"Коли навколо ні душі" або чому рішення Вакарчука було очевидним
Кілька років тому, коли стало ясно, що в суспільстві є запит на нових політиків, про Вакарчука говорили першим – він роздумував.
Поки думав, заробив імідж людини, яка вагається. Що похвально в людському плані, але вбивчо з політичної точки зору. Нерішучих політиків не люблять.
Зеленський перехопив "прапор" новизни, і почав агресивну агітаційну кампанію в стилі "свой пацан", і переміг. Бо не вагався. Принаймні на словах. Це люди люблять.
Побачивши на власні очі попит на нові обличчя, Славко таки вирішив йти в політику. Рішення було запізнілим, але дозволило зайти в парламент.
Проте кількісний склад фракції, яку завів Вакарчук в Раду, одразу вказував, що впливати на ситуацію в країні їм буде складно. І доведеться по-справжньому битись. Що не дуже притаманно самому Вакарчуку. Він радше про сенси, аніж про прикладну боротьбу.
Зараз Вакарчук склав мандат. Вже вдруге в своєму житті. І це теж було очікувано. Як мінімум для тих, хто бачив, як йому некомфортно в стінах Ради і як на нього тисне постійний пресинг з боку ЗМІ та всяких зливних бачків. Він явно почував себе самотньо в цих стінах.
Власне, незважаючи на хороші рейтинги, Зеленському так само некомфортно на Банковій.
Але саме ці рейтинги, і вуличний внутрішній голос "пацан сказал – пацан сделает" і не дозволяє Зе побачити очевидне. В нього за рік теж не вийшло кардинально змінити ситуацію. І судячи з його поведінки, і не визнає.
Внутрішні сумніви і небажання займатися тим, що "не твоє" підштовхнуло Вакарчука до того, щоб знову скласти депутатський мандат. Цього разу, напевно, востаннє.
Власне, те, що було його першочерговою метою, виконано – фракція з новими людьми в парламенті є. І тепер їм буде хоч і складно, але навіть легше, аніж з Вакарчуком. Бо не буде постійного озирання на публічність лідера ОЕ.
А рішення Вакарчука принаймні чесне. Бо справді – це просто не його.
