Лейтенант, командир взводу 3-го батальйону 51-ї окремої механізованої бригади Олександр Лобжин загинув 24 серпня при виході з Іловайська. Родина – мати й батько – шукали його майже два роки, а Олександр був похований як неупізнаний солдат на одному з кладовищ у Дніпрі. Про життя сина і байдужість чиновників, з якими зітнулась родина під час його пошуків, Радіо Свобода розповідає мати загиблого Алла Лобжина.
– Мій син дуже любив Україну і все, що з нею пов’язано. Син закінчив школу із золотою медаллю і вступив у Житомирський технологічний університет, хотів стати програмістом. Потім закінчив військову кафедру у Житомирському авіаційному університеті. Працював у банку.
Але почалась Революція гідності, син їздив до Києва на Майдан і бачив, як людей розстрілювали. А ще дуже переживав, коли Росія анексувала Крим.
Син із січня по квітень 2014 року постійно мене запитував, чи не прийшла йому повістка. Сашко дуже любив Україну і все, що з нею пов’язано; спілкувався виключно українською мовою. Я пригадую цікавий факт: син починав розмовляти українською мовою зі своїми російськомовними друзями – і вони переходили на українську мову.
– Коли він отримав повістку?
– 9 квітня 2014 року Сашкові зателефонували з військкомату і наказали за три години туди прибути. А вже 10-го числа син відбув до Новоград-Волинського у розпорядження 51-ї окремої механізованої бригади, два тижні провів на полігоні. А потім у складі бригади вирушив у зону бойових дій на Донеччину. Пізніше я з’ясувала, що бригада проводила низку рейдів і у Донецькій, і у Луганській областях.
– Як ви знали, де син перебуває?
– Олександр телефонував мені, але не називав, де конкретно бригада перебуває, натомість називав поштові адреси, куди я пересилала для нього посилки. Бо ж у ті перші місяці війни хлопцям були потрібні і бронежилети, і змінний одяг, і я то все йому пересилала. Знаючи свого сина, я розуміла, що частину посилки, а може, всі ті посилки він віддавав своїм бійцям: Олександр був лейтенантом, командував взводом зв’язківців і ніколи не залишав своїх бійців без необхідних речей.
– Коли Олександр востаннє з вами виходив на зв’язок?
– Це був день 24 серпня 2014 року: сказав, що у нього все добре, і просив мене не хвилюватись. А 25 серпня зв’язку з Сашком вже не було, але мені його товариш зателефонував і сказав, щоб я не турбувалась, тому що «просто зв’язок пропав». А ще за день я дізналась, що 3-й батальйон, у якому служив мій син, зазнав дуже великих втрат при виході з Іловайська.
– Як ви шукали сина?
– Ми з чоловіком їздили до військкомату, до штабу бригади, обдзвонювали побратимів і однополчан Олександра – але всі мовчали і нічого нам не говорили.
Пізніше військові припустили, що син потрапив у полон. Потім якісь шахраї нам почали телефонувати і вимагати гроші: «Ми знаємо, де є ваш Сашко, тільки треба заплатити гроші». Просили то тисячу доларів США, то більшу суму. Згодом цих шахраїв побільшало, вони стали навіть серед ночі телефонувати, це було так тяжко.
– Ви не звертались до поліції чи до спецслужб, аби виявити цих шахраїв?
– Звертались, – все без результату. Тисячі родин у таку ситуацію потрапили, ви ж розумієте. З часом я перестала гостро реагувати на ці дзвінки: я почала казати шахраям, що мій син живий і що він вже вдома. Це подіяло.
– І ви далі самотужки шукали сина?
– Так. Ми у вересні 2014 року об’їздили усі морги Дніпра (тоді Дніпропетровська – ред.), Запоріжжя, ми розпитували усіх, хто міг про нього щось знати, але ніхто нічого не знав… Аж раптом з’явився однополчанин Олександра, який нам сказав, що бачив востаннє Сашка 24 серпня і що при виході з-під Іловайська колона українських військ потрапила під щільний вогонь супротивника і 51-а бригада зазнала багато втрат.
У січні 2016 року нам зателефонувала мати одного із загиблих і повідомила, що Олександр може бути похований на кладовищі серед невпізнаних воїнів у Дніпрі
Тільки у січні 2016 року нам зателефонувала мати одного із загиблих бійців і повідомила, що Олександр може бути похований на Краснопільському кладовищі серед невпізнаних воїнів у Дніпрі. Ми почали телефонувати до СБУ, до Міністерства оборони, питати, як там сталось, що нас не повідомили, при тому, що ми здали аналіз ДНК. Схоже, така у нас країна: якщо особисто не болить якась справа, то нікого ця справа і не обходить.
– Коли Олександр повернувся додому?
– У березні 2016 року. Син упізнаний за ДНК. Ми зібрали документи, необхідні для перепоховання, і привезли сина додому, де й поховали 2 квітня на нашому цвинтарі. Тепер мій син, вважайте, вдома, я можу сходити на його могилу і з ним «поспілкуватись». Але мені болить, що сотні матерів і батьків шукають свою дитину, котра спочила після смертельного бою у могилі як «тимчасово не упізнаний солдат».
