Фруктові сади в кримських лісах. Їх називають чаїри. Це історична аграрна традиція кримських татар. Після насильницького виселення кримськотатарського народу чаїри зазнали занепаду. Зараз аборигенні та селекційні сорти фруктів із чаїрів намагаються зберегти.
Чаїри – лісосади – створювали в гірських ущелинах та лощинах. Кримські татари займалися цим віками. Плодові дерева прищеплювали до диких. Колишній інженер із електроніки, а зараз фермер та садовод Едем Кемалов про чаїри знає з дитинства, від дідуся. Його предки вирощували с лісових садах Бахчисарайського району багато сортів яблунь, груш, слив, черешні. Саджали фундук «Трапезунд» та кизил.
«Після депортації чаїри закінчилися, – каже Едем. – Навіть мало хто знав, що вони там існують, з тих, хто приїхав... Потім пішли по дрова та зрозуміли, що там висить, і зрозуміли, що це – плоди людей».
Понад 10 років тому здійснив мрію – заклав у селі Перевальне власний сад. Його предки родом із Бахчисарайського району та в обох дідів були чаїри.
«Як це виглядало? Високогірна місцевість, змішаний ліс, і ось майданчик, шматок ділянки розроблений. 5-8 соток в лісі, не більше, ті, що я бачив. Одна-дві людини не могли обробити більше», – розповідає Едем про лісосади. Він хоче врятувати і зберегти стародавні сорти плодових культур із ділянок своїх предків. Він зібрав їх у чаїрах та прищепив на своїй ділянці. Зараз в саду Едема – понад 60 різних сортів дерев з усього Криму. Сюди привозили і сорти, які знайшли в інших чаїрах. Це робили в рамках спеціальної наукової програми по збереженню чаїрного садівництва. Її розробив і реалізовував академік, історик аграрної науки Петро Вольвач.
«Це явище – унікальне для Криму та Кавказу, – розповідає Петро Вольвач. – Можна сказати, на земному шарі є два місця, де існувало та зараз ще жевріє чаїрне садівництво. Не обробляється ґрунт, а використовуються просто природні умови. Можна сказати, що це досягнення кримськотатарського народу, бо ні в греків, ні в римлян, які були в Криму, чаїрами не займалися».
За даними вченого, до 1917 року промислові сади в Криму займали площу в 10 тисяч гектарів. І ще п’ять тисяч гектарів були зайняті чаїрами. В Криму існувала велика кількість власних, аборигенних сортів плодових дерев та сортів кримської селекції. Вони були стійкими до різних кліматичних умов і шкідників.
Петро Вольвач об’єднав групу ентузіастів з усього Криму, яка і вивчала чаїри. Один з її учасників, агроном Олександр Вовк, згадує, як дослідники зустрічалися з кримськотатарськими старожилами, дізнавалися в них, де росли лісові сади, та вирушали туди в експедиції.
«Якось в Білогірську зустріч організували, – каже він. – У когось може щось цікаве, може рідкісне старе дерево. Ось, припустимо, ліс, там – дерево, яке вижило, старе, йому вже багато років. Щоб зрізати живець, молодий приріст, там потрібно лізти високо на дерево, тому що внизу нема чого зрізати, воно все в тіні там».
Олександр Вовк звертає увагу на те, що, наприклад, яблуні в лісосадах не дичавіють, зберігають сорт. А ще досі в кримських горах можна знайти грушеві дерева, яким по 300 років.
В рамках наукової програми ентузіастам вдалося знайти та зберегти кілька десятків стародавніх сортів плодових культур. Колекцію збирали на науковій Кримській станції садоводства та дублювали в садах ентузіастів.
В саду Едема, наприклад, росте сорт місцевої селекції – «хаяр армуд» – у перекладі з кримськотатарської – «огіркова груша». Вона відома в Криму з 18-го сторіччя. Її дерева в саду Едема дали врожай всупереч довгим заморозкам, які цьогоріч завадили сформуватися плодам багатьох сортів груш у Криму: «Ось, будь ласка, селекція. Вона зараз прийме розмір із сірникову коробку, і її вже можна їсти. А коли вона доспіє – це взагалі, вона завжди хрустка, як огірок».
Ще один з ентузіастів чаїрного садоводства – ботанік за освітою, садовод-любитель Дмитро Соколов. П’ять років тому він спробував створити справжній чаїр. В лісі Бахчисарайського району, біля села Кудріно. Домовився про це з лісгоспом, але чиновники документи не підписали. Дмитро посадив 150 дерев, а зрізав 33. Пояснює: щоб «впустити» сонце на ділянку. Зрештою, суд присудив йому штраф і виправні роботи, за нібито самовільну вирубку дерев.
Дмитро каже, що багато чого зрозумів з цієї історії: «Я на ній постарався навчитися по максимуму. І, зокрема, я навчився тому, що не можна гратися з держструктурами. Не можна вірити їм на слово, я-то домовився з ними, але все було усно. Ну, тобто, весь договір із лісгоспом, він у мене був, я навіть роздрукував їм план дій».
Відроджувати чаїри саме в горах зараз неможливо, вважає садовод. Тепер він саджає чаїр тільки на своїй ділянці землі. І намагається застосовувати старовинні методи. Наприклад, перед посадкою дерев не орав, а випалював зайве.
Дмитро Соколов зазначає: «Чаїр робиться так, щоб він був вписаний настільки, щоб він жив своїм життям. без поливу, без підгодівлі. У чаїрі людина думає над кожним деревом. Тобто, якщо я закладаю комерційний сад, то просто там ряди-ряди-ряди – і все однакове. Коли ти закладаєш чаїр, ти думаєш, як це дерево буде жити і саджаєш, як правильно в Криму: там, де вода».
Не всі таємниці чаїрної агрономії збереглися до нашого часу. Але деякі все ж відомі. Наприклад, поряд садять два саджанці, один потім зрізають, зберігши коріння. Дмитро Соколов показує своє таке дерево: «Я так саджу грецькі горіхи, наприклад. Ти їх зрощуєш. Сенс в тому, що у мене одне дерево і у нього два кореня. У два рази більше можливостей отримувати воду, тобто дерево сильніше. Горіхи в чаїрах саджали ось за таким принципом».
Ще один старовинний прийом використовує Едем Кемалов. Він пам’ятає поради діда про те, як зберігати вологу в ґрунті. «Дідусь завжди твердив: «сім разів оранки – це один полив». Ось це я, хоч і був маленький, я це запам’ятав. Ось прийшла, грубо кажучи, осінь, дощик – зорав, зупинив. Зима прийшла, сніжок якийсь – зорав, зупинив», – каже він.
Ще сто років тому кримські плодові дерева були величезними. Як у промислових садах, так і в чаїрах. Фотографії садів Криму наводить у своїх книгах найвідоміший їхній дослідник, український вчений Левко Симиренко.
Академік Петро Вольвач розповідає: «Левко Платонович Симиренко пише, що урожай з одного дерева в чаїрних садах, наприклад «Сари Сінап», «Канділь Сінап», сягав двох тонн. Це приблизно те, що в радянські часи давав один гектар колгоспного саду. Продукція екологічно чиста, вона користувалася високим попитом. Ну ось свідчення попиту те, що для будь-яких соків, цукатів для царського двору використовували фрукти, вирощені в чаїрних садах».
У своїх роботах Левко Симиренко відзначає особливий кримський сорт яблуні – Козу-Баш, у перекладі з кримськотатарської – «голова ягняти». Плоди дуже великі і соковиті, до того ж стійкі до основних шкідників.
«Дуже високо оцінював цей сорт і писав – безумовно, буде великою втратою, якщо ми втратимо цей сорт, – розповідає академік Петро Вольвач. – Ну і він, як то кажуть, ніби пророчо це передбачав. У нас було справжнє полювання за цим сортом. Вважали, що дійсно його немає. У симиренківський колекції його не виявилося – в Городищі Черкаської області».
Пошуки були безуспішними кілька років. Але ентузіасти не втрачали надію знайти «Козу-Баш». Вони постійно зверталися через кримські ЗМІ до старожилів. Близько трьох років тому пролунав довгоочікуваний дзвінок: один із жителів Білогірського району розповів, що бачив схоже за описом дерево. І його вигляд дійсно збігся з детальним описом у книзі Симиренка. Тепер цей сорт росте в декількох садах, зокрема і в Едема Кемалова.
Всі, хто досліджує і зберігає чаїрне садівництво, мріють, щоб наступні покоління кримчан пам’ятали філософію чаїрів та рідні фрукти.
