ДМИТРО КРУПКА: «ТРЕБА ВМІТИ ДОНЕСТИ ТАК, ЩОБ БУЛО ЦІКАВО...»

Четверте інтерв’ю з мого авторського циклу для сайту «Музейний простір»   - це розмова з Дмитром Крупкою з Харкова, масажистом, громадським активістом, збирачем українських старожитностей.  Коли я доробляла це інтерв’ю, Дмитро саме був у Пархомівському художньому музеї, де, зокрема, тестував аудіоекскурсію експозицією, який музей готує в межах однієї з грантових програм. 

Дмитре,  представтеся, будь ласка. Де ви навчалися, хто Ви за фахом?

Моє ім'я – Дмитро Крупка, навчався у Харківській школі-інтернаті ім. Короленка для незрячих дітей, потім  – Харківське медичне училище № 2, спеціальність –  масажист.

З вересня цього року Ваша школа називається «Комунальний заклад "Харківська спеціальна школа ім. В.Г. Короленка", як давно Ви її закінчили?

Я закінчив школу 1987 року.

Знаю, що Ви людина незряча, але не знаю, від народження чи втратили зір впродовж життя? 

Зір втратив у 3 роки, відчуваю світло.

Чи працюєте зараз за фахом?

Так, працюю як масажист в «Карітасі» при костелі в Харкові, на життя вистачає. 

Ви громадянський активіст у Харкові як власне національного руху, так і виступаєте за права незрячих, тобто відкрито кажете про особливості зору і відстоюєте, зокрема, доступне середовище...

Так, для мене Бог і Україна дійсно понад усе, але все ж таки Бог на першому місці. Про це можна говорити довго, ліпше окремо.  Що стосовно незрячих, то я дійсно пробую знайти ефективний шлях достучатися до влади, мене дуже турбує доступність у просторі.  Також я один із засновників громадської організації "Примусь чиновника працювати".

Я знаю, що Ви активно і багато подорожуєте у складі інклюзивних туристичних груп, тобто з різними зрячими туристами, буваєте в багатьох музеях і явно отримуєте від цього задоволення. Навіщо незрячому музеї? Який досвід Ви виносите з цих подорожей, що радує і надихає?

Так, ми з пані Вікторією Скляровою проводимо екскурсії у місті, вони називаються  "Екскурсія без обмежень". Кожна подорож приносить якусь ідею, яку можна застосувати у екскурсіях, які ми проводимо з незрячими.

В яких музеях були останнім часом, назвіть хоча б декілька з них?

Це Шарівський замок, Тростянець, Шевченківський район, тут багато можна писати, ще Будянський музей посуду та інше.

Що для вас краще – організована група з самих незрячих чи інклюзивна, де є як зрячі, так і незрячі відвідувачі?

Ліпше змішана група. Можливо, скажу неприємне, але, чим менша група незрячих, тим користі більше.  І, як показав досвід, що незрячим та людям на візках небажано проводити екскурсії разом.

Як екскурсоводам правильно спілкуватися з незрячими відвідувачами?

Насамперед – мати терпіння, по-друге – коротко, але цікаво викладати інформацію, по-третє – не стидатися та не боятися брати руки незрячого та разом оглядати доступні предмети, коротше, треба вміти донести так, щоб було цікаво.

Що саме для Вас більш зрозуміло – розповідь екскурсовода, аудіогід, таблички і підписи до експонатів шрифтом Брайля, рельєфна графіка, макети і муляжі предметів, чи все це разом?

Все нормально, тільки шрифтом Брайля я, на жаль, не користуюсь.

Серед незрячих Ви один такий активний відвідувач музеїв, чи у Вашому колі є ще такі незрячі чи слабозорі люди, яким це цікаво? Чи зацікавлена в цьому молодь з Вашого оточення?

На жаль, дуже мало, але трохи є.

Які музеї, тобто музеї якого типу найцікавіші саме для Вас – музичні, літературні, музеї-садиби, може, ще якісь інші сподобалися?

Люблю літературні музеї, так цікаво відвідувати садиби, а більше всього люблю історію, традиції – все, що пов'язано з етникою.

Чи має для Вас значення особистість екскурсовода, його привітність, навички роботи з незрячими? А якщо екскурсовод вперше зустрічає незрячого відвідувача, Ви підказуєте, як треба поводитися?

Так, намагаюся з посмішкою, по-простому, одразу шукати спільну мову.

Чого не треба робити при спілкуванні з незрячими?

Поводитися з незрячими як з людьми немічними.

Знаю, що Ви намагаєтеся і самі зібрати музей. Розкажіть про це детальніше. З чого постала така ідея, які предмети Ви збираєте, для чого їх призначаєте? Ця Ваша збірка для зрячих чи для незрячих відвідувачів?

Так, я часто відвідував Західну Україну, і час від часу мені потрапляли якісь цікаві предмети. Після Революції Гідності у школах почали робити куточки України, тому перші предмети я передав у зрячу гімназію, а потім я просто почав збирати все, що можна зібрати. Так народилася думка відкрити у рідній школі щось на зразок музею на тему «доступність незрячих дітей до предметів сільського побуту, які описуються в українській літературі», але школа на словах пішла назустріч, а дій у цьому напрямку, на жаль, нема.

Предмети різні, це рушники, посуд, одяг, та різні речі, які вживалися раніше.

Як саме Ви їх збирали?

Коли приїжджав, то в селах, де працював на Західній Україні, то казав людям, які до мене приходили на масаж,  просто казав людям, що треба, і люди щось своє приносили, щось у когось питали. Якось на Фейсбуці навіть писав, щоб люди зі мною поділилися, і хтось відгукувався. В шпиталі коли працював, з волонтерами, з солдатами, то теж казав. У мене є друг з Полтави, а в нього знайомий – директор народного музею, і люди приносили. Коротше, отак і збирав, різними способами. На Західну Україну коли приїжджав, людей багато приходило, то я там дуже багато збирав. Дуже багато зібрав. Спочатку в гімназію «Очаг» віддав, у мене там вихователька працює, для зрячих. Вони робили куток України, гімн, прапор там, то я віддав. Потім в школу для незрячих мене це надихнуло, а тепер надихнуло, що я сам почав збирати власну колекцію і в Польщу віддав. Хочу зробити там якийсь культурний куток український, як виставку. Я ще не знаю, як все воно буде –там побачимо.

Де Ви зберігаєте зібране? Якщо є проблеми з приміщенням і збереженням, розкажіть. Можливо, музейники-читачі порталу «Музейний простір» захочуть і зможуть Вам допомогти чи проконсультувати.

Поки у себе дома зберігаю, частину відіслав, на жаль, у Польщу, хочу реалізувати ідею там, раз в Україні це не треба, але частина чекає тут.

Ви багато спілкуєтеся. Чи є запит на музейну культуру, на екскурсійне обслуговування, на подорожі саме серед незрячих і слабозорих людей?

Скоріше – ні, можливо, більше  про це треба розповідати, а головне – незрячі не дуже хочуть все це робити за власний кошт.

Чи варто музеям просувати питання доступності для людей, які сприймають світ по-іншому? Де їм шукати відвідувачів з інвалідністю? Ваші поради музеям.

Навіть не знаю, що порадити... Але варто, бо з інших країн можуть приїжджати незрячі, тому працювати треба. А загалом, на жаль, переважна частина незрячих дуже пасивна.

Тому хочу всім подякувати, хто працює у цьому напрямку, все буде Україна!

 
Юлія Патлань, 
провідний науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»,
спеціально для «Музейного простору»  

Фото зі сторінки Дмитра Крупки у Facebook