ПРИЙМАТИ ДОЛЮ СПОКІЙНО ТА ГІДНО

Після правдивого означення стратегії України найменш емоційна реакція це роздратування. А взагалі-то правильна реакція це гнів та лють. Але гнів та лють виводять зі стану рівноваги і блокують розум. Тому лише медитація і післямедитаційне мислення з рефлексією може дозволити розуміти, що відбувається.

Давайте почитаємо останню Стратегію національної безпеки і оборони України, що запропонована Президенту з боку РНБО: "Стратегія ґрунтується на трьох основних засадах державної політики у сфері нацбезпеки: стримування (розвиток оборонних та безпекових спроможностей для унеможливлення збройної агресії проти України), стійкість (здатність суспільства й держави швидко адаптуватися до змін безпекового середовища та дотримуватися сталого функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх уразливостей), взаємодія (розвиток стратегічних відносин з ключовими іноземними партнерами, насамперед з НАТО, ЄС та США)."

Вперше так точно сформулювана пасивність і безпорадність України у вигляді недіяльністних установок. Можливо це найувейніший у-вей з усіх відомих у-веїв.

"Стримування" це не точне означення реальної політики України. Стримування зазвичай існує по всьому масштабу діяльності супротивника. Наприклад, ядерне стримування, стримування на морі, стримування в повітрі, стримування сухопутне. З усього цього ми можемо хіба що стримувати сухопутну агресію, та й то в дуже вузьких рамках на дуже невеликому театрі військових дій. Україна не має можливості задіяти ядерне, повітряне, морське стримування.

Водночас гібридна війна в принципі не долається стримуванням, тому що при цьому військові дії неявні, агресія прихована. Якщо на Донбасі ми маємо агресію Росії у вигляді заколот-війни, то Крим та Азовське море Росія в України просто "віджала". Тобто "віджимання" це дії з наростаючим тиском, який жодного разу не переходить у відкриту агресію. Проти "віджимання" "стримування" не працює через відсутність традицій контртиску. Проти віджимання працює лише асиметричне "віджимання", коли потім здійснюється обмін "віджатого" на "віджате". А коли немає арсеналу для свого "віджимання" чи рішучості та мужності на таке "віджимання", то асиметрії не виходить.

Отже правильна назва такої стратегії не "стримування", а "реакція". Тобто ми реагуємо лише на те, що бачимо і коли лише бачимо. Причому це "реакція-з-запізненням": поки ми намагаємося повернути втрачене, ворог непомітно для нас забирає щось наступне, як було з Азовським морем (добре, що на картах належність морів не позначається).

Тобто "стримування" переноситься у віртуальний простір. Наприклад, Україна воює за те, аби Крим на всіх картах світу був українським, аби всі текстові плани щодо кінця війни були лише на нашу користь. Замість того, аби заборонити ворожу пропаганду на телебаченні і просто закрити телеканали, що працюють на ворожий дискурс чи на розкол країни, ми намагаємося прийняти закон про відповідальність журналістів за фейки. Мабуть це стримування, але у віртуальності – "віртуальне стримування".

"Стійкість" це абсолютно неадекватне слово. Під час революції та війни потрібна не адаптація, а зміни. Україна знаходиться в стані безперервної кризи з 2013 року, що супроводжується революцією, контрреволюцією, війною, реформами та стихійними структурними змінами на всіх рівнях. При цьому "стійкість" принципово неможлива.

Установка на адаптацію до зовнішніх змін середовища, до сталого функціонування означає принципову неможливість розвитку України. Це також означає принципову неможливість протистояти світовій кризі, яка насувається на Україну також. Адже криза виникає через неможливість адаптації до змін наявними засобами. А зміна засобів означає нестійкість.

Сьогодні в Україні ми маємо повну дисфункцію Президента, Парламенту, Уряду, РНБО, судів і громадянського суспільства. Дисфункція робить неможливим стійкість функціонування, бо відновлення функціонування означало би нестійкість і перетворення. Функціонування та розвиток це принципово різні речі. Вони навіть інституційно різні. Уряд завжди має займатися функціонуванням. Але мають бути інститути, які здатні здійснювати стратегії, програми та проекти розвитку, і це не має бути Уряд, скоріше щось при Президенті.

Тобто установка на стійкість в ситуації революції, кризи, війни це установка на "заморозку дисфункції".

"Взаємодія як розвиток стратегічних відносин з ключовими іноземними партнерами, насамперед з НАТО, ЄС та США" це просто приховування іншого, більш точного, терміну – "зовнішнє управління". Просто в цьому визначенні не вказано, що це нерівна взаємодія, адже наші партнери дають фінансові ресурси, диктують норми та закони, втручаються в цільове управління, змушують за це віддавати стратегічні ресурси (як от земля), стратегічні підприємства, інфраструктури і т.д.

Отже, якщо перекласти на нормальну мову, то стратегія України така: "віртуальне стримування" з "заморозкою дисфункції держави" в ситуації "зовнішнього управління".

Дивлячись на останні місяці, хочеться запитати – хто кращий: малокомпетентні патріоти чи некомпетентні компрадори? Можливо, краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. В цьому контексті некомпетентні компрадори можливо і краще, бо швидше наближають кінець.

Ми нічого не можемо зробити, тому що в Україні інтелектофобія стала нормою, тому що привілейований клас знаходиться в повній дезорієнтації і не розуміє, що відбувається в Україні і в світі, тому що громадянське суспільство знищено телевізійною медіа-пропагандою та нав'язаним викривленим порядком денним.

Компрадори, російські імперці, націонал-патріоти і технократи роздирають Україну на шматки не лише територіально, а і по функціональних фрагментах. Функціональна фрагментація так само погана, як і територіальна.

Україна вмирає. Підсвідомо це розуміє більшість. Свідомо це розуміє меншість. Причому багато хто на цьому намагається заробити.

Я прийняв це важко. Якщо така наша доля, то її потрібно сприймати спокійно та гідно. Я вже давно живу в світі, в якому нинішньої України немає. Я будую Україну після війни, після світової кризи, після повного знищення демократії та після руйнування цілісності країни.

Лише для простаків гідність це бажання помсти за приниження і образу. Така гідність непевна, скороминуча і лихотворча. Найпевніша гідність є віднесення себе до чогось більшого, вічнішого, кращого, позитивнішого, зрештою, трансцендентнішого, ніж ти сам. В кризі гідно бути глибинно інноваційним. В дезорієнтації гідно бути інакшим.

Інакші смисли є, їх не може не бути.

А коли немає цих смислів в телебаченні чи в публічній політиці, їх потрібно шукати деінде.