РОДИННА ПАМ`ЯТЬ ПРО ВІЙНУ. ЕСЕЇ

В музеї відбулась презентація виставки «Родинна пам’ять про війну. Есеї». Вона є черговим результатом роботи однойменного науково-гуманітарного музейного проекту, запровадженого в 2012 р. Він спрямований на персоніфікацію історії, фіксацію та збереження родинної пам’яті.  

До музею надходять сотні бентежних родинних історій із сімейних архівів із різних куточків України. Що таке родинна пам’ять? Мегабайти інформації про життєвий досвід предків, надійно «зашиті» в наші ДНК та гени. Також  це безцінні реліквії та артефакти, які зберігалися в сім’ях протягом десятирічь, а сьогодні передані в дбайливі руки науковців і представлені в експозиції.

Тож нова виставка – це десять есеїв, десять життєвих історій, у яких переплелись трагедії, радощі, сум, кохання, поневіряння їхніх героїв. Вони склалися в широке різнобарвне життєве полотно, яке відтворює складну та суперечливу долю України в Другій світовій війні.

Презентували есеї науковці музею, які свого часу працювали з родичами, збирали музейні предмети та фіксували спогади. Кожен есей – результат кропіткої роботи з пошуку, дослідження, систематизації унікальної інформації. Більшість із родичів героїв виставки взяли участь у заході. Своїми розповідями вони сповна розкрили життєві портрети рідних. Це можливість почути музейні есеї з перших вуст. Відвідувачі уважно вдивлялися в реліквійні речі, вчитувалися в пожовклі папірці. Подібні є, мабуть, у кожній родині. Не дамо їм забутися, загубитися, розвіятися з вітром.

Запрошуємо всіх, кому не байдужа історія України, історія свого роду, приєднатися та стати учасниками проекту «Родинна пам’ять про війну». Передивіться свої сімейні альбоми, архіви, запишіть родинні воєнні історії, спогади, розповіді про війну в долі вашої сім’ї, а також про тих, хто нині відстоює українську землю в боях на Сході України, вписує свою сторінку у воєнну історію нашого народу.

Десять есеїв:

«Трагедія рятівниці». Розповідь про Олександру Шулежко. Жінку, чоловік якої був репресований, син загинув на війні. У роки окупації, створивши дитячий будинок для безпритульних, вона врятувала більше ніж сотню дітей, зокрема, 25 єврейських. Приміщення дитячого будинку розташовувалося біля жандармерії. Тож порятунок дітей, особливо єврейських, став  щоденним ризиком на межі життя та смерті.  Радянська влада не оцінила подвигу Олександри Шулежко. Мовляв, ніхто вас не уповноважував рятувати дітей. Лише в 1996 році їй було присвоєно звання Праведника народів світу.  Лариса Федорівна, донька Олександри Шулежко, згадує останні слова матері: «Напевно, і я не остання людина».

«Ти на мене чекай». Історія фронтовика-сапера Гната Часника, у якій переплелися любов і… Перемога. Адже його лист  був надісланий коханій дружині в історичний момент – 9 травня 1945 р. «У важкі часи, коли німець господарював у нашому домі, ти про мене не забувала, чекала на мене, тому зі мною нічого й не сталося», - писав він.

«Таємниця старої хати». Це історія, яка пов’язана з двома війнами – Другою світовою, та сучасною на Сході України. Улітку 2017 родина біженців із Донбасу почала лагодити стару хату в с. Новий Розділ, що на Львівщині, яка належала їх родичці, членкині ОУН Олександрі Гуньовській, яка загинула в 1947 році під час сутички з військами НКВС. На горищі було знайдено унікальні реліквії, що пролили світло на трагічну долю Олександри, а також інших членів родини - священиків Української греко-католицької церкви (УГКЦ)  Володимира та Романа Лисків.

«Осінні серенади». Володимир Вітошинський, фронтовик, симпатик українського визвольного руху подарував рукописний збірник «Осінні серенади» своїй коханій. Наче осіннє павутиння вони сплетені з трагедій і страждань. Адже Володимира Вітошинського, котрий  також писав вірші про незалежну Україну та любов до своєї землі, було засуджено до 10 років концтаборів. 

«Президент УВГР». Прониклива історія про очільника підпільного парламенту України – Української головної визвольної ради Кирила Осьмака. Громадського, політичного діяча, який займав активну антирадянську позицію. Серед звинувачень, які призвели до одного з багатьох арештів, є таке: «Употребляет украинские слова, не похожие на русские». Перша дружина Кирила Осьмака, не  витримавши тиску з боку радянської влади, покінчила життя самогубством. Сам він у 1948 р. отримав 25 років тюремного ув'язнення. Відокремлений залізними гратами від родини, яка дізналася про його долю лише через 10 років, Кирило Осьмак 16 років зустрічав свій день народження за кам’яними мурами. Пам’ять про нього береже й досі  донька Наталя. У музеї, серед експонатів, розміщено орден Свободи, яким посмертно було нагороджено Кирила Осьмака в незалежній Україні.

«Реабілітований життям». Розповідь про Геннадія Лисицького, юнака якого війна змусила замислитися над питаннями віри та Бога. Він воював із 1944 року, був нагороджений медалями та орденами. Можливо, мріяв про військову кар’єру, але не склалося, саме через релігійні погляди. У березні 1946 р. Геннадія було заарештовано, розжалувано та засуджено до 6 років ув’язнення за «…проведення серед офіцерів контрреволюційної антирадянської пропаганди, паплюження марксистсько-ленінського вчення…». Відбув повний термін покарання. Усе подальше життя мріяв про реабілітацію, яку отримав лише в 1994 р., за кілька днів до смерті.

«Не повернувся з бою». Саме такий запис є у льотній книжці лейтенанта Миколи Савченка від 15 липня 1944 р. Це було під Львовом. Літак був збитий, але Микола врятувався. Перед тим, як бойова машина вибухнула, встиг відповзти. Його підібрали танкісти. І льотчик-винищувач продовжував воювати, здійснивши до кінця війни ще більше ніж 100 бойових вильотів. Це також історія кохання. Адже із дружиною, єфрейтором Зіною Колесник, із якою потім щасливо прожив понад 50 років,  їх також познайомила війна.

«Милосердя в пеклі».  Історія сім’ї Слободюків – Сидора та Юстини із с. Мізочі, що на Рівненщині. Ризикуючи своїм життям і життям трьох власних дітей, вони рік переховували єврейську дівчинку Софію Горштейн. За це у липні 1943 року було страчено батька. Трагічною була доля  доньки Сидора та Юстини, Марії, (після заміжжя Мосейчук). ЇЇ родину у 1950 р. було розкуркулено та виселено до Хабаровського краю (Російська Федерація). На них чекало життя в бараках, важкі умови праці, і в результаті – підірване здоров’я. Уперше відвідати рідних у Мізочі Марія змогла в 1957 р. Лише в 1974 р. родина Мосейчуків повернулася в Україну до рідної домівки, яку вдалося відсудити.

У 1992 р. Сидору, Юстині та Марії Слободюкам присвоєно звання Праведників народів світу.

«Віщий сон». Війна – це завжди горе. Та навіть в горі, в оточенні ворогів,  зустрічаються,  добрі люди. Так трапилося і з юною Анастасією Рак, яку 17-річною нацисти вивезли в Німеччину. Тяжко працювала на годинниковому заводі. Дуже тужила за домом, родиною. Розраду знаходила в малюванні. Її талант помітив майстер заводу Вільгельм Каплер і розпочав всіляко підтримувати українку.

Вона малювала все життя. А вдень смерті, 16 січня 2014 р., Анастасії Рак наснився сон: нібито прийшла вона в білу-білу хату, прибрану рушниками, іконами… Потім вийшла на вулицю, а там – чисте велике поле – красиве і безмежне. Під ногами ряст, по якому йшла босими ногами. Саме такі картини вона й малювала…

«З Україною в серці». Історія Івана Гончара,шукача скарбів української культури. Після війни, знявши гімнастерку та одягнувши вишиванку, від почав ходити від хати до хати у їх пошуках.

 Минуть роки. Іван Гончар, ставши народним художником України, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, відшукає в різних куточках України понад 10 тисяч реліквій, що згодом стануть основою Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».