Скасування звань як етап декомунізації
Чотири роки тому ми розпочали важливий для державотворення процес декомунізації країни. Важливий передусім для того, щоб ланцюги тоталітарного минулого не тримали Україну прикутою до кривавої стіни російського імперства. І не в останню чергу для того, щоб комуністична ідеологія зрештою опинилася там, де їй саме місце – на цвинтарі історії.
Першими кроками декомунізації стало перейменування українських міст і вулиць, а також знесення монументів вождю пролетаріату і за сумісництвом агенту німецької розвідки – Володимиру Леніну. Другим етапом мала бути люстрація. Як і у посткомуністичних державах Східної Європи, люстрація в Україні мала застосовується до високопосадовців комуністичного режиму, колишніх агентів КДБ, українофобів і до всіх членів компартіі тощо. Така люстрація була проведена зокрема у Чехії, Польщі, Німеччині, Угорщині, Румунії, Грузії, Литві, Латвії, Естонії та інших державах. В нас, як завжди, люстрацію очолили самі колишні комуністи і агенти КДБ в резерві. Адже це прекрасний інструмент отримання і утримання влади. Тому і наша доморощена люстрація є суб'єктивною і вибірковою. Але що можна вдіяти, якщо по суті країною керують колишні кандидати в члени КПРС.
Тепер щодо державних нагород, якими радянське керівництво щедро нагороджувало не найдостойніших, а тих, хто найвправніше вислужився перед владою. Звання заслужених і народних: артистів, діячів культури, вчителів, лікарів, юристів тощо, мали б назавжди піти у небуття відразу після проголошення незалежності України. Але на жаль перефарбовані комуністи вирішили собі і надалі залишити цей важливий інструмент впливу – роздавання державницьких подачок. А це завжди призводить до знецінення праці і її виконавців, адже чим гірші тисячі вчителів, лікарів, юристів і артистів ніж їхні "заслужені" і "народні" колеги? Нічим!
І так утворилася вже нова кон'юнктура, мало чим відмінна від старої.
Інколи щоправда і вона давала збої. Так у 2005 році лідер групи ВВ Олег Скрипка відмовився від звання заслуженого артиста України, а поетеса Ліна Костенко – від звання Героя України. Таким чином видатні митці показали владі, що найбільшим досягненням людини є не дароване їй звання, а чесне і заслужене ім'я, якого самі можновладці ніколи не матимуть. Треба ще зауважити, що саме у той час, коли Ліна Костенко відмовилася від звання героя, Олексій Іванович Порошенко це звання отримав із усіма належними знанню привілеями.
То не питайте, чому буксує декомунізація, а просто подивіться на перелік наших "народних героїв" і зрозумієте – поки вони живуть нічого не зміниться.
Але це не означає, що слід перестати боротися. Це значить ми маємо бути свідомими того, що боротьба за вільну і незалежну Україну ще триває і передусім у мізках і серцях наших громадян. І у цій боротьбі ми не маємо права здавати наших позицій, адже всього 27 років тому ми жили зовсім у іншій країні, з зовсім іншою ідеологією і зовсім іншими життєвими пріоритетами. І вірили не у Бога, не в Україну і не у загальнолюдські цінності, а у гіпотетичне світле радянське майбутнє з його народними і заслуженими артистами, п'ятилєтками і первомаями, Афганами і армійською дідовщиною.
Але вернемося до звань і артистів, що їх отримували. Наприклад, покійний Йосип Давидович Кобзон. Безсумнівно, він є уособленням радянської епохи. Своє звання народного артиста СРСР від відпахав по-повній, прославляючи "великий і могутній" від Камчатки до східного Берліну. Але, яке відношення до незалежної України мала ця особа, крім того, що тут вона народилася? Ніякого! І тим не менше, до травня 2018 року Кобзон значився народним артистом України, проти якої розлючено і безжально виступав на мітингах російських квазі-утворень лнр і днр. І лише завдяки рішенню РНБОУ це звання було з нього знято.
Тепер щодо нового подання до РНБОУ з вимогою ввести подібні санкції до трьох російських і чотирьох українських виконавців, маючих почесні державні звання нашої країни. Щодо Кіркорова і Баскова, співаючих оди путіну, гадаю, зрозуміло усе. Не народні і не України! Інша справа це відомий режисер Володимир Бортко, який зняв справді дивовижний фільм "Собаче серце". Він свідомо веде антиукраїнську пропаганду, взагалі не визнає українців окремим народом і вважає, що Україна має бути частиною російської федерації. І це при тому, що він де-юре є народним артистом України. Найпоширеніша фраза Володимира Бортка: "український і російський народи це один і той же народ".
Щодо українських виконавців, згаданих у постанові.
Основним критерієм, за яким визначалося неправомірне володіння державними званнями України цих артистів є участь у державних концертах країни – агресора. Не у корпоративах і днях народження на терені сусідньої держави, а саме участь у заходах, які підносять і прославляють країну, яка анексувала український Крим, розв'язала війну на Донбасі, вбила тисячі українських громадян і посадила у тюрми десятки і сотні українських патріотів.
Як пояснити сироті, батька якого вбили у Іловайську російські військові, чому українські артисти розважають вбивць і ненависників України? Як пояснити, чому народна артистка України не вважає її батька захисником вітчизни, й більше того вважає вбивцею? Як пояснити, чому її батько одягнув військову форму з тризубом і пішов воювати за незалежність від Росії, а вихолощений молодик у Москві одяг форму з колорадською стрічкою і поздоровляє росіян з днем перемоги? Чи має це якісь пояснення?
Направду, кожен діє у рамках свого сумління. Кожен має право висловлювати свою життєву позицію, де хоче і як хоче. І через пісенну творчість тощо. Але й держава повинна мати свою непереборну і непохитну позицію. І якщо у когось вистачає волі забрати паспорт України у колишнього грузинського президента, який між іншим показав колись справжній приклад волі у протистоянні з російськими загарбниками, то чому не вистачає політичної волі позбавити звань і регалій відвертих ворогів України. Або тих, кому її доля абсолютна байдужа. Або тих, хто залюбки віддався б за шматок хліба з медом у рабство до північного сусіда. І якщо не вистачає волі у того, хто справді ще три-чотири роки тому міг скасувати накази своїх попередників, то принаймні у деяких народних обранців вистачить волі подати постанову. А можливо й переконати парламент за неї проголосувати.
Наступним кроком буде законопроект про скасування усіх пострадянських звань і нагород. Адже все це і називається процесом декомунізації. І деРосіїзації тощо.
