Країна. що застрягла. Про Вакарчука і не тільки
Вакарчук вдруге складає мандат депутата.
Це і смішно, і сумно. І просто О'кей – бо це цілком закономірно. Як все останнім часом у нашій країні.
Ця історія (яку передбачили багато моїх колег рік назад) абсолютно випадково ставить красиву крапку у ідіотських замкнених колах невірних рішень, небажанні мислити, розбиратися у причинах чи наслідках.
Коли емократія (де царять емоції) стає заміною здорового глузду.
Каша в головах стає хаосом в країні, продукує ще більший феєрверк абсурду.
З політики річка впадає в економіку і далі набирає обертів, поки не накриє все.
Ілюстрація водовороту хаосу державного управління та внутрішнього зламу.
Мрія про нових чесних, інших, тих, хто одним своїм бажанням світлого майбутнього, або одним протестом проти системи у ФБ – змінить все.
А отримали у більшості – слабких, без знань чи конкретного досвіду, аматорів, не здатних ні боротися, ні йти до кінця, ні контролювати, ні керувати, ні копати, ні працювати, ні навіть сформувати бачення, з мріями та пам'яттю, як у золотої рибки в брудному акваріумі. (І це вже зовсім не про Вакарчука чи його партію, а про систему).
Наше умовне "покоління" – просирає політику.
"Покоління" стає – поколінням аматорів, поколінням стартаперів на моноколесах, які не бачать реальності чи цифр, зате малюють слайди, по-дитячому вірять чи то в МВФ, чи то в "міжнародних партнерів", чи то в "посла США", чи то "Біллу Гейтсу", чи то Нетфліксу.
Які звикли до комфорту і не звикли до реальності, чи перешкод чи роботи 24 години на добу.
Для яких релігією стала притча про "вільний ринок" або "актикорупцію", а факти стали непотрібні.
Яким зона комфорту і бажання здаватися, а не бути – важливіше, ніж довіра і надії мільйона людей нещасної занедбаної країни, важливіше за реальність, і важливіше за все.
Мені сумно від цього. І, відверто, мені інколи дуже страшно, бо досвід і Слуг, і узагальненого Зеленського, і Гончарука, і Голосу, і знову ж таки узагальненого Вакарчука – може стати узагальненням нас усіх і всього нашого "політичного покоління" – як банальних нездар.
Але насправді, намагаючись абстрагуватися від розчарування, внутрішнього страху чи злості – розумію, наскільки це закономірна історія зламу системи.
Симптоми країни, яка застрягла між умовною Європою і радянщиною, між минулим і майбутнім, між ілюзіями і реальністю, між протестом і байдужістю.
Стара система вже померла і тримається на останніх іржавих радянських цвяхах – а нова система – ще не народилася.
І ми живемо в час цього зламу, вакууму опори та вакууму фундаменту – підвішені між минулим, яке не повернути (як би хто не мріяв) і майбутнім, до якого ще прірва – прірва в головах та на вулицях.
Це час розчарувань і час нескінченних можливостей.
Емократія тут теж добіжить кінця, і круговорот систем управління ще часів Аристотеля з невеликими апдейтами пройде по новому колу.
Це час абсурду та перевернене з ніг на голову звичних правил і логіки, але і час позбавлення від ілюзій, які нас вбивають 20 років, та від надій на героїв-Прометеїв, чи добрих самаритян чи святу диджиталізацію.
Все пусте – нарешті стане пустим, все непотрібне має відпасти, все неефективне – померти.
Час зламу не лише країни, але і світогляду цілої нації. Все закономірно.
Головне, мабуть, не покладатися тут на течію, а пливти власними силами. І не назад, а до інших берегів.
-
Більше читайте у моєму Телеграм каналі
