Про що мав би сказати президент України Володимир Зеленський на пам’ятних заходах в Ізраїлі, пише газета «День». «Зеленський мав би публічно нагадати, що надавати слово Путіну, який сьогодні знову підносить Сталіна, намагається знищити українську незалежність і підтримує усіх ворогів Ізраїлю на Близькому Сході, – це знущатися з жертв Голокосту, а не вшановувати їхню пам’ять», – наголошує в інтерв'ю виданню історик Віталій Нахманович.
Він вважає, що в сьогоднішніх очільників України взагалі слабке розуміння питань як зовнішньої політики, так і політики пам’яті. Інакше Зеленський відмовився б від поїздки. Як це зробили деякі лідери інших європейських держав.
Україна, яка зазнає російської агресії і на територію якої продовжує зазіхати Путін, говорячи про «исконно русские земли» півдня України, як ніхто має бути зацікавлена і бути в авангарді антиросійської міжнародної коаліції. Але, схоже, ідея «какая разница» стає окресленою політикою чинної української влади, наголошує видання.
Звільнення уряду Гончарука цікаве людям, наближеним до Коломойського, переконує в «Газеті по-українськи» політолог Олександр Кочетков. «Їм не подобається Гончарук. Не тому, що незалежний. Він ніякий – обіцяє і не виконує. І вони не мають на нього впливу», – зазначає експерт. Утім, на його думку, підстави для відставки прем'єра таки є. Бо людина, яка має керувати економікою, публічно каже: вона не розуміє, що відбувається. Прем’єр визнає дірку в бюджеті на 50 мільярдів. Але в нього немає уявлення, що з цим робити. Не може бути хірургом людина, яка не знає, де розташований апендикс.
Негативу від відставки Гончарука було б набагато більше, ніж від його перебування на посаді, наголошує інший експерт «Газети по-українськи» політолог Володимир Фесенко. Адже звільняти його перед Давоським форумом – украй негативний сигнал для інвесторів і міжнародних партнерів. Заміна прем’єра – це ризик політичної дестабілізації та погіршення стосунків із МВФ. Зараз президент критичніше ставиться до прем’єра. Не має завищених очікувань, які були на момент призначення, зауважує політолог.
«Винагорода для кухарки» – у матеріалі під таким заголовокм газета «День» аналізує – що не так із зарплатами українських топ-чиновників. Авторка статті Лариса Волошина згадує слова прем'єра Гончарука, що підвищення зарплат функціонерам – це найкращий метод боротьби з крадіжками. Однак, ще зовсім недавно ці люди стверджували, що ніщо так не прибирає корупційні схеми, як гучні посадки. Особливо навесні, нагадує дописувачка. Вона визнає, що в антикорупційній ідеї завалити потенційних казнокрадів грошима щось є. А саме – натяк, що варіант із реформуванням системи влади та усуненням із неї корупційних дірок молодою командою більше не розглядається. Серед аргументів «за» також нерідко звучить теза про необхідність зрівняти зарплати чиновників з доходами в реальному секторі. Все це звучить особливо глумливо на тлі інформації про майже два мільйони нагородних для керівника «Укрпошти».
Авторці згадується радянсько-канонічне перетворення вчорашніх кухарок на представників влади. Практика преміювання підвищеним пайком за вірне служіння партії – не нова. Поки той самий трудовий народ тулився по комуналках, представники партійної номенклатури були забезпечені окремими квартирами, заміськими будинками, прислугою, постачанням із спецрозподільників та відпочинком у відомчих санаторіях. Радянська система сконала в тому числі й тому, що виплати там визначалися статусом, місцем людини в державній ієрархії, а не корисністю її праці.
Перш ніж говорити про підвищення оплати праці міністрам, хотілося б почути звіт про зроблену ними роботу, плани, стратегії на майбутнє, цифри, які доводять, що зарплати працівникам можна та потрібно підвищити задля збільшення ефективності їхньої роботи, наголошує авторка статті. Реальний сектор, про який люблять розповідати сьогоднішні «слуги», платить бонуси за відсотки зростання. Нагорода за результат, а не за місце в ієрархічній владній піраміді – ось основа прогресу. Натомість зараз чинна влада пропонує створити гібрид – щось середнє між ситою радянською партійною номенклатурою та пострадянськими безвідповідальними чиновниками, які ні перед ким не звітують і нікому нічого не винні. Потрібно, щоб міністри домагалися розвитку довірених їм галузей, а не виправдовувалися голодними дітьми, як гіпотетичні радянські куховарки, які були неспроможні керувати державою, тому і робили партійну кар’єру замість професійної.
Депутати й міністри не повинні призначати собі зарплати, наголошує в «Газеті по-українськи» експарламентарій Ігор Луценко. Він вважає, що чиновників треба якнайдалі відсунути від зарплат. Не можуть їх призначати самим собі. Треба дивитися, скільки отримує найнижча ланка в цій сфері. І застосовувати розумний коефіцієнт. Наприклад, не більше 10. Якщо спеціаліст початкового рівня отримує 7,5 тисячі гривень, то міністр – не більше від 75 тисяч.
Зарплату міністра не можна порівнювати із заробітком у комерційній компанії. Державна служба має бути престижною. Це служіння країні. Тут не мусить працювати принцип – що більша зарплата, то більш фахового спеціаліста наймемо. Найкращий міністр має прийти сам. Бо хоче реалізуватися як державний діяч.
Звісно, плата не повинна бути низькою. Має покривати поточні видатки людини середнього класу. Але не більше. Має бути окремий орган, що визначає плату для державних діячів. Це зняло б із них велику частину політичної відповідальності, корупційні питання. Система окладів-премій має бути прозоріша. Премії не повинні перевищувати 50 відсотків зарплати. Зараз вони фактично необмежені.
