Українська трансплантологія: закон і реальність

Трансплантологія – медична галузь, довкола якої в Україні точаться гарячі дискусії. Для пересічного українця трансплантація має швидше негативне забарвлення. Над таким іміджем "добре попрацювали" вітчизняні ЗМІ та влада, яка усі роки незалежності просто не займалась цим питанням.

І от, нарешті, 17 травня цього року Верховна Рада України ухвалює законопроект 2386а-1 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров'я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини". "За" проголосували 255 народних депутатів.

Суть закону

Давайте коротко ознайомимося з основними положеннями ухваленого закону.

• Закон передбачає впровадження "презумпції незгоди". Це означає, що людина за життя має дати свою згоду на використання власних органів, тканин та клітин після її смерті. Якщо ж немає жодного волевиявлення за життя, то можлива письмова згода близьких родичів загиблого.

• Закон забороняє купівлю-продаж людських анатомічних матеріалів.

• За законом трансплантація органів в Україні буде безкоштовною. На проведення трансплантації використовуються гроші з державного бюджету та інших джерел, що не заборонені законами України. Платною буде тільки трансплантація гемопоетичних стовбурових клітин.

• Донорами не можуть стати загиблі у зоні АТО, діти-сироти, невпізнані особи, а також в'язні, іноземці та особи з певними захворюваннями.

• Згідно закону створюється мережа трансплант-координаторів. Планується введення в дію Єдиної державної інформаційної системи, де буде інформація про реципієнтів, потенційних донорів, лікарів та медичних закладів, де проводитиметься трансплантація органів.

Чи в законі справа?

Ухвалення цього закону, безумовно, є кроком вперед для вітчизняної трансплантології, зокрема трупного донорства. Багато експертів вже заговорили про те, що зовсім скоро цей закон дозволить задовольнити усі потреби українців у трансплантації. Та чи в законі проблема?!

Якщо подивитися на мапу Європи, то ми знайдемо чимало країн з високим рівнем трансплантологічної медицини, але з різними законодавчими нормами. Наприклад, в Бельгії діє "презумпція згоди", а в Німеччині – "презумпція незгоди", але обидві країни з точки зору трансплантології є зразковими.

Насправді проблеми вітчизняної трансплантології не в законодавчій площині. Нам постійно говорять про недолугі закони, але мало хто розповідає про реальні проблеми цієї галузі. Фахівців у галузі трансплантології мало турбують закони, натомість вони як один говорять про такі складнощі:

• Проблеми з діагностикою смерті мозку. В нашій країні всього 3% реанімаційних відділень мають достатній рівень оснащення та медикаментів. Переважна більшість медзакладів просто не має можливості провести діагностику смерті мозку. Просто у відділеннях інтенсивної терапії немає потрібних для цього газоаналізаторів та доплерів. А тепер давайте подумаємо, яким чином новий закон допоможе виправити ситуацію з реанімаційними відділеннями і браком потрібної апаратури та препаратів? Що заважало нашим численним урядам порушити ці питання? На жаль, але факт ухвалення закону нічого не змінить, допоки ми не проведемо кропітку роботу над приведенням стандартів вітчизняної медицини до світових.

• Реєстри донорів та реципієнтів. Згідно із законом до жовтня 2018 в Україні має запрацювати Координаційний центр трансплантації, де будуть формувати реєстри. Ви здивуєтеся, але такий центр у нашій країні "працює" вже 20 років. Є штат, зарплати, відповідне державне фінансування, але фактичного реєстру немає! Сьогодні роботу співробітників Центру виконують волонтери, і вони вже створили реєстр на більше ніж 500 пацієнтів, але без належного фінансування і централізованої системи нічого не вдасться зробити. Чи вдасться профільному міністерству створити реєстри, адже це вкрай важливе завдання для розвитку трансплантології у нашій країні? Державі надважливо знати точну кількість реципієнтів та потенційних донорів. Допоки роботи у цьому напряму немає, і невідомо, чи будуть у нас реєстри до жовтня місяця, як це прописано в законі.

Трансплант-координатори, яких нам бракує

Ні про яку трансплантацію не може бути і мови без трансплант-координатора. У такого фахівця безліч функцій, а саме:

• виявлення потенційних донорів;

• встановлення наявності у системі інформації про надану потенційним донором згоду або незгоду на посмертне донорство;

• отримання згоди на посмертне донорство;

• забезпечення оперативного обміну інформацією між суб'єктами трансплантації;

• взаємодія з центральними органами виконавчої влади;

• організація вилучення, перевезення та зберігання анатомічних матеріалів;

• інші зобов'язання.

Діяльність трансплант-координатора регламентована статтею 10 прийнятого закону. Виникає логічне питання – а чи є у нашій країні трансплант-координатори? Вони є, але їхня кількість мізерна. Нам потрібно якнайшвидше створити таку спеціальність в Україні та навчити лікарів цієї складної роботи. Чи чув хтось про відповідні освітні програми? Як ми збираємося відроджувати трансплантологію в Україні (а колись ми були світовими лідерами у цьому напрямку) без фахових трансплант-координаторів?!

Ще одним важливим аспектом для розвитку трансплантології в Україні є правильна комунікація з родичами загиблого. В Європі існує правило, що без розмови згоду на використання органів загиблого дає не більше 50% родичів, а якщо з ними проведе бесіду фаховий спеціаліст, то цей показник зростає до 70-90%.

Ви будете здивовані, але і в Запоріжжі (де роблять трупну трансплантацію) цей показник також сягає до 90%. Ми консультувалися із запорізькими фахівцями з трансплантології, які запевнили нас, що у українців немає ніякого "антитрансплантаційного" менталітету. Тут вкрай важливо говорити з родичами загиблого і вміти підібрати правильні слова, а це вміє далеко не кожен лікар. Навчати тому ремеслу потрібно тих лікарів, які безпосередньо контактують із загиблим, тобто це реаніматологи, а не трансплантологи. Задача трансплантолога – хірургічна операція, а іншими питаннями мають опікуватися інші фахівці.

Тільки системний підхід

Які б ми не приймали закони, але без системної злагодженої роботи ми ніколи не зможемо досягти успіхів у трансплантології. Цим питанням має опікуватися не лише Міністерство охорони здоров'я, а й поліція, МЧС, пожежна служба, прокуратура, тощо. У кожного мають бути чіткі інструкції як діяти в разі тої чи іншої ситуації. Як безпечно і максимально швидко доставити анатомічні матеріали у потрібне місце? Можливо, для цього потрібно створити додаткові мобільні групи, залучити до цього процесу нових співробітників; створити спеціалізовані центри із навчання усім необхідним навичкам, тощо. Багато хто бачив, наприклад, як проходить процес доставки органів у Індії. Майже вільні дороги, декілька карет швидкої та щільна охорона. Якщо раптом по дорозі зламається один автомобіль, то його змінює другий якщо і той виходить зі строю, то є третій автомобіль. Тобто, без варіантів, але орган буде доставлений до клініки.

Допоки, на жаль, системної роботи з цього питання у нас не видно. Можна зробити невтішний прогноз того, як, скажімо, профільний комітет буде знову вести палку боротьбу з Міністерством, звинувачуючи урядовців у бездіяльності, і це буде чергова поразка нас усіх. Адже поки політичні групи сваряться і намагаються відібрати найбільший шматок пирога, тисячі українці стоять у "чергах смерті" за донорськими органами. Одиницям вдається потрапити на лікування за кордон, а решта наших співгромадян приречені на важку смерть від нашої бездіяльності.

Я як громадський діяч, разом з командою ГО "Платформа здоров'я" робимо все від нас залежне аби повернути проблему трансплантології в Україні у правильне русло. Маємо вирішувати реальні проблеми, і якщо прийнятий закон дійсно стане поштовхом до цього, то ми це будемо тільки підтримувати.