Юрій Опока: «Відмова від прозахідного курсу, загроза проросійської політики і загроза незалежності – це інгредієнти українських революцій»

Олена Лаущенко

Сила позитивного прикладу України не спрацює для повернення окупованих територій, вважає керівник Львівського медіафоруму Юрій Опока. Він вивчає поведінку України на міжнародній арені, її позиціонування і очікування від неї з боку інших учасників міжнародних відносин – докторантуру на цю тему закінчував в Інституті міжнародних відносин Варшавського університету. Коли російські лідери бачать вікно можливостей для відвоювання своїх колишніх сфер впливу? Та які три складові запускають революції в Україні? ​Про ці закономірності Радіо Свобода розпитало Юрія Опоку.

Міжнародні ролі України та «рецепт» українських революцій

– У 2013-2014 роках я жив у Києві й працював політичним оглядачем у журналі «Фокус». Революція 2014 року, окупація і війна закономірно загострили моє зацікавлення міжнародною політикою України. Часто виникало одне й теж питання: чому на 25-му році незалежності Україна опинилася там, де опинилася. Тоді ж керівництво УКУ запропонувало мені стипендію на навчання на докторантській програмі за кордоном. Я обрав Польщу й восени 2014 року переїхав до Варшави. Там три роки жив і навчався в Інституті міжнародних відносин Варшавського університету.

Тема моєї дисертації стосується зовнішньої політики України в Євроатлантичному просторі в період від 1991 до 2017 року. Як методологію я використовував «теорію міжнародних ролей», котра передбачала аналіз поведінки України на міжнародній арені, її позиціонування і очікування від неї з боку інших учасників міжнародних відносин.

Я побачив, як Україна вибудовувала власне позиціонування у світі в різні роки й при різних владах. Які ролі є стабільними й незмінними, а які – мінливими й контраверсійними. Наприклад, «прозахідні міжнародні ролі» домінували в публічній міжнародній комунікації України завжди і при всіх президентах, але як тільки риторика керівництва держави різко змінювалася, і влада починала ставити під сумнів доцільність європейської інтеграції – активна частина українського суспільства реагувала і виправляла «збій» курсу.

Так було і у 2004-му, і у 2014-му. Це «рецепт» українських революцій, який складається з трьох головних інгредієнтів: відмова від прозахідного курсу, видима загроза проросійської політики і загроза незалежності української держави. Ці три інгредієнти мають значно більшу мобілізаційну і консолідуючу силу, аніж виклики корупції, права людини чи соціальна проблематика.

Москва – Вашингтон – Україна

– Стосунки України і Росії завжди були непростими і залежали від стосунків Росії та Заходу. Критики європейської інтеграції часто кажуть, що не варто будувати союзи зі США і ЄС, адже це провокує Росію. Мовляв, якщо ми хочемо миру і співпраці – то потрібно зберігати нейтральний статус і дружити із заходом і сходом.

З 2014 року таких розмов поменшало, але в Україні є ще впливові партії, котрі вибудовують навколо цієї тези зовнішньополітичні доктрини, як, наприклад, ОПЗЖ. Накопичується втома українців від євроатлантичної інтеграції, і водночас втома західних демократій від України. Боюся, що риторика, котру ми вважали пройденим етапом, відновиться і зміцніє в нашому інформаційному просторі.

Чим кращі російсько-американські стосунки, тим гірші справи в України «на всіх фронтах»: і з Заходом, і з Росією. В історії було три важливих перезавантаження російсько-американських відносин. Всі вони були пов’язані зі зміною влади у Кремлі й приходом нового президента.

У перші роки президентства Єльцина західні столиці і Москва тиснули на Україну через ядерну зброю і Чорноморський флот. Перші роки президентства Путіна – кольчужний скандал, за яким йде остаркізм Леоніда Кучми й конфлікт на Тузлі.

Перші роки президенства Мєдвєдєва. У Москви й Вашингтону «медовий місяць», а паралельно починається війна з Грузією і «газова війна» з Україною. Київ подається як ненадійний партнер. Це така стратегія. Як тільки російські лідери налагоджують відносини з Вашингтоном – вони бачать вікно можливостей для відвоювання своїх колишніх сфер впливу. Як тільки відносини погіршуються – вони відступають.

Києву не вигідно, щоб Москва мала добрі стосунки зі Західними партнерами. Тоді зростає ризик, що Україна стає розмінною монетою у великій грі, як Польща під час Ялтинської конференції.

У 2014 році окупація Криму і війна на Донбасі кардинально змінили традиційне позиціонування України як масштабного гравця на пострадянському просторі і як близького партнера Росії. Ці дві міжнародні ролі були повністю скасовані. Київ практично заморозив будь-яку діяльність в рамках СНД, а відносини з Росією перейшли в площину гарячого конфлікту.

Повністю від фактору Росії у зовнішній політиці України не вдалося позбутися і навряд чи коли-небудь вдасться. Петро Порошенко випрацював дві синхронні риторичні стратегії на російське питання. Він на всіх можливих майданчиках наголошував, що російський режим – це агресивний і непередбачуваний гравець. Він часто позиціонував Україну як потенційного «цивілізатора» або «демократизатора» Росії, щоб не скотитися лише у деструктив та критику. Мовляв, Україна знає Росію, а росіяни знають українців, а отже, успіх України буде позитивним кейсом для здорових демократичних сил в Росії, котрі прагнуть побудувати нову ліберальну державу. Така собі сила позитивного прикладу.

Ідеї про силу позитивного прикладу часто лунали і щодо стратегій деокупації Донбасу. Мовляв, нам потрібно побудувати заможну і привабливу Україну і тоді невизнані республіки самі повернуться до України. На мою думку, це малоймовірний сценарій.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

День Збройних сил України: 9 головних боїв армії проти гібридних військ Росії

У свідомості багатьох людей і в Росії, і на окупованих територіях Україна залишається карикатурною державою, котра не є життєздатною без підтримки Західних держав. Цей стереотип не порушать жодні реформи, адже інформаційний порядок денний конструюється саме так.

Лише добрий приклад – це така собі мотивація. Ми межуємо з європейськими державами і 30 років їхній приклад працював для України умовно. Тобто з такою швидкістю ми ще 30 років можемо реформуватися й інтегруватися з ЄС. Більшість радикальних євроінтеграційних кроків ми робили не через позитивний приклад, а через те, що не мали вибору: або просили гроші, або шукали захисту. Це, мабуть, будуть ефективні фактори й для Донбасу. Вони повернуться або тому, що їм конче потрібні будуть гроші (їжа, ресурси), або у пошуках захисту, або, звичайно, через повернення силою, хоча це малоймовірний сценарій.

Міжнародна політика пандемії

– Пандемія Сovid-19 стала серйозним фактором міжнародних відносин. Ускладнилися відносини на лінії Пекін-Вашингтон. Ці відносини не були простими, проте американські вибори і удар вірусу по США підштовхнули Білий дім до пошуку винних. Цього разу головними відповідальними є китайський режим, котрий приховував правду про вірус.

Процеси всередині Європейського союзу теж ускладнилися. Коли Італія потрапила у наймасштабнішу медичну кризу століття – вона шукала й просила про допомогу, але уряди інших країн реагували, м’яко кажучи, обережно. В один момент всі усвідомили, що вірус увірвався у Європейський Союз і тут треба найперше дбати про себе і своїх виборців, а вже потім допомагати сусідам.

Як у літаках – спочатку маску на себе, тоді на дітей. Керівництва європейських держав призупиняли експорт медичних товарів й, наприклад, італійці чи іспанці не могли купити чи дістати необхідних масок, антисептиків чи іншої медтехніки з сусідніх держав. Це викликало грандіозну хвилю обурення, зокрема в Італії. Рівень євроскептицизму під час гострої фази пандемії зашкалював.

Брюссель опанував ситуацію аж через декілька тижнів. Грандіозна економічна криза, котра замайоріла на горизонті, штовхає до співпраці. І ми вже бачимо, як італійський прем’єр дає інтерв’ю нідерландським медіа й пробує безпосередньо розмовляти з виборцями, мери італійських міст пишуть спільні колонки у німецькій пресі, президент Франції активно спілкується з англомовними медіа ЄС, те саме робить прем’єр Іспанії і багато інших політиків різного рівня з різних країн Європейського союзу. Вони раптово зрозуміли просту річ: якщо їм важливо зберегти ЄС, то з громадянами потрібно спілкуватися безпосередньо, й бажано ініціювати загальносоюзну дискусію, щоб пояснити логіку і мотиви дій національних держав. А головне, щоб пояснити, навіщо їм ЄС взагалі.

Адже те, що за 2 місяці перестав існувати Шенген, повернулися кордони, а Брюссель фактично зник з порядку денного – цей факт може бути або неприємним історичним моментом, або репетицією розпаду Європейського союзу. Те, що було немислимим, стало реальним і навіть ефективним перед серйозною загрозою. Раніше ЄС не міг справитися з кризою біженців, але національні держави могли. Тепер він не може справитися з пандемією, але можуть національні держави. Це дуже загрозливі дзвіночки для єврооптимістів.

Паралельно включаються інші держави, й це ще більше відтінює внутрішньоєвропейські виклики. Китай взагалі пробував запускати глобальну пропагандистську кампанію й розбудовувати Soft Power. Мовляв, дивіться, як партія справилася з вірусом – рішучість, швидкість, дисципліна, ось що потрібно в час кризи, а не обговорення, демократія і всі інші соплі. До речі, наш президент, як і багато співвітчизників, потрапили у цю пастку.

Пам’ятаєте, як в одному з відеозвернень він якось говорив про м’якотілий лібералізм, котрий призвів до катастрофи в деяких країнах Європи? Щоправда потім з’ясувалося, що китайці маніпулювали статистикою, зменшували кількість смертей і приховували сам факт епідемії, щоб дешево купити на планеті все, що необхідно. Думаю, будуть й інші неприємні факти.

Росія, мабуть, подивившись на Китай, теж спробувала збудувати імідж ефективної та сильної держави. Літаки у США, у Італію, ще по якихось країнах. Техніка, медтовари, бригади лікарів, медконвої – усе з гаслом «З Росії з любов’ю». Усе це в час, коли держави західного табору зациклилися на собі.

Ця допомога більше символічна, але такі дії покращили імідж країни і за кордоном, і всередині. Часом на власних громадян такі акції впливають більше, аніж на реципієнтів допомоги, адже підштовхує гордитися власною країною й збільшує рівень впевненості у власній державі, а найголовніше, у професійності й доброті влади.

Україна теж реагувала досить впевнено. Відрядження медиків і надсиланя антисептиків в Італію була помітною подією як для українців, так і для італійців. Міністр закордонних справ Італії Луїджі Ді Майо зустрічав вантаж і подякував українцям за допомогу, про прибуття лікарів розповідали італійські медіа, а міністр закордонних справ Дмитро Кулеба опублікував у впливовій газеті Repubblica текст з підтримкою італійців і особистими згадками про канікули в Італії, коли йому було 13 років. Треба віддати українській владі належне: кампанія виглядала добре і по-людськи.