«Ми хочемо об’єднати творчі сили Донбасу, хочемо, щоб він нарешті прокинувся від совкової сплячки, в якій перебував уже стільки років» – до війни луганська неформальна молодь намагалася підбадьорити українську культуру в місті й нарешті перетворити ізольований «Далекий Схід України» в культурний центр країни.
До «російської весни» 2014 року в Луганську діяло літературне угруповання «СТАН», яке розпалося після виходу з нього нині «головного поета «ЛНР» Олени Заславської.
Чому луганські неформали до війни не тягнулися до Росії – як «офіційні» культурні діячі міста? Проти чого протестувала тоді луганська молодь? І чому з агресією Росії проти України угруповання розкололося?
Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили журналіст видання «Заборона» Світлана Ославська, поет, голова громадської організації «СТАН/Stan» (Івано-Франківськ) Ярослав Мінкін і журналіст, діджей, луганчанин Олександр Poison Нечай.
– Світлано, чому ви зацікавилися темою молодіжної тусовки в Луганську до війни? Як з’явилася ідея зробити огляд діяльності угруповання «СТАН» до початку так званої «російської весни» в місті?
Світлана Ославська: Зі «СТАНом» я знайома як з організацією десь із 2012 року. Я працювала над доволі суміжною темою, про події 2014 року в Сєвєродонецьку, і згадала про один проєкт «Luhansk’s Art & Facts», в якому я курувала групою людей, які досліджували неформальну культуру Луганська з 2004 до 2013 року. Я мала таке відчуття, що це дослідження лишилося непоміченим, мені захотілося його відродити – тому і з’явився цей історичний репортаж.
– Що тоді становила неформальна культура міста? Розкажіть, що там відбувалося і чому вона називається неформальною?
Світлана Ославська: Можна підібрати синонім «неофіційна культура». Коли ми брали інтерв’ю в луганчан, культурних активістів, то в багатьох із них виникало розмежування: була офіційна культура, тобто спілка письменників, спілка художників, театр, філармонія; і неофіційна, неформальна, яка не мала доступу до цих офіційних інституцій, і, в принципі, не хотіла мати.
Вони робили щось своє, свіже, орієнтуючись на зразки, які їм здавалися актуальними на той часСвітлана Ославська
Людей, які були її учасниками, представниками, загалом дратувала радянськість багатьох державних установ, їхня зашореність, «нафталінність», як вони висловлюються, – і вони робили щось своє, свіже, орієнтуючись на зразки, які їм здавалися актуальними на той час. Це були зразки і українські, і, напевно, європейські, російські – різні. Це, власне, те, що відбувається з культурою в усій Україні.
– Чому в Луганську на той час робити неформальну культуру вважалося подвигом? Зі спогадів учасників літературного угруповання «СТАН», це було досить важко і сприймалося насторожено – у чому була справа?
Світлана Ославська: Звісно, в кожного з учасників своя думка, але дійсно багато з них відчували це як щось непересічне. Багато з них говорять про події, наприклад, 2004 року: коли в Києві відбувалася Помаранчева революція, в Луганську були її відголоси – зовсім тендітні, але були. Наростання загальної проросійської риторики, влади, настрої людей, проросійська пропаганда – це все існувало з одного боку і часто було присутнє у владному дискурсі Луганська. Паралельно – існування іншої культури, яка з цим не погоджувалася, людей, які буди прихильні до інших політичних поглядів, ніж панівні в луганській адміністрації.
Носити оранжевий одяг тоді було трошки небезпечно, або ж говорити на тему Помаранчевої революції прихильно до неїСвітлана Ославська
Я в 2004 році жила в Сєвєродонецьку, пам’ятаю, що елементарно носити оранжевий одяг тоді було вже трошки небезпечно, або ж говорити на тему Помаранчевої революції прихильно до неї. Я тоді навчалася в 11-му класі, одна розмова зі вчителькою англійської закінчилася тим, що я вийшла з класу мало не в сльозах.
Дуже часто якась незалежна культура сприймалася негативно і не підтримувалася владою. У 2012 році до Луганська приїхав польський художник Артур Вабік, який згадує, як малювали зображення з коміксу за мотивами роману Сергія Жадана «Ворошиловград» на естакаді мосту. Приходила міліція, представники влади і прості мешканці: вони переважно не розуміли, що відбувається, для чого ці графіті, яку цінність це несе. А міська влада потім зрозуміла, що, напевно, можна на цьому попіаритися і фотографуватися там з іноземцями. Тобто існував дисонанс – напевно, звідси і відчуття цього героїзму.
– Акції угруповання «СТАН» були спрямовані або на становлення, або на пошук української культури в Луганську. Це ж – найбільш східне місто України. Чому «СТАН», з вашої точки зору, не орієнтувався на Росію?
Йшлося, в принципі, про неприйняття інших людей, які вибиваються з образу традиційного робітничого мешканця ЛуганськаСвітлана Ославська
Світлана Ославська: Це хороше питання, яке треба ставити кожному з людей. Наскільки я можу судити, це пов’язане з тим, що той мейнстрімний луганський офіційний владний дискурс був неприємно, агресивно, обмежено проросійський. Наприклад, ми можемо згадати, що діяли різноманітні православні організації, які займалися так званою антигендерною пропагандою, розказували, що в Європі дуже погані цінності, зовсім не близькі до цінностей луганчан – і з цим треба боротися. Йшлося про закритість, неприйняття іншості, неприйняття людей з ЛГБТ-спільнот – у принципі про неприйняття інших людей, які вибиваються з образу традиційного робітничого мешканця Луганська.
Я думаю, що культура – про те, щоб говорити різними мовами, бачити різні грані, говорити і давати слово різним людям. І культурні діячі так чи інакше мали це відчувати. Логічно, що культура йде в напрямку до різноманіття, а не до одноманіття і уніфікації.
Хоча, звісно, і на російські зразки орієнтувалися. В інтерв’ю люди розказували, що деякі практики фестивалів чи урбаністичного активізму вони приносили з Москви чи з інших російських міст: на 2012 чи 2011 рік це не було чимось страшним, сприймалося інакше, не так, як зараз.
Мені згадується доволі яскравий перформанс «Мумія диктатора», коли один з учасників «СТАНу» Ярослав Мінкін ходив по місту замотаний в бинти і просив людей написати на них прізвища репресованих за Сталіна родичів або ж писали імена відомих репресованих людей. Це дуже маленька акція, вона охопила доволі мало людей, але вона працює з важливими суперечностями в суспільстві. Мені здається, що це такий мікро-мистецько-соціальний активізм: він цікавий, і він на рівні, щоб про нього говорити і зараз.
– Олександре, на вашу думку, як стороннього спостерігача і на час діяльності «СТАНу» – луганчанина, чи мали ці перформанси, літературні виступи резонанс у колі Луганська, чи досягали цілей?
Олександр Poison Нечай: Щодо мешканців, напевно, навряд: це досягало більше культурного пласта, стосувалося неформальної публіки. В основному жителів менше турбували якісь культурні проблеми, більше – питання проживання.
– Що відбувалося тоді в культурному житті Луганська: чим займалася молодь, чи були якісь незалежні, цікаві процеси, з вашої точки зору?
Процвітала електронна музика, були субкультури, скейтери, графіті-фестиваліОлександр Poison Нечай
Олександр Poison Нечай: Із моєї точки зору, були: відбувалися байк-фестивалі, рок-концерти, рейви, опен-ейри, казантипські вечірки. Процвітала електронна музика, були субкультури, скейтери, графіті-фестивалі. Молодь це приваблювало: хто виростав, хтось цікавився, в 2005–2007 роках з’явився безлімітний інтернет – це сильно вплинуло.
Уже покійний Сергій Ситник організовував величезний фестиваль «Місто, в якому я живу», де каталися байкери, малювали графіті, стояли рампи із скейтами на центральній площі, грали важку музику в прайм-тайм о 9-й вечора в день міста. Зрозуміло, пересічна публіка була дещо здивована такому репертуару, але люди піднялися, танцювали. Сергій тоді не звертався в офіційні інституції.
Люди зазвичай або бояться незвичайного і його не чіпають, або бояться і на нього нападають. Було п’ятдесят на п’ятдесят. Припустімо, коли я, працюючи на радіо, фарбував волосся в червоний колір, мене ніхто не чіпав. Тикали пальцями – але це в будь-якому місті може статися, в будь-якій точці світу.
– Чи була політизація молодіжних неформальних рухів? Угруповання «СТАН» частково підтримало і Євромайдан, і, за спогадами учасників, Помаранчеву революцію, – тобто поділяли цінності, які тоді пропагувалися в Києві. Неформальна молодь орієнтувалася на Україну і була в опозиції до політичних процесів, які відбувалися тоді в Луганську?
Олександр Poison Нечай: У більшості ті, хто мав стосунок до рок-музики чи образотворчого мистецтва, були в опозиції до чинної влади, до Партії регіонів.
У 2004 році доволі багато чіпали альтернативну молодь якраз-таки за погляди. І дійсно в помаранчевому одязі було досить небезпечно ходити по місту. Моєму другові-художнику Ярославу Деркачеві за проющенківські погляди ламали ребра в бійці. В основному саме політичних неформальних об’єднань як таких – блоків і так далі – не виникало, але індивідуально підтримували проєвропейський вектор, Помаранчеву революцію і Євромайдан.
– Ярославе, ви перезаснували діяльність громадської організації «СТАН» в Івано-Франківську. Що спільного між луганським «СТАНом» і нинішнім?
Ярослав Мінкін: Мені здається, що в нашій розмові Луганськ видається як місто з іншої планети або всесвіту. На мій погляд, Луганськ – це звичайний обласний центр, який до 2014 року ніяким чином особливо не виглядав ні сепаратистським, ні проросійським або таким, який би хотів приєднатися до Росії.
Луганськ був і позиціонував себе як українське містоЯрослав Мінкін
Я зараз займаюся з цілою командою спеціалістів розвитком культурних процесів, в тому числі налагодженням діалогу між людьми з різних культурних сфер, може, навіть пластів суспільства. Мені важливо підкреслити, що в Луганську я особисто не відчував ніколи прагнення відокремитися від України або сказати, що ми зовсім інші, особливо не українські. Я вважаю, що Луганськ був і позиціонував себе як українське місто.
Питання в тому, що штучно робилося протиставлення сходу і заходу – Галичини і Донбасу. Це було вигідно, я вважаю, всім політикам в Україні для того, щоб отримувати більші політичні дивіденди.
Мені здається, що єдиний російський дискурс, який у нас був, – ми надихалися арт-групою «Війна», яка активно боролася з путінським режимом у Росії. Я живу в західній Україні, але мені досі дуже важливо підтримувати людей, які борються за демократію в Росії, Білорусі, в Узбекистані, Таджикистані й інших пострадянських країнах. Власне, наш досвід єдиним способом пов’язаний із Росією – що ми дуже часто протестували в тому числі на підтримку наших російських колег. Я, наприклад, виступав із текстами проти путінського режиму ще в далекому 2008 році, коли почалася війна в Грузії.
– Як в учасника угруповання «СТАН», яке припинило своє існування з подіями так званої «російської весни» в 2014 році, хочу запитати: що сталося? Костянтин Скоркін поїхав у Москву, ми запрошували його взяти участь в ефірі, але він сказав: «У мене абсолютно немає бажання повертатися до цих подій», Олена Заславська залишилася в Луганську і стала поетом угруповання «ЛНР». Як ви пояснюєте таку розбіжність?
Ярослав Мінкін: «СТАН», як і будь-яке інше об’єднання, – фактично модель суспільства в мініатюрі. У «СТАН» входили дуже різні люди з різними поглядами, ми намагалися знаходити консенсус або компроміс, як і в будь-якому суспільстві. Відповідно, коли суспільство розжарилося, коли сталася Революція гідності в Києві, то частина людей була змушена покинути Луганськ. Були екстремістські групи, які, наприклад, розвішували листівки з нашими друзями, в під’їздах.
Думаю, багато людей, які не сильно використовують критичне мислення, піддалися пропагандіЯрослав Мінкін
Машина російської пропаганди дуже активно діяла на Донбасі, і сказати, що людина там свідомо проросійська – складно, тому що багато людей на Донбасі недостатньо політично підковані, освічені, якщо їм починають по телебаченню, яке завжди говорить правду і нічого, крім правди, розповідати, що в Києві переворот коричневий, чума, з’їдені хлопчики, снігурі і так далі, – думаю, що багато людей, які не сильно використовують критичне мислення, піддалися пропаганді. У нашій організації відбулося приблизно те ж саме.
Була частина людей, яка менше виїжджала з Луганська в сторону Європи, менше спілкувалася з людьми за межами регіону – ці люди залишилися в Луганську і потім частково виїхали, в Росію в тому числі.
– Як комунікувати з луганчанами зараз із вільної частини країни?
Ярослав Мінкін: Я б навіть звертався за рецептами до Югославії, в якій я був кілька разів і намагався зрозуміти їхній досвід, а також до досвіду Молдови. Коли я в 2014 році запитав «Як же бути?», вони сказали, що головна помилка, яка була в Молдові, – що вони розірвали всі зв’язки з Придністров’ям, і тепер, через 30 років, відновити комунікацію і реінтегрувати Придністров’я просто неможливо.
Я вважаю, що ми повинні розділяти людей, які мають різні погляди, в тому числі які просто є жертвами кремлівської пропаганди, від людей, які здійснювали і скоюють злочини: вбивства, тортури, насильство, політичне залякування, зривання виборів і так далі. Якщо ми будемо це розділяти, тоді нам буде набагато легше будувати діалог. Я вважаю, що на окупованій території живуть і продовжують жити громадяни України, у них є українські паспорти, це – наша територія.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите).
