(Цей матеріал вперше був опублікований 5 грудня 2018 року)
Білорус Михайло Жизневський загинув під час Революції гідності п'ять років тому – 22 січня 2014 року – від пострілу в серце на вулиці Грушевського в Києві. Із ним прощалися у столиці України, а поховали в Білорусі – на кладовищі під Гомелем. Восени 2014 року в Києві відкрили пам’ятник Жизневському, пізніше він був нагороджений орденом Героя Небесної сотн та отримав звання Героя України. Його батьків приймав президент України Петро Порошенко: він призначив їм довічну стипендію. Але легше від цього не стало. Смерть сина змінила долю всієї сім’ї.
(Відео спецпроекту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» «Настоящее время»)
Від білоруського Гомеля до українського кордону – кілометрів 40. Після вбивства Михайла сім’я Жизневських у рідному місті-півмільйоннику перетворилася на ізгоїв. Їх ображали на вулицях і в лікарнях, до помешкання кілька разів намагалися пролізти незнайомі люди, поруч із будинком тривалий час чергували машини спецслужб, а могилу Героя України двічі оскверняли вандали.
«Був напис на дереві «ні фашистам» і пентаграма намальована. І замальовані були аерозольною фарбою герби – наш герб Погоня і український герб теж», – розповідає сестра Михайла Наталія.
Наталія Жизневська живе в радянській «хрущовці» на околиці Гомеля. Сюди вона щодня повертається після робочої зміни на одному з місцевих заводів. Навіть за білоруськими мірками скромна «двокімнатка» – перше житло, яке Жизневські змогли купити після багатьох років життя в орендованих помешканнях. Сім’я переїхала сюди вже після смерті Михайла – допомогли українські фонди і пожертви з України.
«Він вважав, що чинить правильно. І я вважаю теж, що він чинив правильно, він боровся за свої переконання. У нас в країні це неможливо, – зазначає Наталія. – Якщо починається якась боротьба за переконання – ти вже дисидент. Ось і все. Там, в Україні, люди бодай наважилися заступитися за себе і за свої права, а у нас цього не буде. У нас люди дуже боязливі, надто бояться за свою шкуру, щоб сказати: ми не раби, ми люди».
Зараз жінка залишилася сама: навесні цього року протягом місяця померли її батьки.
Вони кілька років просили перейменувати одну з вулиць в українській столиці в пам’ять про їхнього сина, але вулиця Жизневського в Києві досі так і не з’явилася.
Батько Михайла в одному з останніх інтерв’ю говорив, що назва вулиці іменем його сина збереже пам’ять про нього: «Адже фактично Мішу знають у всьому світі як борця за свободу, волелюбну людину. Чому ми не можемо вшанувати пам’ять [про нього] в Україні?».
Через п’ять років після трагічної смерті брата Наталія Жизневська відповідає на, можливо, головне для кожної сім’ї героїв Небесної сотні, запитання: чи потрібно було переконувати Михайла не їхати на Майдан і чи можна було це зробити.
«Не можна повернутися в минуле, не можна все повернути назад, – каже вона. – Я, напевно, спробувала б відмовити, як і будь-хто з вас, свого брата чи сестру. Будь-який родич тих, хто загинув на Майдані, спробував би відрадити своїх коханих людей від цього».
Українські друзі кілька разів запрошували Наталію виїхати з Білорусі до них, в Україну, але поки що вона не готова покинути те невеличке, що ще утримує її в рідному місті.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Розстріл Небесної сотні: що заважає покаранню вбивць
У Будинку профспілок відкрили частину «Музею Майдану» – фоторепортаж
5 років після Майдану. Чи справдилися мрії родини майданівців із «Веселої хати»
