Доступність посилання

ТОП новини

Помер Михайло Хейфец – співтабірник Стуса, Чорновола, Овсієнка


Михайло Хейфец у Харкові.29 червня 2002 року. Архів Василя Овсієнка
Михайло Хейфец у Харкові.29 червня 2002 року. Архів Василя Овсієнка

У ніч на 25 листопада на 86-му році життя в Єрусалимі помер Михайло Хейфец – правозахисник, дисидент, історик і письменник. «Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав», – сказав про Хейфеца політвязень «брежневських часів» Василь Овсієнко. Радіо Свобода зібрало факти із життя Хейфеца і короткі цитати із його розповідей про Стуса.

Михайло Хейфец народився 18 січня 1934 року в тогочасному Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). У 1955 році закінчив там літературний факультет Педагогічного інституту імені Герцена, певний час попрацював учителем, а потім вже повністю зосередився на письменництві.

  • У 1973 написав передмову «Йосип Бродський і наше покоління» до 5-томного зібрання творів Бродського, підготованого для самвидаву. Ця передмова стала головним епізодом звинувачення у так званій «чисто-літературній справі КДБ».
  • У квітні 1974 року був арештований за «наклеп на радянський лад», оскільки у передмові висловив різкий осуд вторгненню військ Варшавського договору в Чехословаччину.
  • Хейфеца також звинуватили у зберіганні літературного і правозахисного самвидаву, статей і листів Петра Григоренка, Олексія Костеріна, статті Андрія Амальріка «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року».
  • Обіцяли помилувати в обмін на публічне «каяття», але Хейфец відмовився.
  • У вересні 1974 року Хейфеца засудили за «антирадянську агітацію і пропаганду» на чотири роки позбавлення волі в колонії суворого режиму і два роки заслання.
  • У зоні зблизився із українськими і вірменськими політв’язнями, зокрема із Зоряном Попядюком, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Миколою Руденком.
  • Брав участь у спільних протестних голодуваннях, зокрема з вимогами визнання табірною адміністрацією «статусу політв’язня» і визволення Стуса із карцера;
  • За голодування був кинутий до карцера, де провів 40 діб
  • Склав текст «Повідомлення про боротьбу політв’язнів Мордовських таборів за статус політв’язня», який передали на волю
  • Написав і передав на волю кілька книг, зокрема, автобіографічний твір «Місце і час» про життя у таборі й боротьбу і «Російське поле» – збірку з трьох інтерв’ю із політв’язнями, видане на Заході.
  • У квітні 1978 року після завершення табірного терміну, був етапований на заслання у Казахстан. Там продовжував правозахисну діяльність, підтримуючи інших політв’язнів, зокрема, направив кілька протестів проти суду в Україні над Василем Овсієнком.
  • Описав етап та заслання у книзі «Подорож із Дубравлагу в Єрмак».
  • У січні 1980 року звільнений із заслання та емігрував в Ізраїль
  • У своїх книгах, написаних у таборі, а також у збірнику нарисів «Українські силюети» та у журнальних публікаціях описав своїх співтабірників – Василя Стуса, В’ячеслава Чорновала, Миколу Руденка, Зоряна Попадюка, Василя Овсієнка.
Михайло Хейфец
Михайло Хейфец

Михайло Хейфец про Василя Стуса

У збірці нарисів про своїх співтабірників «Українські силуети», яка вийшла друком у 1984 році у видавництві »Сучасність» Михайло Хейфец, зокрема, написав про Василя Стуса таке:

  • «З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані гемблем до
    Загальним обрисом постави Стус нагадував Дон-Кіхота з ілюстрації Доре

    підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис (обстригання наголо після етапу входило в обряд оформлення). Загальним обрисом постави Стус нагадував Дон-Кіхота з ілюстрації Доре, хіба що безвусого й безбородого».
  • «І справді, Василь завжди говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «краснопогонники» були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію. Навіть далекому від таборового побуту читачеві легко уявити, чим звичайно кінчалися Василеві контакти з начальством».
  • «Що насправді сталося в серпні 1975 року, я дізнався лише через півроку, і то не від нього, а від Бориса Пенсона, маляра-сіоніста, який сидів на «трійці» разом із Чорноволом та Стусом і написав спільний з ними документ «Хроніка таборових буднів», надрукований того року в Парижі та Єрусалимі.

– Стусові стало зле другого серпня, – згадував Борис. – Я тому так точно запам'ятав дату, що того дня радіо передавало церемонію підписання в Гельсінкі Акта 35 країн Европи та Америки про права людини.

Урочистий голос Левітана з таборового радіо: «... дотримувати прав людини в повному обсязі», – а в нас посеред барака лежить заюшений кров'ю Стус

Уявляєш сценку: врочистий голос Левітана з таборового радіо: «... дотримувати прав людини в повному обсязі», – а в нас посеред барака лежить заюшений Стус – він упав знепритомнівши. Кругом кров, і Василь умирає... Страшенно перелякалися. Я кинувся на вахту, натис на наглядачів, – (завважу, що Борис як ніхто інший умів розмовляти з начальством: діловито, без грубощів і без підлещування), – мент подзвонив до селища, а була неділя, нікого на місцях немає, всі гуляють-відпочивають. Довго шукали лікаря, нарешті на другому кінці дроту хтось пообіцяв: «Знайду». За годину з'явився лікар, добре напідпитку. Ще годину він розшукував начальство, щоб дістати дозвіл етапувати Василя на шпитальку.

Ще годину вони з начальством розв'язували «питання транспортування» – сам знаєш, у неділю етапів нема, «воронки» не їздять. Лікар робив усе, що міг. А ми дивимося й нічим не можемо зарадити – жах! Лікар каже: «Очевидно, крововилив у шлунок». Нарешті, години за три після того, як усе почалося, з'явився транспорт: з сусідньої побутової зони пригнали двох зеків-безконвойників з ношами, поклали на них непритомного Стуса, чотири автоматники, плюс два собаки, плюс наглядач конвоювали тіло, і віднесли Василя за триста метрів: туди, де була шпиталька. Потім ми дізналися, що до ранку до нього все одно ніхто не підходив».

  • «Так і вийшло, що я спочатку познайомився зі Стусом-мислителем і лише через три-чотири місяці прочитав Стуса-поета. У наших бесідах він безперечно перевершував мене в царині філософії. Василь усі роки в зоні передплачував «Вопросы философии» й уважно студіював кожне число, вирізаючи й зберігаючи в своїй саморобній підшивці позначені статті».
  • «У зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час».
  • «Я не вживаю слова «великий», оскільки боюся його, та й не справа сучасників роздавати вінки такого розміру, але певен, що сьогоднішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки заздритимуть тим, хто жив з ним в сімдесяті роки.

    На мою думку, Стус – прокладач у поезії нових шляхів, творець нових гармоній. Насамперед, він розширив межі поетичної мови, для відтворення нової поетичної свідомости він шукає слів у словесних склепах, комірках національної словотворчости. Ба більше – він, по-моєму, робить замах на усталений національний стиль душі, прагнучи широку, вільну, зформовану безкрайніми степами поетичну душу народу обмежити чіткою, стриманою європейською формою вірша».

  • «Такий прегарний Василь – біблійний пророк, що у вічі викриває неправедних володарів і суддів словом наївно-праведного гніву. Подруге, хіба можна людину засуджувати за те, що вона від природи так створена. Василь створений так, що він не може говорити неправди, навіть якщо це йому вигідно й може врятувати».

  • «Я, людина, що все свідоме життя крутилася в елітних колах наукової та літературної інтелігенції «північної столиці», зустрічав когось, хто дорівнював за витонченою освіченістю, ерудицією й бездоганним смаком моєму товаришеві з зони, вдягненому в мишачого кольору робу і взутому в кирзові чоботи, – українському поетові Василеві Стусу».

  • Стус виглядав незвичайною постаттю в середовищі націоналістів. Для націоналістів природно підносити свою культуру та історію, перебільшуючи їхні достойності...Стус таким не був. У ньому вже пробивалося те спокійне чуття живої дійсности, що характеристичне для народу, який видужує від лихоліття».

  • «Мій фах – літератор, мене вчили цієї справи. І як фахівця послухайте мене без упередження (лейтенант був молодий і тому розумів такі слова). Стус – величезне явище в українській літературі. І якщо ви замордуєте його, український народ неминуче прокляне вас, як він досі проклинає Шевченкових катів».

  • Стус любив міцний чай – це була його єдина тілесна насолода в зоні – добре заварений напій. Ми всі передбачали, що зашлють його далеко (хоча ніхто не передбачав, як далеко – в самісіньку глибину Колимського краю), отже, в дорозі він буде не менше місяця, весь час без ларка (потім з'ясувалося – він їхав 54 дні, став чемпіоном етапів із Мордовії, випередив Чорновола, Сергієнка, мене). Як він витримає без чаю?

На п'ять карбованців, що раптом «прорізалися», я купив пакет із чаєм для Василя і передав йому на збереження Овсієнкові:

– Віддаси Стусові перед самою дорогою, після «прощальної». Бо я його знаю: свій чай усім роздасть, а сам місяць мучитиметься».

Василь Овсієнко, політв'язень радянських часів, «хранитель» пам'яті про дисидентів. 2016 рік
Василь Овсієнко, політв'язень радянських часів, «хранитель» пам'яті про дисидентів. 2016 рік

  • «Відтоді минуло майже п'ять років. Я скінчив і зону, й заслання, живу в Ізраїлі. Василь Семенович Стус також скінчив свої вісім літ ув'язнення
    Я вирішив занотувати ті окрушини, що їх утримала пам'ять, про блискучу людину й найбільшого поета сучасної України – Василя Стуса

    й заслання, встиг пожити кілька місяців з родиною у Києві і як член «Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод» (УГГ – ред.) знову пішов до концтабору: 10 років особливого режиму з подальшим п'ятилітнім засланням. Чи вийде він після «спеца» через 15 років зі своїм порізаним шлунком – нікому, крім Бога, невідомо. І ось, кленучи свою колишню делікатність, я вирішив сьогодні занотувати ті окрушини, що їх утримала пам'ять, – уривки відомостей про блискучу людину й найбільшого поета сучасної України – Василя Стуса».

Зі спогадів Василя Овсієнка про Михайла Хейфеца

Василь Овсієнко присв'ятив своє життя збору і систематизації матеріалів про дисидентських рух і учасників правозахисної Української Гельсінської групи. Ось його розповідь про Михайла Хейфеца:

  • «… першого ж дня до мене підійшов чоловік і привітався по-українському. Михайло Хейфец, літератор із Ленінґрада. Ага, це той Хейфец, що, як я чув, написав есей про Йосифа Бродського і оце сидить за нього... Кілька розмов, кілька записів – і маєш термін 4 роки ув’язнення та 2 роки заслання. Але такий поворот долі Хейфец сприйняв як творче відрядження, як щасливий шанс для письменника: до рук пливе неоціненний матеріал! Тільки треба його випробувати на собі... Ми близько зійшлися на ґрунті спільних філологічних інтересів. Хейфец жваво цікавився Україною. Не без того, щоб полегшити мій душевний стан і дати мені нагоду виговоритися по-рідному, адже мене в 17-ту зону привезли на самотність, почувався я там набагато гірше, ніж у 19-й, Хейфец просив мене розмовляти з ним українською, як це перед тим велося в нього з Зоряном Попадюком, щойно спроважденим звідси до Володимирського централу... Хейфец цікавився українськими справами, його бачення «збоку» й мене цікавило...
  • «Вражала його феноменальна обізнаність і пам’ять, та скоро здивував він мене ще більше. Десь улітку під час тотального шмону (обшуку) у Стуса забрали зошит із віршами та оголосили, що знищили його як такий, що не становить цінності (!!!)… Повернули до Мордовії через два місяці, але вже в 19-ту зону, бо 17-ту влітку ліквідували. Приносить мені Хейфец зошита, списаного його кострубатим скорописом, і просить переписати начисто, потім ще диктує мені з пам’яті зо два десятки віршів такою ж кострубатою українською мовою, а я записую їх, виправляючи…. Ці випадки я розповідаю як приклади справжнього інтернаціоналізму».
  • «А ще мені Хейфец розповідав, що на побаченні він прочитав був з пам’яті своїй дружині Раїсі (вона росіянка) вірш Стуса, де йшлося про дружину. Може, цей: «Дозволь мені сьогодні, близько шостої…». Раїса сказала: «Та вона щаслива жінка! Він зробив її безсмертною».
Михайло Хейфец із дружиною Раїсою, яка з побачення у таборі «вивезла», запам'ятавши, кілька поезій Стуса
Михайло Хейфец із дружиною Раїсою, яка з побачення у таборі «вивезла», запам'ятавши, кілька поезій Стуса
  • «Свої енциклопедичні знання та феноменальну пам’ять Михайло Хейфец використав найкращим чином: за кожен рік ув’язнення – по книжці. Ще не скінчився термін ув’язнення, як на Заході вийшла його книжка «Место и время», де багато добрих слів сказано й про нас, українців. (Уже вдома, 1977 року я чув по Радіо Свобода й про себе.)
    Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав…

    ​1983-го у видавництві «Сучасність» вийшла його книжка спогадів «Українські силуети», російською і українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав… Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору 70-х рр. У нарисах «Святі старики України» та «Бандерівські сини» маємо історично правдиве свідчення про повстанців Миколу Кончаківського та Петра Саранчука, про лідера Українського Національного Фронту (1964–1967) Дмитра Квецка...»
Михайло Хейфец (ліворуч), Василь Овсієнко, Євген Сверстюк
Михайло Хейфец (ліворуч), Василь Овсієнко, Євген Сверстюк

Читайте ще:

Книга «Справа Василя Стуса»: як радянська система зробила поета «злочинцем»

«Вступ у Гельсінську групу як акт мужності і самопожертви» – Овсієнко​

  • Зображення 16x9

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG