Енергетична політика за часів Зеленського дедалі більше перетворюється на гримучу суміш із популізму й імітації, пише «Український тиждень». Автор статті Олександр Крамар переконує, що зараз втрачаються навіть ті незначні здобутки в зміцненні енергетичної незалежності країни, які були досягнуті в попередні періоди. Якщо найближчим часом ситуація кардинально не зміниться, то дуже швидко стане зрозуміло, що довгострокові інтереси енергетичної безпеки країни продані за короткочасні вигоди для окремих гравців і лобістів нарощення імпорту на український ринок більшості енергоресурсів. А зароблені такими гравцями та їхніми партнерами в Україні швидкі гроші обернуться втратами й довгостроковими негативними наслідками для всієї країни.
Сам Зеленський, на думку дописувача, не розуміє, що насправді відбувається, але вдає, що щиро вболіває, щоб енергетична політика держави була спрямована на захист інтересів маленького українця. Яскравим прикладом цього стала низка піар-заходів наприкінці 2019 року, як-от розміщені в мережі та показані по телебаченню ролики з енергетичних нарад за участю гаранта.
Тим часом ситуація в реальній енергетиці стрімко погіршується. Якщо в січні-травні 2019-го видобуток газу зріс на 4,2% порівняно з 2018 роком, то з червня він став стрімко зменшуватися. Причому спад зумовлюють головним чином підприємства з державної групи «Нафтогаз». У зв’язку з цим у дописувача виникає занепокоєння наявність серед топменеджерів «Нафтогазу» людей, які пов’язані зі структурами, що є одними з найбільших імпортерів газу в Україні й при цьому просувають аргументацію про недоцільність збільшення його внутрішнього видобутку.
Логіка заробляння легких грошей на імпорті замість розвитку внутрішнього газовидобутку здатна вже незабаром призвести до відновлення прямих поставок газу для українських споживачів російським «Газпромом». Про наслідки для України нового курсу в енергетиці йдеться в статті«Дурість чи злочин».
Пора всім українцям тверезішати, перестати чекати дива і братися за роботу. Адже багато що буде вирішуватися саме в цьому, 2020 році, переконує в тижневику «Новое время» соціолог Ірина Бекешкіна.
Навівши статистику, яка свідчить про впевненість більшості українців в покращення рівня життя у 2020 році, і навіть готовності на певний час терпіти матеріальні труднощі, якщо це приведе до успіху країни, дописувачка наголошує, що цим владі варто було б скористатись. Адже бувають у житті людини і в житті країни моменти (саме моменти), коли відкривається вікно можливостей. І дуже важливо зловити фортуну, яка, як відомо, дама мінлива.
В цьому році потрібно не упустити шанс здійснити ті перетворення, без яких країна не зможе бути успішною. Будь-які, навіть найнеобхідніші реформи матимуть успіх, якщо їх підтримує суспільство, і ефективною буде та влада, якій суспільство довіряє. І навіть якщо необхідні реформи болючі, популярна влада здатна переконати народ, що для лікування гіркі ліки корисні, а солодкі цукерки шкідливі.
Утім, потрібно віддавати собі звіт в тому, що реформи (виведення з тіні економіки, реальна боротьба з корупцією, з рейдерством, перетворення системи правосуддя в дійсне правосуддя, а медицини – в лікувальний сервіс тощо) неминуче торкнуться інтересів безлічі людей, викличуть невдоволення і, як наслідок, знизять рейтинги влади. І розчарують тих, хто очікує дива. Не кажучи вже про те, що будь-які рішення з приводу Донбасу неминуче викличуть невдоволення частини громадян. Будь-які.
Втім, у високих рейтингах влади, перш за все президента, і в народних очікування закладені не тільки позитивні можливості, а й небезпеки. Залежність від оплесків і народної любові може зіграти злий жарт і відвести фортуну від країни на відстань далекої мерехтливої зірки.
Ну не може лідер країни бути «слугою народу», хоча б тому, що народ дуже різний, з різними запитами та інтересами, з різними уявленнями про майбутнє: йти в ЄС або в Росію, вступати в НАТО чи зберігати нейтральний статус, вводити ринок землі чи ні і так далі. Так що зберегти масову підтримку можна лише в тому випадку, якщо не вирішувати відповідальних проблем, які розділяють суспільство. Але ж це не може тривати довго.
І завдання обраних представників народу – і президента, і парламенту, і призначених ними державних інститутів – брати на себе відповідальність, не перекладаючи її на референдуми, і вести країну до перемоги, співпрацюючи з активною частиною суспільства і переконуючи в правильності своїх дій пасивну, наголошує Бекешкіна. Заголовок статті – «Рік досягнень або розчарувань?».
Україна увійшла в 2020 рік, із яким чимало громадян пов’язує сподівання на покращення життя. Щоб їх виправдати, потрібна міцна економічна основа. Але вже сьогодні окреслилися суперечності, на тлі яких розвиватиметься економічна, а з нею суспільна та політична ситуація. «Український тиждень» переконує, що насамперед це суперечності між високими економічними очікуваннями населення та реальними можливостями їх задоволення.
Так, передбачені Кабміном приватизація 530 держпідприємств, старт програми кредитування малого та мікробізнесу, подальші зміни на митниці, домовленість про нову програму з МВФ – усе це працюватиме на покращення поточної економічної ситуації.
Однак є й інші факти. Уже шість місяців поспіль падає промислове виробництво (в листопаді 2019-го до листопада 2018-го – 7,5%); зменшується кредитування реального сектору, кредитні банківські ставки, як і раніше, високі і для бізнесу, і для громадян. Дефіцит зовнішньої торгівлі товарами зростає, за 10 місяців минулого року він становив майже $10 мільярдів. Через завищений курс гривні сільгоспвиробники залишили на весну-літо експортного зерна значно менше, ніж робили це раніше. Зареєстроване безробіття в листопаді збільшилося на 11% порівняно з жовтнем, підвищення зарплат загальмувалося й зросла заборгованість.
Як наслідок – уже в грудні 2019-го індекс економічної спроможності населення, який показує реальні купівельні можливості громадян та економічну стійкість домогосподарств, за даними Центру Разумкова, впав до найменшої річної величини. Видання зазначає, що значне підкріплення високим очікуванням населенню та бізнесу забезпечили не тільки торішні президентські та парламентські вибори, а й сам уряд. Як саме – дописувач тижневика Віталій Мельничук пояснює в матеріалі «Протиріччя-2020».
Наприкінці 2019-го Кабмін ухвалив рішення, згідно з яким припиняється дія угод із Росією, коли українці могли їздити туди за внутрішніми паспортами, а діти – за свідоцтвами про народження. Від 1 березня туди можна буде потрапити лише із закордонним паспортом. Відтак, у містах Донеччини різко збільшилися черги за закордонними паспортами, констатує «Український тиждень».
У шахтарських містах дуже багато тих, хто приїхав сюди колись у пошуках роботи та долі саме з Росії. Тому їх рідні в Тамбові більше, ніж у Житомирі. Не секрет, що для переважної частини населення Східної України Росія чи не єдиний «закордон», який існував у парадигмі пошуку роботи чи відпочинку: якщо хочеш кудись поїхати, у твоєму розпорядженні сотні тисяч кілометрів, але тільки в одному напрямку. А за відсутності навіть номінального розділення, як-от потреба в закордонному паспорті, більшість і далі сприймала Росію та Україну як одну державу, навіть попри війну, яку тут усі бачили й відчували зблизька.
Тому зрозумілі здивування та навіть незадоволення тих, хто звик їздити туди як до сусіднього міста, додатковими обмеженнями й незручностями, особливо чергами чи додатковими витратами на закордонний паспорт. Але, як наголошує авторка статті Єлизавета Гончарова, необхідність зробити це назріла давно, щоб навіть на підсвідомому рівні люди, перетинаючи кордон із Росією, відчували, що їдуть до чужої країни.
