У січні цього року відбулася прем’єра британського фільму «Мюнхен», знятого Крістіаном Швоховим за сценарієм Бена Пауера. Багато глядачів у різних країнах встигли його переглянути, зокрема і в Україні.
Доводилося читати міркування деяких українців: мовляв, це фільм про сьогоднішню ситуацію. Але чи так?
Фільм-покаяння
У ніч з 29-го на 30-те вересня 1938 року очільники чотирьох держав (Німеччини, Англії, Франції та Італії) підписали в Мюнхені угоду, яка дала старт розчленуванню Чехословаччини.
Мине небагато часу, буквально кілька місяців, і в березні 1939 року ця економічно розвинута країна, яка мала великий військовий потенціал (зокрема, була одним з провідних світових експортерів зброї), перестала існувати. Вона опинилася під контролем нацистської Німеччини.
Відповідно, німці скористалися її економічними ресурсами й військовою потугою. Так, значні запаси зброї колишньої чехословацької армії дозволили німцям озброїти 9 піхотних й 5 танкових дивізій. У самій же Чехії існували потужні військові заводи, які після окупації німцями країни почали працювати на Верхмат.
Наприклад, заводи «Шкода» з часу німецької окупації й до початку Другої світової війни виробили майже стільки військової продукції, скільки за той час виробила військова промисловість Англії.
Не будемо говорити про складні перипетії, які привели до Мюнхенської угоди й краху Чехословаччини. Справді, тут можна провести чимало цікавих паралелей з українською ситуацією, починаючи з 2014 року. Зрештою, Мюнхенська угода та її наслідки мали стосунок до частини українських земель – Закарпаття. Це могло б бути окремою темою розмови.
Чемберлен пішов на поступки Гітлеру і...
Але повернемося до фільму «Мюнхен».
Власне, там не показуються події, які привели до Мюнхенської угоди. Та й багато учасників цього дійства опиняються фактично поза кадром. Основні тут історичні особи першого плану – прем’єр-міністр Англії Невілл Чемберлен й німецький фюрер Адольф Гітлер. Проте все таки головні персонажі – помічник англійського прем’єра Гью Легат і німецький чиновник Пауль фон Гартман, наближений до Гітлера. Колись вони разом навчалися в Оксфорді, були друзями. Але їхні шляхи розійшлися. Та й в плані політичному вони опинилися по різні сторони барикад.
Однак у суворі часи укладення Мюнхенської змови їхні шляхи сходяться. У руках Пауля опиняються документи, з яких випливає, що Гітлер не збирається обмежуватися анексією чехословацьких територій. Його ціль – велика війна й встановлення німецької гегемонії в Європі. Пауль, попри немалі труднощі, передає цей документ Гью. Останній же – Чемберлену. Більше того – Гью влаштовує зустріч Пауля й Чемберлена.
Однак Чемберлен не хоче вірити в те, що Гітлер хоче війни. Вже літньому Чемберлену, якому дошкуляють хвороби, хочеться спокою й миру. І він наївно вірить, що йдучи на поступки Гітлеру, йому вдасться забезпечити мир у Європі.
Реальний же Чемберлен незадовго перед підписанням Мюнхенської угоди, 27 вересня 1938 року, сказав таке: «Дуже жахливою, фантастичною й неправдоподібною уявляється сама думка про те, що ми повинні тут, у себе, рити траншеї й приміряти протигази лише тому, що в одній далекій країні посварилися між собою люди, про які нам нічого не відомо».
Отакої, для Англії в той час Чехословаччина була «далекою країною», про яких англійцям «нічого не відомо»!
Сюжет фільму «Мюнхен» мав певну реальну основу. Деякі високопоставлені німецькі генерали були проти війни, яку Гітлер хотів розв’язати в Європі. Вони навіть планували усунути фюрера. Відповідно, прагнули й таємно інформувати очільників великих західних держав, зокрема Англії, про його плани. Але коли побачили, що ці очільники піддаються на гітлерівський шантаж і блеф, генерали облишили свою затію про усунення Гітлера.
Справа «розширення простору» для німців, яка активно пропагувалася в тогочасній Німеччині, почала видаватися їм виграшною – навіть коли для цього доведеться застосувати військову силу.
У фільмі «Мюнхен» очільник Англії Чемберлен постає в не найкращому світлі. Від нього залежить багато. І справді, так було. Він міг би стримати агресивні апетити Гітлера. Але Чемберлен цього не робить. Він потурає німецькому фюреру. Повернувшись до Англії, говорить своїм співвітчизникам, що привіз мир. Насправді ж, видає бажане за дійсне.
Це фільм попередження: не треба потурати агресору, бо це може мати страшні наслідки
Герой фільму Гью Легат, повернувшись разом із Чемберленом додому, каже своїй дружині, що буде війна. І справді, не мине й року, як розгорнуться широкомасштабні військові дії в Європі.
Фільм «Мюнхен» можна сприйняти як фільм-покаяння «за гріхи Чемберлена». Але швидше це фільм попередження: не треба потурати агресору, бо це може мати страшні наслідки.
Чи не тому в нинішній ситуації з Україною, яка опинилася перед лицем російської агресії, саме Англія із західноєвропейських країн зайняла найбільш жорстку позицію щодо Росії й надає нам реальну допомогу, в т. ч. зброєю. Бо в Англії засвоїли уроки історії. І одним зі свідченням цього – фільм «Мюнхен».
Україна не піде на Мюнхен
Попри певні схожості ситуації з Мюнхенською угодою й ситуації реального російсько-українського протистояння, яке започатковане в 2014 році й має військову складову, все ж є певні відмінності – до того ж суттєві.
- По-перше, Чехословаччина наприкінці 1938 року опинилася в стані політичної ізоляції. Чехословацька дипломатія не зуміла забезпечити собі підтримку з боку провідних західноєвропейських демократичних держав – Англії та Франції. Україна же в 2014-2015 роках, якій Росія хотіла влаштувати «федералізацію» (зокрема, й з допомогою Мінських домовленостей), як Німеччина в 1938-1939 роках влаштувала «федералізацію» Чехословаччині, все ж у такій ізоляції не опинилася.
Хоча, можливо, українцям хотілося б більшої підтримки й допомоги з боку США та західноєвропейських держав, але така підтримка була. І її треба цінувати. Та й українська дипломатія виявилася на непоганому рівні.
- По-друге (і це, певно, найголовніше!), очільники та й загалом населення Чехословаччини напередодні Мюнхенської угоди виявилося неготовим до протистояння німецькій агресії – незважаючи на свої великі військові ресурси. Ще 18 вересня 1938 року тодішній президент цієї держави Едвард Бенеш таємно звернувся до очільників Німеччини, а потім Франції та Англії, погодившись віддати німцям Судетську область. А далі настала «повзуча капітуляція». Російські очільники теж, схоже, в 2014 році сподівалися на «повзучу капітуляцію» України. Не вийшло.
Українці показала, що навіть маючи розвалену армію, здатні себе захищати.
Звісно, в Україні капітулянтські настрої не зникли. Дуже чітко вони виявилися на президентських і парламентських виборах 2019 року, коли чимало українців голосували «за мир».
На жаль, до багатьох так і не дійшло, що миру з Росією не буде – принаймні в найближчому майбутньому. І це треба розуміти.
Однак є критична маса людей, близько третини населення (а можливо, і більше), які готові захищати країну.
Це той важливий чинник, який стримує агресора.
Сподіваємося, що Україна зуміє вистояти. Й Мюнхен не повториться.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
