Яніна Гринцевич (Сташко) зі села Супраненти Островецького району народилася у французькому шахтарському містечку поблизу Лілля. Вона належить до покоління так званих «дітей Франції» – так називають громадян, які народилися у Франції перед Другою світовою війною. Загальне у всіх одне: після війни їхні батьки піддалися на радянську пропаганду і виїхали з Франції в Радянський Союз.
Загальне у всіх одне: після війни їхні батьки піддалися на радянську пропаганду і виїхали з Франції в Радянський Союз.
«99% з них, якби знали, яка реальність на них чекає, не поїхали б в СРСР», – говорить Білоруській службі Радіо Свобода син Яніни Гринцевич Чеслав Сташко.
За даними російського історика Віктора Земскова, станом на червень 1948 року число репатрійованих із Франції в СРСР громадян було 6991. У різні роки вони емігрували з Російської імперії, Австро-Угорщини та Польщі. Серед них було 1420 російських і 5471 осіб «українського або білоруського походження».
Білий пароплав
Пізньої осені 1946 року 17-річна Яніна Гринцевич разом із батьком Іваном та матір’ю Станіславою на великому білому пароплаві «Росія» прибули до Одеси. Разом із ними було ще 2800 репатріантів із Франції, яких радянські дипломати умовили повернутися на «історичну батьківщину».
Такий пароплав був не один, їхали і потягами. Більшість репатріантів були родом із західних губерній колишньої Російської імперії – Білорусі та України.
«Ми ж бо їхали як робітничий клас, а з нами на пароплаві їхали і ті, хто після революції втік за кордон. І чого вони поверталися? Їх тоді відразу за ґрати і конфіскація майна», – згадує Яніна Іванівна.
На білому пароплаві, яким сім’я шахтаря Гринцевича прибула до Одеси, дійсно були і пасажири, багатші від них, деякі навіть везли з собою автомобілі. У Гринцевича була тільки швейна машинка «Зінґер» і трохи грошей. Може, тому їм і пощастило.
Усіх пасажирів із Франції в одеському порту зустріли співробітники НКВС. Із першого і другого класу людей пересадили в товарні вагони і повезли в Сибір.
Документи Гринцевича співробітники НКВС вивчили, сказали, що «боргів» перед радянською владою у них немає, і відпустили.
Як жилося у Франції
У 1920-х роках, після Першої світової війни багато громадян міжвоєнної Польщі їхали на заробітки на Захід, важко там працювали, але заробляли добре, забезпечували сім’ї, ще й відкладали.
Іван і Станіслава Гринцевичі виїхали до Франції в 1929 році з Поставщини, їхня дочка Яніна народилася в 1930 році. У Західній Білорусі сім’я займалася сільським господарством, але землі було мало, тому й вирішили поїхати за кордон заробити грошей, щоб докупити.
У 1929 році як раз страйкували французькі гірники, тому робота для Івана Гринцевича знайшлася на вугільній шахті на півночі Франції.
«Спочатку батьки хотіли їхати до США. Але не пройшли медкомісію. Маму пропустили, а батька – ні, бо він був короткозорий. Тоді вирішили їхати до Франції», – розповідає Яніна гарною білоруською мовою. У 1946 році вона її не знала: коли приїхали, то перепитувала у матері кожне слово. Французькою ж тепер, після 72-х років у Білорусі, їй говорити складно, але може щось згадати, читати теж не розучилася.
У Франції від шахти батько отримав в оренду службовий будинок – двоповерховий, на чотири житлові кімнати. Іван заробляв добре, мати могла не працювати, була домогосподаркою. Їхня донька Яніна добре вчилася в школі, ходила до костелу. Там була недільна школа, в якій дітей переселенців із Польщі навчали польської.
«Ми чорного хліба там не їли, тільки білий, – розповідає Яніна Іванівна. – Чорний хліб я тут, у Білорусі, навчилася їсти».
Як вирішили повернутися
Коли Іван Гринцевич жив у Франції, то підтримував місцеву компартію, читав радянську пресу – газети «Правда» і «Известия», розповідає його онук Чеслав. Такі, як Іван, швидше повірили словам радянських вербувальників про «соціалістичному рай» на батьківщині, «державі рівних можливостей».
«Мені було 16 із половиною років, коли вирішили виїхати з Франції. Я була за батьківськими плечима, особливо ні про що не турбувалася, – згадує Яніна Іванівна. – Коли батько сказав на роботі, що збирається їхати в СРСР, то в адміністрації шахти його запитали: «Що тобі тут не подобається? Може, зарплату додати? Ти скажи, ми додамо. Навіщо тобі туди лізти?».
Іван відповів керівництву шахти: «Хочемо на батьківщину». Його попередили: «Подумай, адже шляху назад не буде».
«Більше, ніж тато, повернутися хотіла мама. Вона вважала, що оскільки у нас є долари, то на батьківщині купимо собі землю, тому що за Польщі у кого було багато землі, той і багатий був», – говорить Яніна.
Гринцевичі вже перед від’їздом із Франції в порту Марселя побачили великий радянський корабель із зерном.
«Ось яка потужна держава, – сказав Іван, – таку війну пережила, а здатна експортувати зерно».
В цей час в СРСР був страшний голод, люди їли кору і лободу. І вже в Одесі Іван побачив голодних радянських громадян, які просили шматка хліба.
Радянські вербувальники переконували відмовитися від французького громадянства, а якщо люди не погоджувалися, їм говорили, що якщо в СРСР їм не сподобається, то зможуть повернутися назад до Франції. Але повернутися було неможливо. Французькі паспорти у них забрали, радянських не дали.
Білоруський колгосп
Пращури Станіслави були уродженцями села Кама Поставського району, коріння Івана було в селі Супраненти Островецького району. Там жила його сестра, вирішили їхати до неї. Якийсь час «французи» жили в будинку сестри, потім побудували свій будинок. Три роки були одноосібниками, потім пішли в колгосп, тримали присадибне господарство.
«У колгосп ніхто не хотів, але змусили. Мали зерно, тому хліб був у нас. Жили важко, як під час війни».
Станіслава залишалася на домашньому господарстві, Іван працював польоводом, тваринником – куди пошлють. Відпрацював у колгоспі все життя. За одним винятком.
Одного разу на колгоспних зборах Іван сказав у присутності парторга і співробітника НКВС, що вони там дурниці кажуть, замість того, щоб працювати. За «підрив колективізації і колгоспного ладу» його покарали роком позбавлення волі, з якого він відбув десять місяців.
Далі Іван тримав язик за зубами – зрозумів, що тут «не Франція».
Після приїзду Гринцевичів у Білорусь Яніна багато хворіла, зміна клімату і харчування сильно відбилися на її здоров’ї. Зароблені у Франції гроші пішли не на землю, а на виживання сім’ї після переїзду і лікування дочки.
В СРСР Яніна далі вчитися не змогла: вона знала французьку та польську мови, білоруською і російською не володіла. Друзі залишилися у Франції, однолітки в білоруському селі іноді навіть дражнили її.
«Там вони були росіянами, бо ж приїхали з колишньої Російської імперії, а тут їх називали французами», – говорить син Яніни Чеслав Сташко.
Яніну врятувала швейна машинка «Зінґер», яку сім’я привезла з Франції. Вона шила навіть ночами – так багато було замовлень.
У білоруському селі Яніна Гринцевич вийшла заміж за Михайла Сташка, який працював в колгоспі електриком, народила дітей Чеслава і Анну.
У будинку Яніни зберігаються знімки з Франції, книги і журнали, видані перед їхнім переїздом. Вона їх зберегла – і за модними французькими журналами 1940-х шила ще в 1970-ті. Спроби налагодити листування з подругами закінчилися нічим – листи не доходили. Зв’язок із Францією обірвався.
Французька пенсія
Але одна ниточка зв’язку з Францією все ж відновилася – вже після того, як у 1969 році померла мати Яніни, Станіслава. У 1973 році французька держава знайшла в Білорусі Івана Гринцевича. Прийшов лист, в якому йому пояснили, що оскільки він працював у Франції багато років, то, згідно з французьким трудовим законодавством, йому призначена пенсія.
«У листі було написано: якщо ти живий, Іване, відгукнися, і ми будемо виплачувати тобі пенсію, – каже Чеслав Сташко. – Але діда одразу запросили в райвиконком і, посилаючись на КДБ, рекомендували відповісти, що він і так добре живе, і тому відмовляється від французької пенсії.
Дід мій був не надто грамотний, і тут вже я взявся за діло, – кажу йому, щоб без мене ніяких документів не підписував. Він так і зробив, нічого не підписав і – врешті-решт – отримав французьку пенсію».
Пенсію з Франції могли класти на валютний рахунок, перераховувати в радянські рублі або видавати в чеках «Внешпосилторга». Вирішили брати в чеках. Пенсія Івана становила близько 100 доларів. Це були чималі гроші на той час. Радянської пенсії йому нарахували 12 рублів.
За французькі гроші Гринцевич іноді купував у сільській крамниці виноградне вино, яке йому подобалося ще з часів життя у Франції, а онукам купував подарунки. Чеславу, який захоплювався спортом, купував хороші спортивні костюми. Хотів купити йому машину, навіть почав відкладати в банку гроші, але не встиг – помер у 1980 році. Після цього пенсію Івана з Франції ще отримувала його друга дружина.
В очікуванні зустрічі з батьківщиною
Коли посол Франції у Білорусі запропонував Яніні – як і іншим «дітям Франції» організувати поїздку на батьківщину, вона без вагань погодилася, хоча вже немолода і ходить із палицею – перенесла дві операції після переломів шийки стегна.
У посольстві обіцяли дати візу, організувати зустріч і розміщення в Франції.
Говорити про повернення матері на батьківщину вже пізно, вважає її син Чеслав. Відновлення справедливості зараз ніхто вже не вимагає – ні держава, ні люди. Ні матеріально, ні морально ніхто її не відновить.
А діти Яніни не відчувають себе французами, мову вони не вивчили, до Франції не збираються.
«У Білорусі мені подобається, для мене це батьківщина, змінювати її з якихось економічних чи інших причин не хочу. Будемо сподіватися, що колись білоруси будуть жити не гірше французів. Може, доживемо до цього часу, а, може, й ні», – міркує син Яніни Чеслав.
Оригінал публікації на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
