Cудова система України – це фейк? Особистий досвід із достовірними фактами.

У фільмі, присвяченому річниці свого президентства, Володимир Зеленський поділився "революційною" думкою про те, що судову систему "треба повністю перезавантажити" і що вона "працює зовсім у інший бік." Виходить, що рік тому Зеленський ще не розумів цих прописних істин, адже його фракція на піку своєї влади у парламенті чомусь прийняла закон, який законсервував існуючу Вищу раду правосуддя. Орган, який звинувачують у тому, що замість перезавантаження і очищення, він виконує місію покривання корумпованих суддів і захисту їх від відповідальності за неправосудні рішення.



Білоцерківська справа із Вашингтону без "міжнародного елементу"

У попередньому блозі я описала, як Білоцерківський міськрайонний суд "іменем України" відібрав у мене та двох малолітніх дітей майно і усі заощадження у США. Чоловік за одне засідання по суті отримав розлучення у Білоцерківському суді. При тому, що він є громадянином США, який проживає у США, і за 14 років шлюбу ми ніколи не проживали спільно в Україні, а виключно на території США. Діти також є громадянами США, я – громадянка України з посвідкою на постійне проживання у США. Суддя не побачила, що у даній справі є "міжнародний елемент". У рішенні про розлучення жодного разу не згадується слово "міжнародний".

Базуючись на тому, що його дружина має "прописку" в цьому місті, американець звернувся до суду Білої Церкви із позовною заявою про розлучення, в якій він надав завідомо неправдиві свідчення, що з жінкою не має жодних спорів – ні стосовно їхнього спільного подружнього майна у США, ні стосовно їхніх спільних дітей, не підкріпивши їх жодним доказом. Суддя – Оксана Яківна Ярмола – не дочекалася відзиву жінки, не стала вимагати жодних доказів від чоловіка і розлучила миттєво. Більше того суддя навіть не повідомила мене належно про судове засідання, на якому вона мене розлучила. Ярмола не перевіряла, де я і діти проживаємо більшість часу – в Україні, чи у США, а тільки перевірила дійсність "радянської прописки", яку ніби-то відмінили. Тобто виходить навіть якби я не перебувала в Україні взагалі, на базі "прописки" вона б надала розлучення, не зважаючи на те, у якій точці земної кулі я знаходжусь.

Я намагалась провести власне дослідження, вивчивши судові рішення. Зрозуміти, чи дійсно суди України так просто беруть міжнародні справи і приймають по них моментальні рішення. Виглядає, що судді на свій розсуд вибирають, які закони застосовувати. Тобто, якщо Ярмола не бачить "міжнародного елементу" у нашому шлюбі, то це – її прерогатива. Вона може просто не застосовувати Закон "Про міжнародне приватне право". Вона або не знає що є такий закон, забула про нього або він їй не до вподоби. У той час як, наприклад, суддя Вінницького районного суду Саєнко, коли громадянка України звернулась із позовом про розірвання шлюбу з громадянином Молдови, заяву лишила без руху, процитувавши закон "Про міжнародне приватне право". Зазначила, що не є зрозумілим, за правом якої країни має розриватися шлюб. Суддя вимагала з'ясувати: чи передбачали подружжя шлюбною угодою підсудність справи із іноземним елементом судам України, чи проживали вони у шлюбі на території України, чи ні.

Може здатися, що йдеться про поспіх і недбалість з боку судді Ярмоли. Але чомусь суддя також відмовила у перегляді свого заочного рішення, хоча перед нею лежав доказ про неналежне повідомлення відсутньої сторони на сороковій сторінці самої справи – пряма і обов'язкова підстава для перегляду – та інші докази, подані мною, які вказували, між нами ідуть спори щодо долі дітей і майнові спори. Ці докази з суду США показували, що чоловік намагається використовувати рішення Ярмоли про розлучення, щоб відібрати у дітей їхнє помешкання у США і заблокувати позов, який включав у себе сплату аліментів дітям. Тобто не можна сказати, що Ярмола не розуміла, що права малолітніх дітей у шлюбі можуть бути порушені її рішенням про розлучення. Вона мала на руках докази, що її рішення про розлучення уже використовується, щоб порушувати права дітей і викинути їх на вулицю. Проте вона не побачила юридичних підстав переглядати своє рішення. І це абсолютно нормально, адже Вища рада правосуддя теж не побачила нічого неправомірного у діях Ярмоли. У моїй скарзі щодо її притягнення до дисциплінарної відповідальності відмовила без жодного слова пояснення.

Про своє власне розлучення надане "іменем України" я дізналась не в Україні, а у США, коли американські адвокати переслали мені "сюрприз"- рішення з Білої Церкви, подане до суду Вірджинії.

"Сліпа" апеляція

А далі українське правосуддя показало себе ще більш неповторно.

Саме грубі порушення Білоцерківським судом матеріального та процесуального права стали головними аргументами моєї апеляційної скарги для скасування незаконного рішення.

Головні з них – два.

По-перше, це те, що було порушено матеріальне право, а саме Закон України "Про міжнародне приватне право", який приписує, що розлучення у міжнародних шлюбах в умовах відсутності міждержавного договору про правову допомогу і шлюбної угоди має відбуватись за правом тієї країни, де подружжя востаннє спільно проживало. Оскільки застосування права США передбачало б поділ майна перед розлученням, а український суд не має юрисдикції поділити майно на території США, то справа про розірвання шлюбу повинна бути підсудною США, а не Україні.

По-друге, це те, що було грубо порушено процесуальне право. Суддя не повідомила належно про судове засідання, на якому вона нас розлучила. Одноразово була вислана повістка на дві адреси в Україні, яка була повернена за терміном зберігання, адже я з дітьми перебувала на той час у США. Із протоколу та звукового запису засідання, перед судовим засіданням видно, що суддя взагалі не перевіряла, чи була я повідомлена, чи ні. Хоча саме з цієї дії повинне починатись судове засідання. Тим більше, якщо вона має намір прийняти заочне рішення за відсутності однієї сторони на цьому засіданні.

Згідно ЦПК України, заочні рішення можуть виноситися тільки в тому разі, якщо є докази того, що відсутня сторона була належним чином повідомлена. У моєму випадку є всі докази зворотнього. Доказ про те, що мені не було повідомлено ані про дату, ані про місце судового засідання міститься в самих матеріалах справи, про що було вказано апеляційному суду на чотирьох сторінках скарги.

Здогадайтесь, що апеляційний суд відповів на ці два аргументи?

Нічого.

Колегія суддів, яка складалася з трьох судей – Суханової Є.М, Куликової С.В., Ігнатченко Н.В. – аж півроку вивчала справу. Але цих аргументів апеляційної скарги і величезного об'єму наданих мною доказів, офіційно перекладених документів зі США, просто не помітила.

Апеляційну скаргу залишили без задоволення.

На вищезгадані аргументи про те, як грубо порушено закон у процесі прийняття оскаржуваного рішення, відповіді в ухвалі взагалі немає. Вони просто там не згадуються, ніби їх немає.

Жодного обгрунтування, чому такі порушення права не впливають на законність оскаржуваного рішення і правильність вирішення справи, не надано. Може апеляційний суд вважає, що я була повідомлена про засідання, на якому мене розлучили? Або може апеляційний суд вважає, що право США не повинно застосовуватись до розіврання шлюбу? Ні слова. Натомість апеляційний суд висуває у відповідь свій простий контраргумент – конституційне право особи на шлюб за вільною згодою. Оскільки чоловік, якого суд ніколи не бачив, не хоче продовжувати шлюб, незаконне рішення Білоцерківського суду про розірвання шлюбу повинно залишатися в силі. От і все.

За такою логікою судові рішення не повинні бути прийняті за законом. І абсолютно не важливо, якими правдами і неправдами отримано рішення про розлучення і чи взагалі є дана справа підсудною Україні. Виходить, навіть якби порушення при прийнятті даного рішення були ще більш грубими, наприклад, якби мій чоловік, прилетівши із Вашингтону, з суддею Ярмолою та адвокаткою Руденко просто на колінах самі від руки написали б рішення у коридорі суду, його апеляційний суд все одно не відміняв би. Адже порушення при прийнятті рішення взагалі не мають значення. Чоловік не хоче продовжувати шлюб, і це все що має значення. Ось така "рейдерська" логіка українського правосуддя, яке ніби-то формально націлене на збереження сімї, намагання примирення подружжя та захист дітей у родині.

Нагадаю, що справа іде зовсім не про "примушування до шлюбу", а про шахрайську схему, яку використали аби відібрати усе спільно нажите майно і заощадження та уникнути відповідальності за власних дітей. Саме розмахуючи папірцем про розлучення з Білоцерківського суду чоловік, вивів зі спільного користування усе наше майно у США, розпродавши і привласнивши його, окрім однієї суми, яку дивом вдалося заморозити, і то тимчасово. Адже за правом штату Вірджинія майно ділиться під час розлучення, а не після.

Отже апеляціний суд не вважає, що порушення норм матеріального і процесуального права є серйозними, такими, через які рішення підлягає скасуванню. Зокрема, суд не помітив того факту, що допущене судом першої інстанції порушення норм процесуального права (справу розглянуто за відсутності сторони відповідача, належним чином не повідомленої про місце та час судового засідання) призвело до неправильного вирішення справи та потягнуло за собою порушення прав людини і порушення прав дитини.

Усе що мене запитали судді в апеляції: чи на момент засідання суду, яке відбулося через майже рік після заочного розлучення у Білій Церкві, ми ще ведемо спільне господарство? Звичайно, не ведемо, адже воно велось на момент розлучення, і після того, які чоловік отримав рішення з Білої Церкви він усе відібрав і не дав доступу мені і дітям до нашого житла і навіть наших особистих речей у США. От і добре, значить, якщо чоловік виставив жінку з дітьми і усе відібрав, рішення про розлучення скасовувати не треба, все законно. Адже це ж найкраща українська практика розлучення, перенесена на американську землю. Тим більше не можна порушувати права і інтереси чоловіка, який не бажає залишатися у шлюбі, а те, що порушено майнові та інші права жінки і дітей, – це взагалі не має значення, адже це – не люди.

Заслуговує окремої уваги брудний трюк, який адвокати мого чоловіка провернули на засіданні, на якому було прийнято дану феєричну ухвалу апеляційного суду, 12 грудня 2019 р. Адвокати Зоя Руденко і Олег Простибоженко подали заяву про відвід колегії суддів через те, що нібито їм "довелося чути окремі репліки представників апелянта", які звучали на адресу помічника судді, як от: "передайте привіт суддям", "вони що не розуміють з ким мають справу і т. д." "Вочевидь у такий спосіб на апеляційний суд здійснюється тиск з метою ухвалення завідомо незаконного рішення, яке потрібне апелянту!" – заявили Руденко і Простибоженко. Але відразу після того, як цю заяву зачитали у залі суду, вони відкликали її без жодного пояснення, ніби-то це був просто жарт. Що це було? Виглядає, що цей трюк із заявою про відвід робився для того, щоб ніхто не запідозрив ніяку домовленість між суддями та адвокатами чоловіка. Я особисто була присутня у коридорі апеляційного суду 25 листопада, коли мої представники спілкувались із помічницею судді, запитуючи її повідомити про наступне засідання. Були присутні і інші свідки. Жодних погроз і фраз, про які написали Руденко і Простибоженко, не було. Якою є юридична відповідальнсть Руденко і Простибоженка за наклеп і брехню? Напевно, ніяка. Це є також найкращі українські практики.



Просте шахрайство між судами України і США

Повертаючись до процесу у США, то роль адвокатів мого чоловіка судовій справі у Вірджинії, який спочатку було заблоковано, а потім закрито через вищезгадане українське судове рішення, полягала в тому, щоб переконати американський суд закрити справу у США. Адже Україна може розлучити нас, повністю вирішивши всі матеріальні та фінансові питання, пов'язані з нашим шлюбом.

Саме про це надала свій афідевіт до американського суду адвокатка Зоя Руденко 17 травня 2019. "Український суд уповноважений розглядати усі питання, що витікають з правовідносин Чоловіка, Дружини та ії дітей", - пише Руденко. "Чоловік вибрав юрисдикцію судів України для врегулювання спорів з Дружиною ще у листопаді 2018 р, звернувшись з позовом про розірвання шлюбу...".

Поділ майна родини також, на думку Руденко, мав відбуватися за українським правом. Саме про поділ майна за українським правом вона чомусь написала у тому ж афідевіті, поданому до суду США. У нас в Україні "найчастіше поділ майна відбувається не до розірвання шлюбу, а уже після". Так що, мовляв, жінка і діти своє отримають, не хвилюйтесь за них.

Хоча для апеляційного суду в Україні та сама адвокатка Руденко написала цілковито протилежні речі -"за даних обставин поділ майна, набутого сторонами під час шлюбу, має вирішуватись відповідним судом США на підставі законодавства США".

Тобто усе дуже просто. Суду у США кажемо, все вирішать в Україні, яка уже надала розлучення, а суду України кажемо, що у США усе поділять і чоловік-позивач, крім розлучення, не бажає вирішувати жодні фінансово-матеріальні питання пов'язані з розірванням шлюбу. Тим часом чоловік усе розпродує і забирає, виводить кошти з рахунків. І працює! Благо, що американський і український суд між собою ніяк не спілкуються.

Зоя Руденко має талант до такого посередництва не тільки між українським та американським судом. Як виявилось із аудіозапису судового засідання 25 січня 2019, на якому мене розлучили без мого відома, ще й до посередництва між мною та суддею. Вона заявила судді Ярмолі, що я повідомлена про засідання і принципово не хочу їхати у Білу Церкву, хоча Руденко хотіла відвезти мене на своїй машині! Мені ж напередодні у телефонному дзвінку сказала, що оскільки я подала апеляцію на ухвалу про відкриття провадження, матеріали передають на Київ і засідань у Білій Церкві не буде. Детальніше про цю детективну історію я розповідаюна своєму каналі у Ютуб.

Все буде "описка"

Найсоковитішою родзинкою, як на мене, у цьому "тістечку" є історія є "опискою" апеляційного суду.

У вищезгаданій ухвалі про відмову скасувати рішення про розлучення, суддя апеляційного суду Єлизавета Суханова спочатку теж, як і Руденко у своєму афідевіті, написала, що український суд може вирішити всі питання, пов'язані із розлученням: "український суд має підсудність розглядати позов проти позивача (мого чоловіка) про поділ майна подружжя, призначення аліментів на дружину, визначення місця проживання дітей, вирішення питань щодо і піклування про дітей".

Проте пізніше, уже після того, коли я втратила право поновити свій позов у США у призупиненій справі, суддя Суханова видала ухвалу про те, що в реченні про можливість для мене відстоювати в Україні свої та дитячі права у спорі з чоловіком-американцем була "описка". Була пропущена частка "не"!

Речення має звучати наступним чином: "У зв'язку з тим, що позивач не проживає в Україні, не має місця реєстрації та майна, український суд НЕ має підсудність розглядати позов проти позивача про поділ майна подружжя, призначення аліментів на дружину, визначення місця проживання дітей, вирішення питань щодо і піклування про дітей".

Судді апеляційного суду вважають, що така описка ніяк не впливає на суть рішення апеляції про розлучення в Україні. Що з того, що я не зможу тепер у жодній юрисдикції захистити свої права і права дітей. Що з того, що насправді, виявляється, український суд не брав мого чоловіка під свою юрисдикцію і не може вирішити більшість питань, повязаних із розлученням, як вдалося запевнити суд США. Головне, що рішення про розлучення – законне, на думку апеляційного суду, бо таке право гарантує українська Конституція.

Незважаючи на те, що у США адвокати заявляли, що Україна може вирішити усі питання, повязані з розлученням, насправді єдиним моїм шансом використати те, що чоловік себе "віддав під юрисдикцію" Білоцерківського суду, була можливість подати зустрічні позови хоч по частині питань до суду першої інстанції до винесення рішення про розлучення. Але оскільки розлучення надали блискавично (за три тижні) і без моєї участі та повідомлення, я просто не мала доступу до суду у справі мого розлучення, щоб вчинити такі дії. Тобто виходить, що чоловік себе віддав під юрисдикцію українського суду лише на короткий момент, поки я перебувала у США, а коли я повернулась і дізналась, що мене розлучили,він на той момент уже вийшов із юрисдикції суду України, отримавши те, що він хотів, без жодної змагальності сторін. Саме тому неповідомлення мене засідання, на якому мене розлучили, мало такі серйозні наслідки для вирішення справи.



Проміжні висновки моєї подорожі

Отже, даремно кажуть, що наша судова система відлякує іноземців. Не всіх. Потенційних інвесторів відлякує, а "антиінвесторів" або "рейдерів" приваблює.

Мій досвід з ерзацром судової системи України є проявом симптомів руйнації державних інституцій в Україні, яка почалася не вчора і відбувається на наших очах і у наш час.

Окремий клас представників "глибинної держави", на яких вона тримається, – це сотні тисяч так званого "чиновництва": суддів, прокурорів, поліцейських, столичних і місцевих бюрократів. Саме вони є ядром нашої держави. На жаль, виглядає, що це ядро прогнило. Вони поводять себе, не як найняті за мої податки службовці, які мають захищати мої права, а як маленькі напівбоги, для більшості з яких права людини є абсолютно порожньою фразою. Вони не переживають ні про які високі матерії, як от якісь реформи, відмахуючись від скарг простих смертних, як від мошки. Адже у всіх у них є захист – "дах" і кругова порука.

Для судей, очевидно, таким "дахом", є ВРП. Для адвокатів – обласні та центральна кваліфікаційні комісії адвокатури. Адже на мою скаргу на дії адвокатки Руденко, зокрема на афідевіт, у якому вона вказала цілий набір завідомо неправдивих фактів, наприклад, що суддя Ярмола 25 січня перевірила і підтвердила, що мене було належно повідомлено про засідання, ККДА, взявши у мене 2 тисячі гривень за розгляд скарги, не заперечувала, що Руденко дала неправдиві факти. ККДА просто написала, що афідевіт – це "консультативний висновок адвоката", наданий просто "для відома американського колеги" і "не мав ніякого значення для справи".

Повертаючись до Вищої ради правосуддя, про яку я згадала на початку, я думаю чи витрачати ще більше зусиль і скаржитись на трьох судей апеляційного суду. Адже за цей час логіку роботу української системи я достатньо вивчила і розумію, що ВРП скоріше за все скаже, що судді все зробили правильно, як ї попередня суддя Ярмола.

Справа на сьогодні уже тривалий час лежить у Верховному суді і, виглядає, має усі шанси потрапити до ЄСПЛ. Так само лежить і не розслідується у Нацполіції кримінальна справа, порушена щодо даної історії за статтею "шахрайство, вчинене групою осіб". Адже на території України під присягою складались документи тією ж Руденко, де вносились завідомо неправдиві факти, і далі подавались до суду. Фактично, незважаючи на роздутість державного, і зокрема правоохоронного апарату, не його роль захищати порушені права громадян, а скоріше навпаки.

Дана справа набагато краще показала мені стан із законністю і правами людини в Україні, ніж сотні конференцій, у яких я брала участь і сотні звітів і статей, які я читала і навіть сама писала. Я і надалі продовжу висвітлювати прозоро її хід.

Після того як я доторкнулась до "внутрощів" української квазіправової системи, мені стало трохи дивно, що з боку суспільства немає достатнього тиску щодо реформування такої системи в інтересах простих людей, які кожен день на свій страх і ризик ходять під юрисдикцією українських судів. Тоді як "непрості люди" давно зробили усе, щоб судитися виключно у закордонних судах по справах, які вони не можуть проконтролювати. Система давно розклалася і, називати те, що є в Україні "судовою системою" можна виключно умовно. Так, напевно, є невелика частка доброчесних суддів і адвокатів, але системи – нема. Вона – фейк.