Найбільше свято дитинства
Сьогодні День шахтаря. Найбільше свято дитинства. Воно було найбільшим для нашого шахтарського містечка Ватутіне, Черкащина, Придніпровський вугільний басейн, де видобували буре вугілля. Найбільша в місті "Шахта 4-біс" за півкілометра від нашого (тоді типового) одноповерхового будинку на вісім квартир. За пару кілометрів брикетна фабрика, далі вугільний розріз. Щодня повз наш будинок на зміну (зі зміни) йшли тисячі робітників, які оперували Транспортно-відвальним мостом, з видобутку вугілля відкритим способом. Хто не бачив, Вам важко уявити ту, з одного боку, велетенську космічно-металеву махіну, з іншого – дійсно перлину інженерної техніки. Таких мостів у колишньому Союзі було два (другий в Олександріі, Кіровоградщина) – і їх обидва привезли до нас із Німеччини, після війни. Тисячі вагонів знадобилися! День шахтаря був святом міста і нашим родинним святом – батько працював спочатку на будівництві молодого міста посеред поля – слюсарем, газоелектрозварювальником, потім керував крокуючим екскаватором, був водієм потужного автокрану (дотепер пам'ятаю той МАЗ з довжелезною стрілою, навіть номер 37-45ЧКБ, а найбільше кнопку, яку мені/хлопчакові батько довіряв натиснути, щоб запустити двигун), останні майже 15 років – працював і безпосередньо в шахті, і бійцем гірничо-рятувальникого взводу. Шахтарський труд небезпечний, траплялися і обвали, і пожежі, і затоплення. Гинули люди, одного разу – тринадцять хлопців одномоментно, усі молоді, до 30ти років. У нас вдома, як у всіх рятувальників, так само на стовпах на вулицях, стояли потужні дзвінки-ревуни. Щойно черговий по взводу отримував з якоїсь шахти повідомлення про пожежу/обвал/затоплення, він одразу вмикав сигнал тривоги, який ревів у всіх квартирах рятувальників і надворі, ревів невпинно, кілька хвилин – поки черговий фіксував номер шахти, лави, штреку, масштаби аварії... А мій батько, як і всі мужики, незалежно на цілодобовому чергуванні були вони, в резервній чи вихідній зміні, одразу вискакували на вулицю й бігли що було сил, одягаючись по дорозі – бігли рятувати шахтарів. Першою до місця аварії летіла машина чергової зміни, другою – резервна зміна, якщо аварія масштабна – за нею всі, хто були. В машинах по дорозі перевдягалися – уся антипожежна екіпіровка, спорядження, респіратор з балоном для дихання, ліхтарі/батареї, медичні пакети й інструменти, все це по кілограмів 25, тому фізична форма і фізичні тренування були жорсткими вимогами. У місті був один-єдиний світлофор і стояв він на виїзді саме рятувальних машин, включався в разі тривоги, щоб не було і секунди затримки. Мобілок тоді не було, коли аварія, все місто принишкло й чекало: кого врятують, кого не зможуть...
Нас, малечу, в шахту навіть у спокійні дні не пускали, але ми пролазили) Там було не надто яскраво, сиро, душно, страшнувато, але – надзвичайно цікаво. Плюс на той час особлива екзотика: автомат газованої води на виході – пий скільки влізе та ще й безкоштовно) Я хотів бути схожим на тата. Він кидався під землю у темряву й вогонь, рятував людей, ризикував собою, міг теж загинути. Для мене, пацана, він та інші бійці взводу були героями. Як і кожен зараз, хто обрав професію шахтаря, важливу, мужню і небезпечну. Зі світом Вас, батькові побратими!
