Думаючи про Україну, пам'ятай Білорусь
В перекладі з диктаторської мови фраза Олександра Лукашенка про те, що "він не тримається за президентське крісло" означала лише одне: що Лукашенко зубами вп'явся в це саме крісло й готовий бити своїх суперників у прямому значенні цього слова. Що режим буде не реєструвати їх й кидати до буцегарні. Із суперниками Лукашенка, щоправда, також біда: Віктор Бабарико очолював білоруський банк "Газпрому", що може свідчити про його керованість з Москви...
Цікаво, що самому Лукашенку вдавалося підтримувати імідж такого собі саботажника процесів поглинання Білорусі Росією. Він постійно щось розповідав про незалежність своєї країни, яку він буде захищати до останнього. І це викликало змішані почуття як в Києві, так й в інших європейських столицях. "Бацьку" вдавалося залишати за собою образ хитрого патріота, якому дуже важко, але який маневрує й водить Путіна за ніс у питаннях створення союзної держави. Імідж такого хитруна підтримувався картинками його зустрічей з російським лідером, коли Лукашенко й Путін залишали такі зустрічі з невдоволеними обличчями й роз'їжджалися у різних напрямках. Цікаво, що Лукашенку вдавалося зберігати загадковий вигляд й тоді, коли його країна демонструвала буквально васальну залежність від РФ. Наприклад, голосуючи, фактично, на підтримку позиції РФ й проти України в ООН. Або коли українського громадянина Гриба заарештовували на території Білорусі агенти ФСБ і переправляли його на територію РФ. Навіть ці, явно не дружні по відношенню до України події не змінювали відчуття багатьох людей, що Лукашенко "не такий простий", "не здасть Білорусь", "що інакше він у цій ситуації не міг вчинити", і "що так треба заради великої надмети". А надмета – це зберегти хоча-б формальні ознаки незалежності Білорусі й продовжувати маневрування між двома світами, інколи надихаючи європейських політиків проєвропейськими заявами.
Багато хто й досі вважає, що Лукашенко, звісно, зазирає в очі Путіну. (Мабуть, хоче там щось побачити). Але при цьому Олександр Григорович тримає у кишені своїх штанів величезну, м'ясисту дулю. Аби не напружувати ситуацію, зовнішній світ, по-суті, вибачив нинішньому білоруському режиму фізичне усунення й зникнення політичних діячів. Скандал, який спалахнув у зв'язку з оприлюдненням інформації про таємні могили, у яких ховали вбитих політиків, не набув серйозного розголосу у світі. Аналітики вирахували, що розкручування цієї історії на руку саме Москві, яка отримає додаткові важелі впливу на "бацьку" й відштовхне його від цивілізованого світу.
Та з нинішніми президентськими виборами в Білорусі, схоже, крапки над "і" будуть розставлені. А приємні міфи розвіяно. Епоха таємничих реверансів й загадкових заяв наближається до фінішу. Лукашенко потребує підтримки Кремля у війні з власним народом. Європа у таких війнах участі не бере й допомоги не надає. Схоже, що президент з 26-річним стажем на цій посаді, розуміє: проведення чесних виборів означатиме кінець його диктаторської кар'єри. І він свою ставку зробив. Ймовірно, Москві Лукашенко готовий заплатити будь-яку ціну. І ця ціна й у цій грі відома – це Білорусь.
Сучасна історія цієї держави є дуже повчальною для українців. Постійні маневрування, ілюзія тихого саботажу поглинанню, зазирання в очі Путіну, реверанси зовнішньому світу й натяки на те, що "ситуація під контролем" лише відтерміновують трагічний розвиток подій.
І ще один важливий висновок: ми маємо врахувати помилки братньої Білорусі. Подібний сценарій не повинен пройти в Україні. Щоб краще усвідомити причини й наслідки подій, я поспілкувався з білоруським, а нині вже й польським журналістом Русланом Шошиним.
Варто отриману інформацію про ситуацію в Білорусі співвіднести з тим, що відбувається в Україні. Хто і як насичує інформаційними каналами телевізійний простір. Якою є кадрова політика від ОП до місцевих начальників. Зрештою, які сценарії, таємні домовленості і технології в боротьбі за владу та геополітичне панування спробують реалізувати й в нашій країні. Думаючи про Україну, пам'ятай Білорусь.
