«Олександр Турчинов: У питаннях захисту української ідентичності не можна здавати назад» – у статті під таким заголовком «Український тиждень» друкує інтерв'ю з колишнім головою Верховної Ради, екссекретарем РНБО про можливу зміну характеру війни та питання інформаційної безпеки. Політик наголошує, що в умовах гібридної війни інформаційна складова є надзвичайно важливою. Росіяни приділяють цьому особливу увагу й довели окремі технології до автоматизму: спочатку приходить російське телебачення, а потім за ним російські танки. Та й навіть танки не завжди потрібні: якщо за допомогою активної пропаганди можна привести до влади підконтрольний маріонетковий уряд, військове втручання й не потрібне. Завданням інформаційної війни є зламати здатність людей до опору, посіяти розпач, зневіру, недовіру до власної держави. Це сталося в Криму, коли місцеві мешканці, отруєні російською пропагандою, масово вірили в те, що їх приїдуть із Києва вбивати за російську мову за дорученням «хунти», і тому підтримали воєнну агресію. Турчинов наголошує, що Україна повинна мати можливість діяти асиметрично в умовах агресії. Адже кіберзброю сьогодні недарма порівнюють зі зброєю масового знищення.
«Український тиждень» коментує рішення Офісу президента створити Раду з питань свободи слова. Автор статті Ніна Кур'ята зазначає, що у часи, коли кожен чиновник може повідомити про свою діяльність через соцмережі, виникає ілюзія, що ЗМІ не потрібні. Але вона живе до першої великої брехні, після чого настає розуміння того, що інформацію треба перевіряти й аналізувати. І це вже точно робота журналістів, які мають бути потрібними не владі, а своїй аудиторії. І найкраще, що може зробити влада, яка справді хоче співпраці з журналістами, – це вчасно надавати їм необхідну інформацію і не створювати фейків. А також налагодити роботу правоохоронців таким чином, щоб не треба було кожну резонансну справу, де жертвою є журналіст, «брати під особистий контроль». А зі стандартами професії ми розберемося самі, зазначає дописувачка у публікації «Рада і безпорадність».
На Заході хочуть бачити та чути «позитивні мирні меседжі» від українського президента й зовсім не помічають зведень про загиблих і поранених під час «перемир’я», зазначає «Український тиждень». Автор статті Дмитро Крапивенко наголошує, що головну умову Мінська про припинення вогню ворог України не виконує, ще й висуває свої вимоги. Країна переповнена зброєю (інцидент на мосту Метро в Києві – тому підтвердження). І, за законами жанру, вона має колись заговорити. У разі повернення «ЛНР-ДНР» до складу України на умовах ворога «прецедент Джумаєва» повториться ще не раз. Месники поодинці чи групами чинитимуть розправу над амністованими ворогами. І це не буде односторонній процес: серед колишніх бойовиків знайдеться чимало тих, хто захоче поквитатися з «укропами» особисто. І жоден Штайнмаєр не зупинить цю хвилю ненависті й помсти. Тому поспішна непродумана інтеграція ОРДіЛО може поставити країну на поріг реальної, а не примарної громадянської війни. І розведенням військ – хоч тотальним, хоч точковим – тут не зарадиш. А відповідальність за можливу капітуляцію цілковито ляже на нинішню владу.
«Дзеркало тижня» нагадує, що Апеляційний суд Лондона до початку жовтня повинен ухвалити рішення щодо відповідності юрисдикції позову нині державного «Приватбанку» до його колишніх власників Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова. Якщо суд вирішить, що лондонська юрисдикція була неправомірно оскаржена ексакціонерами банку, почнеться повномасштабний судовий розгляд, й арешт активів Коломойського й Боголюбова на суму понад 2,6 мільярда доларів подовжать. Прогнозувати вердикт нині мало хто візьметься, але, як наголошує автор статті Юлія Самаєва, все, що відбувається нині в Україні навколо «Приватбанку», впливає на рішення суддів. Чи захочуть лондонські судді ініціювати тривалий і складний процес про виведення коштів із банку колишніми власниками, якщо нинішня українська влада не демонструє зацікавленості в цій справі?
Український президент приймає олігарха, що володів банком, у себе в офісі. Голова його офісу скаржиться журналістам, що олігарх давно вже допоміг би Україні на Донбасі, але заважає арешт коштів, накладений лондонським судом. А глава уряду, який особисто зустрічається з Коломойським, готовий шукати компроміси з олігархом. Прем'єр, який не усвідомлює, наскільки багато в його вотчині залежатиме від вирішення «приватівського» питання, – лякає журналістку. На які такі економічні успіхи розраховує він наступного року? Гончарук поки що не озвучив чарівних рецептів, як роздобути потрібну для повернення держборгів суму. Однак у разі компромісу з колишніми власниками «Приватбанку» співпрацювати з Україною МВФ не буде, адже це питання для них завжди було найважливішим маркером. Дописувачка «Дзеркала тижня» наголошує, що коли щось станеться, звітувати перед платниками податків за невиконання держбюджету, зростання дефіциту, девальвацію, інфляцію і все, що випливає з цього, доведеться саме прем'єрові. Ні Богдан, ні Зеленський не візьмуть на себе пряму відповідальність, а будь-який досягнутий ними із Коломойським компроміс так чи інакше буде акуратно загорнений у судове рішення «іменем України».
Плани Кремля щодо України сформувалися відразу після грузинської війни, стверджує «Новое время». В їхню основу лягло усвідомлення того факту, що спроби контролювати Київ через проросійські еліти неефективні. Як тільки ці еліти потрапляли у владу, їхня орієнтація змінювалася на прозахідну. Москва побоювалася, що в 2015-му разом з виборами і зміною покоління еліт вікно можливостей остаточно закриється. І, якщо на нову владу вплинути не вдасться, не виключала, що в хід піде пряма військова агресія. У січні 2014 року це стало реальним сценарієм. Уже тоді, після перших смертей на Майдані, стало зрозуміло, що головна проблема України вже не Янукович, а Путін. Але, як стверджує автор статті історик Ярослав Грицак, провал Путіна в 2014-му не означає, що він відмовився від своєї мети. Ось чому ті, хто вірить, що відносини між Росією і Україною можна перезавантажити, помиляються. Для Путіна це не просто відносини з неслухняним сусідом. Його ставка вища: він зайнятий «порятунком світу».
