиції – це можливість зустрітися з воскреслим Христом. […] Але, ми кажемо: організм – організація – інституція... якщо ця інституція втрачає глибину духовного життя, тобто відокремлює себе від духоносного начала, інструменталізується земними, я би сказав – суспільно-політичними організмами і обставинами, стає їхньою частиною, як ми це маємо у випадку одержавленої Церкви, – тоді такий організм починає бути духовно закостенілим, неживим і завмираючим. Ми сьогодні називаємо такий феномен секуляризацією, зісвітченням самої ж Церкви...
Оксана Забужко: Секуляризація Церкви – це круто.
Святослав Шевчук: Так. Це є факт. Таким чином можемо сказати, що тоді для Божого Духа немає місця в тій структурі. Церква як інституція віднаходить свою рацію існування, коли вона є духоносний організм і служить для того, щоб бути посередником зустрічі з воскреслим Христом. Якщо вона зісвітчується, якщо вона сходить до рівня ще одного суспільного інституту, – тоді люди, натхненні Святим Духом, який їх веде шукати зустрічі з Христом, в представниках тої Церкви не бачать тих, хто може помогти їм зустріти живого воскреслого Христа. Тоді Христос каже: «Горе вам, законникам, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли, і тим, хто хотів увійти, боронили!» (Лк. 11:52). І це драма секуляризації Церкви, з якою, на мою думку, зустрілася Леся.
