Доступність посилання

ТОП новини

Ірма Вітовська про «терапію для українців», нове кіно і російську мову


Ірма Вітовська, акторка
Ірма Вітовська, акторка

Її героїня в новому фільмі «Брама» вдвічі старша за неї, але вона називає цю роль акторським «джек-потом». Про бабу Прісю, для якої бездіяльність – найстрашніший гріх і яку друзі акторки жартома вже відправляли в президенти, про секрети зі знімальних майданчиків і багато іншого Ірма Вітовська розповіла Радіо Свобода

Ірма Вітовська – заслужена артистка України. 20 років грає на сцені київського Молодого театру. Однак всеукраїнську популярність їй принесла роль у комедійному серіалі «Леся+ Рома». Відтоді актриса зіграла десятки різнохарактерних персонажів в театрі і кіно. Активно бере участь у благодійних арт-проектах, допомагає українським військовим на сході України та онкохворим дітям. Із 2014 року відмовляється грати у російських фільмах і серіалах. Володарка премій «Київська пектораль» і «Телетріумф». 26 липня на великі екрани вийде містичний трилер «Брама», в якому Вітовська зіграла головну роль. Актриса перевтілилася у 86-річну бабцю Прісю, яка після аварії залишилася жити у Чорнобильській зоні.

– Пані Вітовська, баба Пріся – сувора поліська бабця. Як то воно вам, хотілося грати старшу жінку?

На виставу «Сталкери» до нас за два місяці не можна купити квитки

– Для мене це не вперше, цей персонаж. Я його втілила в театрі. Є така вистава «Сталкери» у постановці Стаса Жиркова. Ми в 2015 році вже експериментували з бабою Прісею. До нас за два місяці не можна купити квитки. Цей персонаж вийшов надзвичайно вдалим, як і вистава. Вистава затребувана не тільки в Україні, ми нещодавно приїхали з Праги, а до того були у Мюнхені, у Гданську, глядач надзвичайно цікавиться безпосередньо Чорнобилем, цією темою. Вони відкривають завдяки цьому матеріалу взагалі те, що відбувається в Україні, проблеми трьох поколінь.

Вистава «Сталкери»
Вистава «Сталкери»

«Брама» – це погляд Володі Тихого (режисер фільму – ред.), який так само перейнявся цим матеріалом. І з Павлом Ар’є вони зробили кіноверсію. Я дуже щаслива, що в моєму житті є дві різних Прісі. Тому що, звичайно, прочитання одного художника і іншого, як режисерів, різне. І в кіно мені навіть в якомусь плані було фізично важче, тому що крупні плани, відповідно об’єктив – він потребує більшої реальності, більшого розчинення.

– Ця реальність – до трьох годин один грим робився.

– Так.

– Це все дуже складно. А що з руками? Руки окремо гримували? Бо завжди ж вік видає вигляд рук.

– На ті плани, де мої руки крупним планом (у нас є такі рукавички, з яких видно тільки кінчики пальців), а крупний план руки у фіналі – це були бабусині руки. Намагалися на руках не акцентувати.

Ірма Вітовська в образі баби Прісі
Ірма Вітовська в образі баби Прісі

На обличчя і шию, звичайно, виливалася маска на кожен день. Катерина Струкова і Ірина Бєліна зробили ці маски, а далі Катя на майданчику це все вимальовувала, промальовувала, задувала. У нас були зйомки, коли мою шкіру старили. Тобто це період Чорнобильської аварії – там вона молодша. Мою шкіру чимось мазали, натягували по моїх мімічних зморшках.

Самих масок було вже на ті дні, де найбільші події відбуваються. Я не пам’ятаю, скільки днів. Я пам’ятаю, що у мене були експедиції по 3 дні, потім – 8 днів, потім – 5, потім знову 9 днів. Отакі заїзди виснажливі, тому що, щоб бути на майданчику о восьмій ранку, мені треба о п’ятій сісти в крісло гриму. Треба встати в третій ранку, щоб доїхати до локації, тому що вона знаходилася за дві години від нашого готелю. Це село Лучанки, хутір Граки.

– Хутір Граки – що вам зараз згадується з того часу? Зараз вже знімальні дні вляглися. А з цих знімальних днів що найбільше закарбувалося у пам'ять?

– Я ту хату обжила, як і Віталіна (актриса Віталіна Біблів, що зіграла роль доньки баби Прісі – ред.), моя партнерша – Слава, як і Ярослав Федорчук (зіграв роль онука баби Прісі – ред.). Таке враження, що це наша хата. І всі ці предмети бабусі, яка проживала у цій хаті, а її діти нам надали цей об’єкт для зйомок, залишалися. Для мене особливою була літня кухня з тією пічкою, всі ці речі.

І хрест, який зіграв у кіно (ви побачите, хто дивитиметься в кіно, наскільки він прозвучав) – для мене став досить сакральним. Цей хрест бабуся собі готувала на смерть. Діти бабусі, коли її поховали, зробили сучасний пам’ятник. Це великий дубовий хрест. Діти його не викинули, він був у цьому сараї. Він нам знадобився. Цей хрест відіграв свою місію – по суті відіграв по бабусі і по малому. Як символічна метафора.

– Коли ви розказуєте про цей хрест, то згадується українське поетичне кіно. А це не поетичне кіно, це містичний трилер.

– Так. Але ви знаєте, якісь певні метафори використовувати в сучасному кіно. Метафору ніхто і ніколи не відміняв. І таких метафор ви побачите дуже в багато в хороших світових фільмах. Скажімо, «Список Шиндлера» – коли з’являється тільки червоне пальто дівчинки серед чорно-білої плівки. Перша – фарба. Тобто ніхто і ніколи не скасовує, коли метафоричне звучання певного предмету чи етюду, чи, можливо, символу, чи пейзажу якось починає змінювати дію. Я люблю такі акценти у кіно. Коли використовують художній засіб в дієвому форматі, зрозумілому для всіх, мені здається, це непогано, це те, що якраз «вмикає» вашу уяву. Глядач наш потребує цієї реабілітації і праці над його уявою, фантазією, смаком.

Розуміння моєї відповідальності у цій роботі – кладовища на Поліссі

І ще одна для мене така подія. Для мене розуміння моєї відповідальності у цій роботі – це були цвинтарі, це кладовища на Поліссі, де рушники, які пов’язані, є свіжі, до яких приїздять діти...

– А чорнобильські вже чорні і...

Чорні нитки – це вже не їздить ніхто. Мій дідо Борис з Чорнобильської зони

– Ні. Коли родина вертається хоча б на поминальні, то там змінюють – є білі, потім жовті. Але найстрашніше – це чорні нитки – це вже не їздить ніхто. Це зарощені могили і хрести похилені. Але від вітру ці чорні нитки. Для мене надзвичайно важлива така біль прозвучала. Мій дідо Борис, покійний мамин тато, одружився у Латвії. Він у Ризі служив. А сам з Чорнобильської зони, село Стичанка.

Невипадково, поліська культура, Полісся, цей край в мені відзвучав

І зараз мені один добродій пообіцяв нафотографувати (він має доступ, мабуть, як стакери їздять) знімки відти, бо я там ніколи не була. Це, мабуть, також невипадково, що поліська культура, якось оце Полісся, цей край в мені відзвучав. Мені здається, що ці родові речі у нас закриті. Для мене Галичина, коли я приїжджаю у Латвію. І от зараз, коли я була у цих краях – для мене воно стало якось дуже зрозуміло. Тому що, коли ми робили виставу, я це на такому рівні, на якомусь розборі, на якійсь уяві, а тут для мене вже стало фактично.

– Що має винести глядач з цього фільму?

«Брама» – «терапія для українців», дуже-дуже багато розкриває вашого шляху до самоідентифікації

– Я взагалі називаю цей матеріал «терапія для українців». Тому що він дуже-дуже багато розкриває вашого шляху до самоідентифікації. Навіть якщо ви – не українець, ви просто тут проживаєте, ви наскрізно просочуєтеся оцим. Що вони винесуть? Я думаю, що гідність – це надважливо для людини. І треба стояти за гідність. А ще те, що бездіяльність – найстрашніший гріх (слова баби Прісі – ред.).

– Але буває шкідлива діяльність – це ще більший гріх.

Інструмент досягнення справедливості буває різний

– Інструмент досягнення справедливості буває різний. Баба Пріся його бачила так. Тому що більше тут їй ніхто допомогти не міг. Це випадок, коли людина, яка зараз перебуває на Донбасі, так само вчиняє, коли небезпека для нього, для його країни. Баба Пріся робить ті самі речі. Вона стоїть за свою землю і попирає смерть – «смертію смерть поправ». Все те темне, чорне, яке у нас містифіковано. Але якщо сказати образно, то це ширше розуміння – це те, що хоче виштовхнути бабу Прісю, а в бабі Прісі всю націю з цієї землі.

– Зараз багато фільмів і про Донбас почали знімати. Взагалі українське кіно наче ожило чи відродилося в ці останні роки.

Навіть на початку 1990-х ми ще знімали кіно, а вже потім почався процес штучно нав’язаний – злиття і музики, і кіно, і церкви, щоб якось підлаштувати під одну територію впливу

– Я називаю це реставрацією українського кінематографу. Тому що він був у нас. І навіть на початку 1990-х ми ще знімали кіно, а вже потім почався процес, я думаю, що він був штучно нав’язаний – злиття і музики, і кіно, і церкви, і все те, щоб якось підлаштувати під одну територію впливу. Зараз реставрація того кінематографу, який досить довго був у стагнації.

Те, що Донбас невипадково зачіпає будь-якого автора і художника, тому що це реальні події. Мені здається, що це такий епос, який сьогодні відбувається – це твориться нова міфологія, це твориться новий епос для українців. Адже козацтво – це вже епос для нас. Ці герої Козаччини – це вже епічні герої. Герої Січових стрільців чи УНР – це епічні герої. Ті дисиденти чи «Розстріляне Відродження» – це епічні герої. Не зважаючи на те, що це шалені біографії, великі, потужні особистості. Я думаю, що зараз – це той самий час, коли ті постаті постають. Їх через 20-30 років буде ще цікавіше дивитися крізь час.

– Але, мабуть, вже у вересні буде цікаво дивитися «Таємний щоденник Симона Петлюри»? Ви там зіграли дружину Симона. Наскільки це був складний образ?

– Для мене це перш за все трагічний образ. Я її намагалася зробити відразу нетрагічною. Вона досить жива, досить життєва і дуже справжня. І навіть в моменти певних сумнівів чи певних загроз ця жінка може піддаватися слабкостям. Я дуже вдячна, що Олесь Спиридонович Янчук зі мною погодився, коли ми трактування цього образу дещо трактували з іншими підтекстами і навіть з прямими нібито випадами, що так не може робити людина, яка є по суті соратником, спільником свого чоловіка.

Але вона піддається страху – вона мати, у неї маленька дитина. І є момент слабкості, коли ця людина, можливо, говорить не ті речі або спонукає чоловіка на ті речі, які керовані страхом. Це стало надзвичайно цікаво. Тому що ця людина допускає це в момент афекту, а далі вона бере себе в руки і несе все-таки цей тягар.

Я думаю, що будь-який герой має цей стан – «якби це зараз тихенько вийти з цього і десь зникнути». Я думаю, що кожен перед тим, розуміючи, що це загроза повна і життю, і здоров’ю, і великі болі попереду – думаю, що тут правильно рушили, що якщо Симону Петлюрі важче дозволити собі цю слабкість, тому що за ним більше дивляться, то ця героїня може дозволити слабину. І це дало відразу таку правду.

Ну, а трагічність, тому що Ольга Петлюра пережила чоловіка, пережила доньку, яка в юному віці померла від сухот. І як її доля склалася, досі остаточно невідомо. Мабуть, вона потерпала. І бідність, і в чужих краях. Як у тому Парижі чи де вона далі поділася – невідомо. Для мене це вже трагедія цієї постаті.

– Фільм про Симона Петлюру виходить 6 вересня у широкий прокат. А от «Брама» виходить у липні – час канікул, відпочинку, моря, гір, а тут – кіно. Хто обрав такий варіант? Планувалося ж, що фільм вийде у квітні.

– Це не до мене питання. 26 липня – це було рішення не мною обране. Мабуть, якась є мотивація.

Середнє і старше покоління покинуло кінотеатри в масовому проводженні дозвілля

Все-таки фільм розраховано на широкого глядача. Але в нас проблема в тому, що у нас середнє і старше покоління покинуло кінотеатри в масовому своєму проводженні дозвілля. Переважно середній вік нашого постійного глядача, регулярного – це 15-25 років. Це глядач жанрового кіно. І, звичайно, фільми, які мають дуже інтелектуальне навантаження, не зважаючи на те, що у ньому є інтрига, містика, все-таки несе велике сенсове навантаження... Для мене пріоритет – це те, щоб середній і старший глядач повернувся в кінотеатри. Хоча цей фільм розрахований на всі покоління.

– Тут є ще інша штука. Люди звикли щось брати в інтернеті, скачати... Не звикли платити за це.

Треба платити, інакше ніхто знімати не буде

– Так. Тепер, ви ж розумієте, не буде так. Тепер треба платити за це. Інакше ніхто знімати не буде. Інше, про що нам треба подумати, як ми можемо забезпечити доступ людей до фільмів, до українських фільмів, яких вийшло вже дуже багато.

– А у Держкіно радяться з вами?

– Ми спілкувалися у приватній бесіді. І справді є ідея про мобільні кінотеатри, збірні, я називаю, «надувні кінотеатри», які можуть мігрувати, які можуть їздити. Наприклад, зараз літній сезон – людей дуже багато в Миколаївській області, Херсонській, Одеській. Можна якраз розташовувати ці майданчики. Тому що вечір, дозвілля – зазвичай, танці, дискотека, ресторани і пройтися по центру містечка. А якщо буде ще кінотеатр, то це дасть людям змогу... І щоб це були державні кінотеатри, щоб там можна було показувати тільки українське кіно, якраз допомогти українському кіно, мати більший доступ до різних верств населення.

«Брама» – надзвичайно катарсисний продукт. Єдиний момент – це прийти. От як прийти – це вже не в моїй компетенції... Я закликаю: прийдіть і подивіться, а далі зробите висновки. Те, що не тільки полякає вас – подивуєтеся, а це те, що пройде крізь вас, і те, що вас турбує. Цей фільм про нас, про мене, про вас, про кожного. Цей фільм – це не просто історія баби Прісі, яка їсть гриби, до якої приходять, яка потім робить якісь речі...

– Але ж гриби не прості, а галюциногенні.

​– Це інструмент, але це не основне в цій картині. В цій картині все набагато глибше. Прийдіть і ви все зрозумієте, я думаю. Більше я говорити не буду.

– Поговоримо про інше. Ви якось казали в одному з інтерв’ю, що якщо хочете допомогти Україні, то не дивіться російськомовні передачі.

– Я, можливо, не так сказала – російськомовні передачі. Я сказала, що якщо ви хочете, щоб в Україні українське було, то треба своє і підтримувати. Справа в тому, що я часто експлуатувала тему, що я відмовляюся зніматися у російськомовному продукті, що і відразу так: вона проти російської мови.

Я буду зніматися у російськомовному продукті, якщо це допоможе закінчити страшну історію на сході і якщо це розбудить російського обивателя

По-перше, я ніколи не проти жодної мови ніякої. Тим більше, я часто послуговуюся російською мовою в житті. І я буду зніматися у російськомовному продукті, але в тому продукті, де російська мова для мене буде обґрунтована. Тобто, якщо це допоможе закінчити цей бардак, цю страшну історію, яка відбувається на сході і взагалі у відносинах наших країн, і якщо це розбудить російського обивателя, допоможе щось донести, прорвати ці інформаційні історії, наприклад, фільм про будь-якого дисидента, який там є, чи про нашого, хто там знаходиться в ув’язненні (Сенцов чи багато ще інших людей), то я піду на це.

Або якась історія – історична постать, чи період, наприклад, в якому перебувала Україна у тому часі, де російська мова була домінуючою, але історія для України в плюсі, то так, звичайно. Але зніматися, наприклад, в якомусь фільмі «любовь-марковь», то чому я маю зніматися російською, якщо це можна знімати українською? Дайте мені відповідь, будь ласка. Я в Україні українська акторка...?

– А про «кохання-морквинка» готові грати?

– «Кохання-морквинка»? Звичайно. Я готова грати у будь-якому – від комедії, трагедії, драми.

– Що у найближчих планах?

Для мене є нонсенсом, коли актори знімаються у пропаганді, яка не на користь Україні

– У найближчих планах у мене є пропозиції в україномовному телевізійному форматі розважального жанру. Гаразд. Чому ні? Якщо це російською мовою – я не бачу для себе мотивації. Тобто я нікого не засуджую, тому що, можливо, комусь потрібно. Ми розуміємо, що тут більше матеріальний інтерес. І для всіх акторів це можливість все-таки вижити, більше мати. То це так. Але для мене є нонсенсом, коли актори знімаються у пропаганді, яка не на користь Україні. То тут табу і для мене, і ці люди незрозуміло, навіщо це роблять. Але якщо вони знімаються у споживацькому продукті, то гаразд – це їх.

Але я не бачу для себе сенсу. Я можу обійтися без цього. Я вже у свої роки (не буду казати) хочу обирати, хочу, правда. Обирати. Тим більше, що я «поїла» дуже хорошого, якісного сценарію, я «поїла» хорошого продукту. Мені хотілося б мати його частіше. І от новий фільм, який ми нещодавно закінчили...

– Ви маєте на увазі молодого режисера Антоніо Лукіча?

– Так, Антонію Лукіч. Це молодий режисер. Це його дебют повнометражної картини, яка вийде у 2019 році. Його робоча назва «Мої думки тихі». Вони будуть представлені в Одесі.

Я граю головну роль. Там дві головні ролі – мама і син. І є багато цікавих персонажів. Я, прочитавши сценарій, зрозуміла, що у нас є молоді, талановиті, надзвичайно потужні режисери. І от зараз Романа Бондарчука «Вулкан» буде представлений, і Павло Остріков, і Катя Горностай, і Сухолиткий-Собчук. Я спостерігаю за багатьма, за цією молодою когортою, яка вже приходить. І я подивована від праці з Антоніо. Мені було надзвичайно цікаво і надзвичайно я відчувала себе десь і учнем.

– Перед нашою з Вами розмовою, ми переглядали з колегами трейлер «Брами », дивилися на ці маски баби Прісі і згадали (думаю, що ви знаєте цей фільм) «Мій Никифор», де роль Никифора зіграла Христина Фельдман. Їй було стільки ж років, скільки вашій бабі Прісі. І це фактично була її єдина роль першого плану. І вона стала знаменитою завдяки цьому Никифору Дровняку, Никифору Криницькому, пам’ятник якому є у Львові. До речі, вона сама народилася у Львові. Очевидно, щось є для актрис таке: вам довелося зіграти бабу Прісю, їй – Никифора.

«Джекпот для актора» – зіграти половину віку, зіграти символ,бо баба Пріся символ бабусь, які пережили 1920-1930-і, непрості 1940-і, 1950-і і вміли вижити всупереч державі

– Звичайно. Я називаю це «джекпот для актора» - зіграти половину віку, мало того, зіграти певний символ, бо баба Пріся – це певний символ таких бабусь, які пережили 1920-1930-і, непрості 1940-і, 1950-і і вміли вижити всупереч державі і будь-яку іншу силу, яка перебувала в той чи інший час.

І це така Україна, яка вижила за стільки сторіч. І все-таки ми збереглися як нація. Вже ніби немає шансів, як у Стуса, «прощай, Україно, чужа Україно», а потім – раз і щось відбувається. От баба Пріся – це такий живчик України, який дуже багато чого навчить нас, який десь дідо-баба, де жінка може перебирати на себе якісь чоловічі якості. І мені перевтілитися було надзвичайно почесно. І нещодавно були темні часи...

– Якщо би баба Пріся зі своєю з тією житейською мудрістю та прийшла до влади. Що вона зробила би зараз, якби вона прийшла?

– Деякі політики жартували і просто знайомі люди. Кажуть: це хороший персонаж. Після того, як Іво Бобул зібрався у президенти. Різні персонажі у нас вийдуть в президенти цього разу. Кажуть: хай баба Пріся йде у президенти, ніхто не здивувався б , якби вона ще й перемогла.

У нас були ідеї – з бабою Прісею десь жартувати, писати блоги від імені баби Прісі, відеоблоги з якимось тролингом кожного кандидата, такі жартівливі. Але на це треба час. Я вже не готова далі в цих масках існувати. Баба Пріся все – свою місію виконала. От цей фільм. Просто має бути така методична книга для всіх, хто хоче щось змінювати в цій країні. І це їм дуже допоможе.

– Будемо намагатись щось в цій країні змінювати, для початку піти у кіно, подивитись фільм «Брама».

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Українські «Сталкери» в Празі​

  • Зображення 16x9

    Інна Кузнецова

    Була керівником Київського бюро Радіо Свобода впродовж останніх 14 років життя (30.03.1963 – 16.09.2023). Закінчила факультет журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Працювала кореспондентом, політичним оглядачем Національного радіо, головним редактором Радіо Ера FM.

XS
SM
MD
LG