Хвиля хіпівського руху наприкінці 1960-х років накрила і Україну. От тільки любов, свобода і радість життя, до яких прагнули хіпі в усьому світі, в умовах тоталітарної системи СРСР набули своїх відтінків. Чим українські хіпі відрізнялися від «західних», яку роль відіграли на шляху до Незалежності та проти чого протестують нині – на прикладі життєвої історії львівського хіпі, правозахисника, письменника та організатора першої політичної демонстрації в Україні часів «перебудови» Аліка Олісевича.
Із молоком матері
Причини не любити радянську систему з’явилися в Аліка Олісевича задовго до його народження. Його батьків – Таїсію та Олександра Олісевичів – під час Другої світової війни вивезли на примусові роботи до нацистської Німеччини. Там, неподалік Берліна, у подружжя народилася донька Галина. Під час наступу Червоної армії у 1945 році Олісевичів розділяють: Олександра мобілізували до перших лав визвольного війська. «Гарматне м’ясо. Позаду, як батько розповідав, йшли енкаведисти і розстрілювали усіх, хто не хотів брати участь у наступі. На диво, батько лишився живий», – переказує Алік.
Після звільнення Берліну Олександра Олісевича засудили до 10 років ув’язнення за статтею «зрада Батьківщині», Таїсію після повернення до Києва ув’язнили на 5 років, а маленька Галинка потрапила у дитбудинок.
Батьки Аліка відбули свої терміни «від дзвінка до дзвінка». Але радянська вдала ще два роки не дозволяла Олександрові переїхати до Львова, де Таїсія з донькою чекали на нього. Возз’єднатися родина змогла лише 1957-го. Наступного року в них народився син Олег (Алік).
«КГБ при СМ УССР получены данные об увлечении отдельной частью советской молодежи т.н. движением «хиппи»
Аліка, за його словами, із самого малечку захоплював образ Ісуса Христа: «У нас, на заході України… були образки в кожній хаті: Матір Божа, Ісус Христос. І от лик Ісуса Христа мені дуже подобався. Я коли бачив довге волосся таке, я собі вже на свідомому, підсвідомому рівні [розумів], що хочу таке довге волосся». Стиль і світобачення малого Олісевича формувалися також на романтичних фільмах про свободолюбивих, сміливих індіанців в американських преріях.
Алік тільки-но почав навчатися в школі, коли в грудні 1965-го його мама Таїсія померла. Хлопця віддали до інтернату в Брюховичах, що неподалік Львова. Там і розпочалася історія його протестів, хоч дитячих і неусвідомлених, але вже антисистемних.
(Фрагмент інтерв’ю з Аліком Олісевичем, Львів, 30 липня 2020 року)
Із третього класу Олісевич почав навчатися у Львові, але втечі з дому повторювалися, тому його, дев’ятирічного, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції. А вже через рік Алік вперше потрапив на програму «перевиховання» важких підлітків у Дрогобицьку військову частину (Львівська область). Наступного разу його відправляють у Рава-Руську неподалік Львова. Там хлопець і познайомився зі старшими хлопцями-хіпі, від яких перейняв стиль, знання і приклад, як опиратися муштрі. «Патлаті друзі» знайомили Аліка із західною музикою, львівською неформальною тусівкою, діставали закордонну пресу й самвидав.
Того ж 1968 року до рук Олісевича потрапив випуск радянського журналу «Вокруг света» зі статтею про виникнення в США руху хіпі. Відтоді стиль та протест Аліка почав набувати усвідомлених ідеологічних рис.
Батько Олександр ніколи особливо не підтримував свободолюбивих витівок Аліка. Але тільки в дорослому віці Олісевич-молодший зрозумів, що суворість батька була намаганням вберегти сина від покарання системою.
«Органы КДБ продолжают принимать меры к выявлению и пресечению попыток отдельных враждебных элементов использовать «хиппи» в антисоветских целях»
Поки юний Олісевич вливався у спільноту і пізнавав культуру хіпі, до львівських неформалів уже була прикута увага КДБ. Американський історик Вільям Ріш у своєму дослідженні пише: «7 листопада [1970], у роковини Жовтневої революції [...] В’ячеслав Єреско, вірогідний провокатор КДБ із сумнівним минулим, намагався у фашистській формі виступати перед великим зібранням хіпі поблизу Львова». Того ж місяця Єреська затримали за незаконне зберігання зброї. Цей епізод спровокував розслідування щодо інших представників хіпі-спільноти. Деяких звільняли з робіт і виключали з навчальних закладів.
Історія про радикальні групи хіпі у Львові ширилася й іншими республіками Радянського Союзу. У червні наступного року влада дозволила молоді провести перед американським посольством у Москві акцію протесту проти війни у В’єтнамі. Але щойно активісти зібралися, силовики розпочали масові затримання: Олісевич вважає цей епізод провокацією КДБ з метою визначити кількість хіпі в Москві.
«Несмотря на проведенные в 1969–1972 гг профилактические мероприятия, среди некоторой части молодежи еще отмечаются факты подражания «хиппи»...»
Олісевич познайомився з Єреськом у 1974 році і одразу зрозумів їхню різність: «Наше покоління, яке вже стояло на натуральних хіпових засадах, від цих людей трималося подалі». Натомість Алік входив у іншу групу хіпі, які організувалися у 1968-му і назвалися республікою «Святий Сад». «Президентом» республіки обрали 17-річного рок-музиканта Ілька Лемка. «У нас там був міністр культури, міністр спорту. То така була гра, забава, протестна альтернатива компартії і комсомолу», – згадує Алік.
І хоч «громадяни» «Святого саду» використовували навколополітичні гасла (як от «Срав пес на КПРС») і символіку (тризуб на прапорах), їхні методи відрізнялися від радикальних попередників. Протест проти системи хіпі нового покоління висловлювали через демонстративне несприйняття канонів радянського режиму, через епатажний спосіб життя: «Носіння потертих рваних джинсів, розмальовані лиця, індіанські покрої. Вони [влада] не знали, як із тим боротися. Це був виклик і протест проти загальноприйнятих норм поведінки і моралі».
Молодь поза хіпівською тусівкою Алік розділяє на тих, хто симпатизував хіпі, але не долучалася, й іншу – яка робила собі кар’єру по комсомольській чи партійній лінії. Останніх він вважає пристосуванцями. Вони могли навіть не вірити у партійні ідеали, але служити їм: «Ми називали їх «квадратами», тобто, коли людина не може нічого бачити далі свого квадрату». Неформали ж, за словами Аліка, намагалися витягти «людей системи» з їхніх квадратів і показати, що навколо багато цікавіших речей замість «сидіння з ранку до вечора в партійних комітетах, штудіювання уставів».
«Хіпі-рух на загал був аполітичним. Ми не були націоналістичними. У нас були люди різних віросповідань. Це нам не заважало. Ми поважали просто особистість», – у спільноту «Святого Саду» входили різні люди. Але, за словами Олісевича, окрім хіпівських цінностей, їх об’єднувала ще й нелюбов до комуністичної партії і радянської системи. На цьому підґрунті ближче до кінця 80-х серед львівських хіпі все ж почала формуватися політично активна ланка.
«...«хиппи» при благоприятных для этого условиях стремятся спровоцировать массовые антиобщественные проявления»
Для Олісевича поштовхом до громадсько-політичної діяльності стало утворення у 1980 році незалежної профспілки «Солідарність» у Польщі.
Алік пробував встановити контакт із «заходом» через листи до редакцій чеських, польських та югославських видань; через спілкування з туристами у Львові. Один з його листів опублікували в югославському журналі «Džuboks» у 1982 році. Через це Олісевича неодноразово допитували у КДБ.
«Ми відрізнялися від хіпі західних, американських. У них було більше свободи, більше демократії, а ми жили в тоталітарній системі. Ми не хотіли жити в тій тюрмі народів. І в нас були такі потреби, щоб наша Україна була окремо від Радянського Союзу, – пояснює Алік. – Ми шукали собі подібних в інших республіках. І от нам ближчими були навіть не росіяни, ми знаходили порозуміння з прибалтами: естонцями, латишами і литовцями».
Оскільки подорожі Радянським Союзом, на відміну від закордону, були доступними, у львівської спільноти хіпі ще з 60-х років зав’язалася дружба з балтійською неформальною тусівкою. У серпні 1987 року Алік Олісевич із товаришем Олегом Сало стали учасниками акції протесту до дня підписання Пакту Ріббентропа-Молотова у Ризі, Латвія.
«Ми підходимо до центру міста – море людей, міліції – море, все перекрито. Дивимось на ті гасла: латиші по-латиськи і по-російськи «Свобода Латвії», «Freedom Latvia», «Свобода політв’язням». Я побачив, що люди несуть квіти до пам’ятника Мільди, як вони його називають. Там так – ікаруси підігнала міліція, зробили проміжок майже п’ять метрів і в дві-три шеренги мєнти стоять. По одному чоловіку вони розступались, пускали, ти йшов так метрів тридцять до пам’ятника і квіти клав – то латиші. А інші люди то бачили й плескали, кричали, їх там арештовували мєнти, фотоапарати старались забрати в тих, хто фотографує. По Радіо Свобода Америки казали, десь десять тисяч чоловік було – то перша політична акція в Радянському Союзі. Найбільша була в Латвії», – Аліку з Олегом теж вдалося покласти квіти.
(Фрагмент інтерв’ю з Аліком Олісевичем, Львів, 30 липня 2020 року)
Акція у Латвії надихнула Аліка та Олега організувати демонстрацію за права людини у Львові 20 вересня того ж року, на день міста. Нікого не попередивши, вони у той же день пішли на вулицю Вірменську, де тоді збиралася неформальна молодь.
«То було і спонтанно, і підготовлено. Пишем, дівчата вже пишуть губною помадою різні гасла: «Гласність», «СССР – Америка – ядерне роззброєння», «Свобода», «Альтернативна військова служба» була, бо ми не хотіли у військо, щоби нас використовували як гарматне м’ясо, скажімо, в Афганістані, – до юнаків приєдналося близько 30 активістів. – Коли ми вдруге через центр проходили – позаду нас, може, вже чоловік двісті йшло. Людей. Люди втомились і хотіли свободи тої. Я не кажу, як ми можемо зараз казати «незалежності», були такі, що хотіли аби Україна була сама по собі як Україна».
Під час акції учасників неодноразово намагалася затримати міліція, але перехожі загороджували силовикам шлях – і ті не наважувалися на жорсткі затримання: «Вони показуху роблять для Заходу, ніби-то у нас демократія. А з іншого боку, вони не знали, як з нами впоратися. Вони могли арештувати на 10-15 днів – за зовнішній вигляд, або на рік-два за те, що не працює людина ніде. Ну, ще за антирадянську пропаганду, але ми були дуже обережними».
Невдовзі після демонстрації на зв’язок вийшли польські активісти. З ними – з «Wolność i Pokój» і «Solidarność» – львівські неформали почали робити спільні акції протесту. Того ж року налагодився контакт із чехами. На запрошення польських хіпових дисидентів у 1988 році Алік Олісевич вперше виїхав за кордон. Вдруге – у Чехословаччину наступного року. Побувавши там на місцях збору хіпі, для Аліка ця країна на довгий час стала взірцем,«бо там було вільніше висловлювати свої ідеї, погляди». Але згодом Алік переконався, що і в Чехословаччині влада придушувала протести, а поліція арештовувала довговолосих юнаків навіть просто за появу у громадських місцях.
«В отличии от «фарцовшиков» и «битломанов» «хиппи» имеют свою собственную идеологическую платформу»
Довгий час радянська влада публічно не визнавала того, що захоплення рок-музикою та культурою хіпі має ідеологічне підґрунтя і набуває масового характеру: «Вони говорили, що молодь просто собі бавиться, біситься, що то лише мода. І довгий час у пресі ця тема взагалі не піднімалася».
За словами Аліка, влада серйозно зацікавилася хіпі після приходу на посаду генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова. Пропагандистські статті у місцевих газетах показували хіпі фашистами і наркоманами. «Але тим самим вони визнавали, що хіпі є у Радянському Союзі. І це був інший рівень боротьби з цим рухом», – зазначає Алік.
У 1984 році його затримали на вулиці люди із комсомольсько-оперативного загону і привели до відділку для інтерв’ю. Журналістка розпитала Олісевича про його погляди, чому він так одягнений: «Я все, що думав, їм розповів. Але я не очікував, що вони так все перекрутять». Інтерв’ю увійшло до програми, яка транслювалася на весь Радянський Союз, прямій мові Аліка передувало осудливе підведення ведучих і не менш осудливі коментарі ніби-то простих громадян: «Там були такі: «Их надо садить!», «Это надо прекращать!», «Паразиты!», «Наркоманы!». Тепер вони [влада] явно налаштовували суспільство проти таких, як ми».
«…в интересах формирования в СССР «независимых социальных сил и движений»
Після демонстрації у Львові 1987 року, московський дисидент Олександр Рубченко запропонував Аліку Олісевичу очолити філіал правозахисної групи «Довіра» у Львові. Згодом львівський осередок став самостійним і змінив назву на «Довіра. Між Сходом і Заходом». Правозахисники зосередилися лише на українських питаннях: дотримання прав людини, забезпечення альтернативної військової служби в межах України. Організація допомагала незаконно засудженим, домагалася скасування тортур у відділках, протестувала проти війни в Афганістані.
«Довіра. Між Сходом і Заходом» почала збирати навколо себе організації і громадських діячів з політичної, релігійної, культурної, екологічної сфер. Контакт із Аліком налагодили дисиденти на чолі з В’ячеславом Чорноволом.
Із настанням Незалежності правозахисна і громадська діяльність львівських активістів-хіпі продовжилася.
Вічний протест
Львів. Липень 2020 року. Алік Олісевич крокує вулицями рідного міста – і його приналежність до хіпі мало що видає: тепер кожен і кожна може виглядати епатажно. От тільки волосся так само сягає плеч, його так само, як 50 років тому, підперізує хайратник. Через плече в Олісевича – сумка із «The Beatles», на шиї – підвіска з хіпівським символом миру і хрестик. Кроки і жести Аліка – широкі, вільні. Він бачить Львів таким, про який вони з друзями мріяли в юності: тут маса мистецьких і культурних закладів, різної музики на вулицях. Але бунт Аліка продовжується: «Довге волосся для мене досі – символ свободи і протесту проти усього цього божевілля навколо, проти споживацького способу життя і матеріальних спокус».
Нині Алік Олісевич на пенсії, працює оператором освітлення у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. Продовжує правозахисну, письменницьку та громадську діяльність.
(Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею «Територія Терору» та ГО «Пост Беллум» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії)
