1944-й став роком розлуки для двох сестер зі Станіслава (нині – Івано-Франківськ) Марії та Ірини Ільб. Першу чекісти арештували та відправили на 15 років до таборів, другу разом з батьками і племінниками майже одразу ж вислали до Сибіру. Лише через два десятиліття вони змогли знову зустрітися, але тиск радянського репресивного режиму вони продовжували відчувати на собі ще багато років поспіль.
«Коли мене викликали на допит вперше, то в кабінеті слідчого мене протримали шість діб. Слідчі почергово змінювались, а я лишалась. Протягом цих діб мені не давали ні води, ні їжі. Цей тривалий допит підірвав мої сили… Налилися сильно ноги, все тіло вкрилось ранами», – розповідала Марія Кривак (в дівоцтві – Ільба) у травні 1966 року слідчому КДБ Терентьєву.
За 21 рік до цього – у 1945-му – її, 27-річну дівчину зі Станіслава засудили до 15 років виправно-трудових таборів за статтею «зрада батьківщині». Підстава – приналежність до Організації українських націоналістів.
В обвинувальному висновку йшлося про те, що до підпілля її привів у 1943 році житель села Тисменичани Петро Олійник, після чого вона під псевдо «Батурина» допомагала йому в складанні звітів щодо діяльності ОУН.
Згодом, як стверджується в документі, Ільба стала підрайонною і зрештою районною провідницею, яка збирала розвіддані та поширювала націоналістичні листівки.
Під час суду дівчина винною себе визнала, утім, через 20 років, під час перерозгляду справи наголошувала, що вимушено збрехала.
«У суді щодо мене засобів фізичного впливу не застосовували, але я була фізично настільки слабкою, що до суду мене привели попід руки і я там підтвердила все те, що говорила на допитах під час попереднього слідства. Заперечувати нічого не стала, оскільки вважала, що це мені навряд чи допомогло б», – пояснювала у 1966 Марія Кривак, шкодуючи, що таки не повідомила про тортури і тиск.
Утім, з порушеннями проводились не тільки допити дівчини, але і саме затримання.
10 листопада 1944-го арешт відбувся просто посеред вулиці, коли вона поверталася з роботи. Оперативники навіть не дозволили дівчині повідомити своїх рідних про це і віддати зарплатню, яку вона того дня якраз отримала і несла родині.
Про те, що відбулося, сім’я Ільби дізналась лише через кілька днів, коли сусіди почали говорити про те, що дехто з їхніх рідних теж не повернувся додому.
Тяжкі умови утримання у станіславській в’язниці та неодноразові тортури під час допитів наклали свій відбиток на здоров’я дівчини: окрім загального виснаження у неї з’явилася екзема. Утім, медичної допомоги їй ніхто не надавав.
«Спочатку я намагалась розповісти слідчому про себе правдиво, але він мені не вірив. Став погрожувати що поб’є мене нагайкою. Правда нагайкою він мене не бив, натомість мені затискали пальці рук дверцятами столу. Це знущання і тортуру зі мною робив якийсь чоловік, який був у кабінеті зі слідчим. Це робилось за вказівкою слідчого і в його присутності», – так описувала умови свого перебування в ув’язненні Марія Ільба.
Лікування після отриманих травм та набутих за час попереднього слідства хвороб вона почала отримувати лише після вироку суду, коли її відвезли до Дніпропетровська (нині – Дніпро).
Наступні 15 років дівчина провела у Колимі.
Утім, не лише її чекала тривала розлука з батьківщиною: майже одразу після затримання Марії Ільби, у січні 1945-го, її родину: батьків, 15-річну сестру Ірину, а також двох дітей раніше арештованого брата Романа, – вислали до Сибіру.
Причиною була підпільна діяльність Марії, хоча на той момент офіційно її ще не засудили.
Виселення відбувалося у Святвечір. Перш ніж рушити в дорогу, вони були змушені провести цілу ніч у холодному «товарняку».
«Мама пригадувала, що в їхній хаті тоді залишилась перебрана пшениця на кутю та почищені горіхи, яку вона приготувала все для пляцків, але не встигла їх спекти… Пригадувала, що ялинка, яку тато приніс їм напередодні, так і лишилась не вдягнена», – розповідає син молодшої сестри репресованої Ігор Роп’яник.
Майже місяць його рідні їхали на заслання. Дехто з їхніх сусідів по вагону поїздки не пережив. А на тих, хто зміг витримати, випробування чекали далі.
У Сибіру батьки Ірини Ільби захворіли на тиф: матері не стало в березні, а вже в липні помер і батько. 16-річна дівчина лишилася сама з двома неповнолітніми племінниками. У такому складі вони зустріли наступне Різдво.
Через багато років Ірина розповідала своєму сину, що тоді у них для святкового столу був лише буряк, цибулина, сіль, денні пайки хліба та пригоршня цукру.
«Із того буряка вони зварили рожеву водичку. Це був «борщ». А потім хліб мочили в цукор. Це була «кутя». Ось і вся вечеря», – переказує слова матері Ігор.
Невдовзі після цього двох неповнолітніх племінників забрали від 16-річної дівчини до інтернату. Для того, щоб знову бути з ними. вона, за порадою знайомих, вдалася до хитрощів: знову вступила до 9-го класу, щоб потрапити до Сиктивкару і вже звідти шукати дітей свого брата.
Дізнавшись місце їхнього перебування, вона цілу ніч їхала до них вантажівкою, а потім, вже разом з ними, нею ж назад. Зрештою їм усім трьом вдалося повернутися знову до України.
Але на цьому життєві випробування для Ірини Ільби не закінчились.
У 1948 році її, вагітну, арештували саме через ту втечу із заслання. Перебуваючи у станіславській в’язниці вона народила доньку Оксану, а через рік разом з нею поїхала відбувати своє покарання до Сибіру.
Згодом до них приїхав і її чоловік Остап.
«Коли тато звільнявся тут із філармонії з роботи, щоб поїхати до мами і моєї сестри, з нього навіть жартували, що, мовляв, «Ти їдеш до своєї дружини так, як їхали до декабристів їхні дружини», – розповідає Ігор Роп’яник.
Повернутись на батьківщину родина змогла лише у 1956 році.
На згадку про страшні часи заслання Ірина Ільба привезла з собою вервицю, яку вона відбуваючи свій термін покарання, зробила з хліба. Цю річ її син Ігор зберігає і донині як одну з найбільших сімейних реліквій.
Життєві негаразди розвели сестер різними дорогами довжиною у майже 20 років.
Лише на початку 60-х років Марія та Ірина Ільби знову побачили одна одну.
Про випробування, які їм довелося пережити за цей час, вони намагались майже не згадувати.
«Коли я був школярем, то вже здогадувався, чому мама була в Сибіру, але сама вона мені про це тоді не розповідала. Вже потім вона мені сказала, що коли їх звільняли, то наказували не розголошувати інформацію про те, де і за що вони були», – пригадує син Ірини Ільби Ігор.
У 2018 році він відшукав архівно-слідчу справу своєї тітки Марії, а от матеріали щодо своєї мами поки що ні.
«Я собі тільки можу уявити, що відчували і що пережили тоді в застінках КДБ всі ті нещасні люди, якщо мені, котрий всього лиш читав матеріали справи, ставало не по собі…Читаєш і чуєш поміж рядками сльози, біль, стогони, крики…» – ділиться своїми емоціями чоловік.
До самого розпаду СРСР Марія та Ірина Ільби і їхні родини відчували на собі тиск через своє непросте минуле.
